Зорян Кісь: “Ті, хто приймають рішення, не довіряють активістам”

І знову в нашій студії говоримо про те, як зробити українську столицю сучасною і комфортною. Про боротьбу за появу в Києві бульвара імені Вацлава Гавела, про пішохідний перехід на Бесарабці, про щасливе завершення місії з відновлення кінотеатру “Жовтень” та інші важливі для активістів питання з облаштування Києва в нашій студії розповість відомий правозахисник, співкоординатор спільноти “Врятуй Жовтень!” та координатор проектів Freedom House в Україні Зорян Кісь.

На мою думку, місія «Врятуй «Жовтень» виконана, кінотеатр працює. Він став, до речі, значно популярнішим після того, що відбулося, тому одне з гасел, яке ми використовували в першому мітингу «Жовтень-фенікс», спрацювало, тому що зараз, по-перше, кінотеатр виглядає набагато краще, ніж він виглядав до того і всередині, і зовні, по-друге, кількість глядачів збільшилася суттєво. Але в місті залишається багато інших проблем. Пам’ятаю, на одному з ефірів хтось сказав мені і Сергію Щелкунову про те, чи не хотіли ми створити організацію «Врятуй Київ», я думаю, що люди, які займалися цією кампанією, в тому числі і я, ми не зникнемо з арени, будемо використовувати цей досвід, реалізовувати інші ідеї.

Вийшло так, що я тісно займався цією ідеєю, вона прийшла мені фактично так само, як прийшла ідея «Врятуй «Жовтень». Я сидів у фейсбуці і побачив, як одна людина спитала, чому в Києві досі немає вулиці Гавела, це відбувалося, коли я був дома, власне, я живу на бульварі Лепсе, я подумав, що це було б непогано, тим більше, я правозахисник, я ідеаліст, для мене було б важливо і цікаво жити на такій вулиці, на бульварі Вацлава Гавела. Власне, все почалося з того, що я створив фейсбук-сторінку, вона отримала досить багато прихильників, зараз там більш, ніж 1500 фанів, як для такої локальної ініціативи, мені здається, досить багато. Після цього ми пройшли досить складний шлях, він затягнувся фактично на рік, тому що спочатку з’ясувалося, що існує інша ініціатива – перейменувати цей бульвар на честь Валентина Згурського – це останній комуністичний мер Києва і дуже неоднозначна особистість, але він був директором заводу «Меридіан», який на цьому бульварі стоїть. Тому спочатку ми почали дискусію про те. чи слід називати на честь Валентина Згурського цю вулицю, нам вдалося змінити дискурс, змінити хід історії, якщо можна так сказати. Потім два місяці тривало громадське обговорення на сайті КМДА, там стикнулися з такими речами, як вкидання голосів проти, але останні два дні нам вдалося переламати ситуацію завдяки відомим людям, які підключилися. Зокрема, Святослав Вакарчук у Твіттері зробив заклик, і це принесло нам сотні, якщо не тисячі голосів підтримки. Зараз це на завершальному етапі, у вересні, за тиждень, два, три ми чекаємо голосування в Київраді. Ще не було такого, щоб Київрада голосувала проти результатів громадського обговорення, але з іншого боку, ми не розслабляємося, чекаємо цього фінального голосування.

Я, як активіст, завжди реагую і займаюся тими речами, які зачіпають мене особисто. Я загоряюся якоюсь ідеєю, починаю про це думати, інколи ідея може кристалізуватися, виношуватися навіть рік чи два. Мене, як мешканця цього міста, який пересувається пішки або на громадському транспорті, у мене немає машини не тому, що мені не вистачає грошей, а тому, що це мій принцип. У мене немає машини, тому що я вважаю, що в Києві величезна проблема з кількістю персонального транспорту, це місто не зроблено для такої кількості машин, і транспортна система, система громадського транспорту могла і повинна бути в Києві набагато кращою. Мені дуже подобаються європейські міста, можливо, з Лондоном проводити аналогії складно, тому що рівень життя, звичайно, набагато кращий, але та сама Варшава, яка трохи менша і за плануванням своїм вона в чомусь схожа на Київ, тому що це міста, які планувалися в поствоєнний період, після Другої світової війни, у великій своїй частині. У Варшаві, з моєї точки зору, чудова транспортна система, я думаю, що Київ міг би багато чому у Варшави повчитися. Колись у мене була суперечка з людьми, які не розуміли, чому я так агресивно сприймаю кількість приватного транспорту, у них був такий аргумент: «А як же дітей возити до школи?», – я сказав: «А як же шкільні автобуси?». На мене подивилися, як на ідіота, хоча в дуже розвинутих країнах шкільні автобуси – нормальна практика. І не тільки той шкільний автобус, який возить дітей десь в селах, де одна школа на вісім сіл, але це також нормальна практика і для великих міст, саме для того, щоб, з одного боку, розвантажити дороги, з іншого боку, розвантажити робочий час батьків і гарантувати безпеку дітям. Транспортна система і система громадського транспорту – це те, що мене зараз зачіпає найбільше.

Я займаюся безпосередньо питаннями забудов, але я завжди підтримую інших активістів, які цим цікавляться. Зокрема, я підтримував і трохи допомагав активістам, які займаються київським велотреком. Мені здається, що в Києві відбувається такий будівельний хаос, громада міста і безпосередньо ті люди, які живуть в цих районах, майже не мають шансу взяти участь в прийнятті рішень, я не так багато знаю про забудову на «Героїв Дніпра», але я знаю про те, що її почали робити взагалі без будь-якого інформування людей, які там живуть, і спочатку вона робилася під виглядом укріплення станції метро. Мені здається, що уже це має насторожувати, уже це має викликати спротив, навіть, якщо це хороша ідея, тому що в будь-якій ідеї повинні брати участь і ті, кого вона безпосередньо буде стосуватися. Тут рішення має прийматися не на основі того, якій прибуток буде, скажімо, від торгового центру, а на основі того, як вплине на середовище. Скажімо, чи не притягне він ще сотні і тисячі машин, яким ніде буде паркуватися, чи не змінить він пасажиропотік, як він вплине на комунікації, чи будуть там якісь соціальні речі, якийсь простір для спілкування, чи зможуть до цього центру добратися люди з інвалідністю, чи навпаки, він їм ускладнить користування метро. І про це все треба говорити до того, як починати будівництво.

Перша ініціатива, яку я вважаю такою знаковою і показовою, яка визнана на міжнародному рівні,- це сквер «Небесної сотні», і Женя Кулеба, яка займається цією ініціативою, має уже команду, організацію «Місто-сад». До речі, вони досі борються з тими людьми, які є власниками земельної ділянки, ця земля досі в приватних руках і її ще не передали місту, не повернули місту, все ще залишається загроза, що там буде побудовано, як там планувалося. готель чи щось таке. Я уже говорив про ініціативу «Київський велотрек» – це люди, які добилися реконструкції історичного київського велотреку, які прослідкували за тим, щоб там не було комерційних речей, які погіршували б якість простору загалом, які досі слідкують за тим, щоб відбудова була якісною. Ініціатива, яка також змінила місто, це протест проти скасування пішохідного Хрещатика, якщо так можна сказати. Ця акція, яка зібрала дуже багато людей, дуже багато міських активістів і звичайних людей. Вона відбувалася, я пригадую, в дуже складних погодних умовах, здається, мокрий сніг чи сильний дощ, це показало просто силу волі людей, які, якщо вирішили відстоювати якусь ідею, то це їх не зупинить. Мені подобається та ідея, ініціатива, яка зараз активно обговорюється, яка демонструє те, що дуже часто між міськими активістами-урбаністами і міською адміністрацією виникає конфлікт, це історія з пішохідним переходом біля Бесарабського ринку. Я не розумію, чому там не можна зробити пішохідний перехід, і ніхто не називає причин, чому не можна. Я думаю, що там можуть фігурувати певні комерційні інтереси, можливо, інтереси торгового центру, який знаходиться в підземному переході.

Сьогодні я написав у себе в Фейсбуці пост про те, що зараз такий час, коли розганяється ця ідея про те, що активіст – це не професія і, якщо ти активіст, ти обов’язково або на когось працюєш, або ти просто міський божевільний і, власне, з цим я уже багато разів стикався, коли люди, які приймають рішення, спочатку не довіряють активістам, тому що вони впевнені, що ці активісти працюють на їхніх політичних опонентів або кимось використовуються, або просто можуть підставити і тому дуже часто доводиться пояснювати, що справді тобі болить ця ідея, і ти справді хочеш, наприклад, щоб кінотеатр відбудували. Коли ти відстоюєш якусь ідею, яка суперечить чиїмось комерційним чи політичним інтересам, то ти розумієш, що в тебе в десятки, сотні разів менше ресурсів, ніж в тих, хто тобі протистоїть, і тут допомагає тільки мобілізація людей, тільки підтримка друзів, підтримка тих, хто читає твій блог, читає твою інформацію на Фейсбуці, і дуже важлива підтримка преси. Поки що ось ці кілька речей дуже добре працювали.