Шановні глядачі і слухачі, Слава Україні, слава нашому воїнству, нашим захисникам, захисницям, які дають можливість нам навіть сьогодні контактувати, говорити, обговорювати дуже важливі проблеми. Сьогодні 1194 рік Страшної війни, війни, у якій ми, на превеликий жаль, є жертвою, жертвою неспровокованою і жертвою перед зазіханням лютого ворога. Чим спровокована наша зустріч? Насамперед, тим, що ближчим часом відбудуться чергові, а це, очевидно, вже пішла ціла кавалікада перемовин, зустрічей з прямим нашим ворогом.
Здається, все добре, є перемовини, є надія на хоча б тимчасове припинення війни. Однак, і в мене, і в багатьох експертів, і в багатьох громадян України виникають деякі думки, з якими я хочу з вами поділитися. Ця війна, яка змінила попередньо ніби неоголошену війну, війна, яку дехто із наших ніби прихильників і друзів, зарубіжних, лише на третьому році спромоглися назвати війною.
А до цього говорили про якийсь конфлікт, таке з невиразними окреслення конфлікт. Так от, ця війна забрала тисячі життів наших співвітчизників. Під тимчасовою окупацією значна частина теренів України.
Частина міст, сіл зруйновані, деякі треба будувати заново. Не говорячи вже про те, що знищена інфраструктура, що живодайні наші поля сьогодні ще у багатьох регіонах заміновані. Все це небачені втрати нашої держави, нашого народу.
І зрештою навіть ті, хто сьогодні живий на щастя, то й втратив уже цілих 10 років нормального життя, тому що від 2014 року фактично розпочалася війна. Тільки у 2022-му вона перейшла у іншу фазу. 10 років, уявіть собі, це виростає ціле покоління.
І вони виростали під розриви бомб, ракет, під алярм. І цей алярм міг тривати десятки годин. Страшна ситуація.
І тому зараз, коли ніби є перспектива обговорювати якісь умови, ми раптом відчули, як створюється навколо цих перемовин тиск. І нам, українцям, весь час підкидають ідеї, що ми маємо поступитися своїми інтересами. Ми маємо поступитися своїми територіями.
Ми маємо переглянути деякі закони. Чекайте, але ж Україна незалежна, суверенна держава. А ви нам пропонуєте, щоб ми вели себе ще як колонія Росії.
Хоча ми вийшли із цього стану. Так, у нас є рудименти того історичного тяжкого досвіду. Але ми незалежна держава.
Ми член ООН. І в другому пункті преамбули ООН чітко написано, задля чого ця організація створювалася. І на перше місце виставляють суверенітет, територіальну ціннісність, незалежність фактично.
І, що найвище, цінність людського життя. І все це нас спонукають не бачити, перекреслити, забути про Будапештський меморандум, забути про те, що Україна, пішовши на розброєння, показала всьому світу нову модель безядерного існування і за це нас карають. І от, говорячи про те, що будуть перемовини, хочеться від імені усіх українців нагадати учасникам з української сторони перемовин, нагадати тим, кого президент призначить на ці перемовини, чи буде сам вести на якомусь етапі перемовини, нагадати про червоні лінії.
Червоні лінії проходять там, де ми можемо втратити або територіальну ціннісність, або свою незалежність, свій суверенітет, свою історію, свою мову, свою культуру, свою ідентичність. Адже саме це хоче знищити, від початку, весь цей перелік знищити Путін, залишивши Україну просто, як колись, частиною Росії. Як би вона не називалася, чи федерація, чи будь-як інакше.
Тобто, є ті червоні лінії, які визначені, до речі, нашою Конституцією. Бо в Конституції записано, яка в нас державна мова, і що це суверена, незалежна держава, і що це суб’єктна держава, суб’єкт міжнародної політики, то ми не маємо права міняти нічого. Незалежно від того, настільки тиск на Україну буде зі сторони.
Ми бачили, як міняється шалено позиція то однієї, то іншої держави, яка допомагала нам у боротьбі за нашу незалежність. Ми це все бачимо. Чому? Чому відбувалися такі зміни? Тому що ця держава захищає в цьому випадку не себе, не свою територіальну цінність, не свою незалежність, а допомагає лише іншій державі.
І то їх бажання допомагати чи не допомагати. З цього, звичайно, випливає одна закономірність і одна важлива думка, яку українці давно уже усвідомили і сповідають. Незалежність України – це справа насамперед України, українського народу.
Справа наша, внутрішня. Разом з тим, я хотів би звернути увагу очінників нашої держави, виконавчу владу, на факти, які послаблюють позиції України і які можуть бути використані в майбутньому навіть нашими союзниками, друзями із зарубіжчим. Звертаю вашу увагу на те, що частина тих наративів, які інтенсивно поширює Росія, пустили коріння у риториці багатьох зарубіжних політиків.
Пригадаймо, що нам уже нагадували із Америки, що Донеччина, Луганщина, Крим, Херсонщина, Одещина – це все російськомовний регіон. У мене виникає питання. Ви там проводили дослідження? Ви це знаєте? Ні, ви того не знаєте.
І ви не хочете знати, як цей регіон був значно окрадений щодо української мови. Якою це була політика? Хто її проводив? За для чого її проводили? Не бажаючи цього бачити і знати, ви повторюєте російські наративи. Так само, як сьогодні нам підказують, ви маєте відмовитися від мовної політики своєї, змінити мовну політику, тому що вона спрямована проти російської мови.
Треба, по-перше, добре знати самі документи, по-друге, не йти у фарватері російських наративів, де, звичайно, для Росії дуже важливо, щоб ми відмовилися від державного статусу української мови. Так само, щоб ми відмовилися від нашої історії, від нашої культури і, зрештою, визнали, що ви ніхто інший, як росіяни. Ну, тільки трошки не такі росіяни, як росіяни, але все одно росіяни.
Що це один народ. Тобто, нас приневолюють до того, щоб ми цими найважливішими поняттями, найважливішими постулатами поступилися і, відповідно, тоді Путін спокійно скаже, так ми це і хотіли довести. Залежність від російських наративів може бути використана і на Стамбулських зустрічах, і у наступних зустрічах.
Для нас найголовніше сьогодні не втратити українсько-центричний орієнтир. Не піддаватися тій ідеї, що якщо українське, то це націоналізм. Якщо націоналізм, то це нацизм.
То, відповідно, необхідно нацифікувати. Де нацифікувати? Тобто, знищити те, що говорить про українськість. На превеликий жаль, у нашої виконавської влади не вистачає або інформації, або бажання бачити цю інформацію, а тим більше її усвідомлювати.
І тому влада через низку своїх рішень практично підігрує тій позиції так званої де-нацифікації, де-українізації України. Це ми бачимо в системі освіти, де український компонент і присутній, і разом з ним він і є такий обов’язковий. А що сьогодні обов’язкове у парадигмі цінностей системи освіти? Англізація.
Для чого? А для того, щоб попередню залежність від неукраїнського центру впливу Росії замінити іншим центром впливу. Неукраїнськоцентризм, а центри поза Україною. І ми готуємо молодь, фактично, для того, щоб її виставити з України.
І ми виставляємо сьогодні пріоритети цінні сні, які показують, що цінні сні отам, поза Україною. І навіть коли ми проводимо сьогодні атестацію університетів, наукових установ, що ми беремо до уваги? Скільки надруковано праць за кордоном. Не як ці праці впливають, працюють фактично на українську ідею.
На зміцнення української науки, її розбудови. А скільки формально чисто надруковано у журналах чи монографіях категорії, які цінуються у Європі. На превеликий жаль, це явище масове.
Масовим став так само волюнтаризм у справі української мови. Це ми бачимо неконтрольоване засилля і англійської, і покручів потворних утворень фемінних в українській мові у медіапростірі. Зрештою, сам медіапростір український дедалі, особливо від середини 24 року до сьогодні, показує більшу і більшу залежність від неукраїнського тексту сумарно.
А вже те, що у самому нібито українському тексті ви маєте десятки відхилень від українськості, то це теж уже стало нормою. Але у мене запитання. Ми створили спеціальну інституцію, уповноважений із захисту української мови.
Ми маємо Раду телебачення-радіомовлення, ми маємо інші інституції у Верховній Раді, при Міністерстві культури, але ми не бачимо реальної дії, щоб видно було, що утвердження української мови, української культури йде по-висхідній. І те, що вдається зробити самим авторам, те, що вдається письменникам, поетам, збираючи гроші, шукаючи спонсорів, і опублікувати, це ще не значить, що опубліковане йде у широкий вжиток. Бо як може на таку велику державу, як Україна, вистачити 50 примірників-словника, а кажуть – виробіть електронний варіант.
Ні. Є паперовий варіант, є електронний варіант. То навіщо ми тоді говоримо, що ми дбаємо про видання української книги? Чия це справа? Звичайно, не однієї особи Зеленського, щоб ми говорили, що президент має сісти і займатися розв’язанням цих питань.
Для того в нас є Кабінет Міністрів, для того в нас є Міністерство, для того в нас є інші інституції. Це означає, що ефект від їхньої діяльності не такий, як вимагає життя. І тому ослаблення українсько-центричної зорієнтованості суспільного життя, культурного життя, наукового життя в Україні є самоочевидним.
І те, що вдається зробити, це часто вдається над зусильнями, ініціативою окремих вчених, письменників, педагогів. А немає тієї реальної, потрібної, потужної підтримки, яка говорила би, це справа державна. Тільки тоді можна об’єднати усіх навколо ідеї українського центризму.
І ще одна деталь, що нас усіх бентежить. Час від часу в інформаційний простір вкидають ідеї, які нас трохи навіть шокують. Спокійно обговорюється питання про етнозаміщення в Україні.
Мовляв, українці виїхали, частина загинула, то треба нам запрошувати з Африки, з Арабського світу, з далекого сходу, далекосхідні народи, щоб вони приходили, хай собі тут відбудовують, хай вони тут господарюють. І це вживлюють цю абсолютно руйнівну ідею і повторюють її. Якщо ось тут на узбережжі біля Маріуполя посадити бурятів, а це вже відбувається.
Чи посадити каламитів, то це не стане ще Україною, якщо ми навіть не дійдемо через рік-два і звільнимо ці терени. Тобто, сама ідея етнозаміщення – це ідея, яка була і за Царської Росії, і за Радянського Союзу, коли великі терени центральної і східної України, житниці України були виморені в 1932-1933 роках голодом, сюди завезли представників інших народів. Що ми маємо? Ми маємо ослаблення властиво-українськості і в ті роки відновлення відбувалося дуже повільно і ми маємо зрештою те, що і сьогодні намагається називати російськомовними теренами.
Не російськомовні терени, а вкрадені в Україні терени. Таким чином, шановні колеги, шановні друзі, у нас є проблема червоних ліній, які ми не маємо переступати, проводячи свою зовнішню політику. І в нас є червоні лінії, які ми не маємо переступати, проводячи внутрішню політику.
І та, і інша лінія діяльності, напрям діяльності зовнішній і внутрішній, сьогодні надзвичайно актуальні. І все, що може хоч якось ускладнити рух України до незалежності, до її мілітарної перемоги, до відновлення територіальної цілості, будь-що, що заважає, має бути проаналізоване і усунути. Про ці речі треба говорити відверто, об’єднувати громадян навколо ідеї відновлення України і не повторювати тих наративів, якими намагаються обнизити активність українців.
І зробити так, щоб вони свої крила опустили. Минуле України, велика культура України, той факт, що ми тут автохтони, а не орда, яка прийшла сюди на ці терени. Той факт, що ми нікому не загрожували, а жили собі спокійно тут у себе вдома.
Ці всі плюси нам необхідно об’єднати в єдиний кулак і рухатися до перемоги. В що я вірю і що я бажаю усім нашим глядачам. Дякую.
Дякую.