Зорян Кісь про стан прав ЛГБТ в Україні

Сьогодні я буду говорити про досить складну для українського суспільства тему – про права сексуальних меншин, права лесбійок, геїв, бісексуальних і трансгендерних людей і про те, як це стосується нашої нової Конституції, як це стосується нашого руху до європейської цивілізації, і як це стосується не тільки геїв та лесбійок, а й кожного українця, кожної українки, і чому треба дізнатися про цю тему більше, а не вестися на російську або ультраконсервативну пропаганду.

Під час Євромайдану одне з найбільш популярних гасел звучало як «Права людини – понад усе!». І всі люди, які були на Майдані, у тому числі представники різних меншин – національних, етнічних меншин, а також ЛГБТ, разом з усіма, хто був на Майдані, виступали за права людини. Але потім, після Майдану, виявилося, що все-таки люди, які там були, мали трохи різні уявлення про те, що таке права людини. А якась частина з них вважала, що певні меншини, зокрема ЛГБТ, просто не є людьми, тому не можуть мати прав людини. Треба сказати, що один з міфів полягає у тому, що більшість українців дуже негативно та агресивно ставляться до ЛГБТ. Насправді, це не так. Більшість українців просто нічого не знає про цих людей, намагається ізолюватись, намагається уникати інформації тому, що це для них дуже незручна тема. Але агресії, явної агресії немає. Натомість є така невелика група людей – 3-5% ультраправих радикальних людей, які вважають, що насильство – це метод, яким можна відстоювати свої погляди. Але через те, що вони настільки активні, настільки агресивні, здається, що вони представляють більшість українського суспільства, і їм би дуже хотілося представляти більшість українців. Але повторюся – це не так, вони представляють абсолютну меншість агресивних гомофобів в українському суспільстві, які за своєю чисельністю, їх не більше, ніж ЛГБТ, не більше, ніж лесбійок, геїв, бісексуалів та трансгендерних людей.

Після Майдану ЛГБТ дуже багато хто закидав, що їх не було видно на Майдані, що на Майдані не було райдужних прапорів, що не було гасел, і, відповідно, ЛГБТ там не було. Хоча це не так, це знову міф ще один. Насправді дуже багато ЛГБТ-людей, ЛГБТ-активістів, організацій були присутні на Майдані, але вони прийняли рішення, що у цей момент було би небезпечно – не тільки для них, а й для України загалом – підіймати цю тему на Майдані. І, на жаль, вони заплатили за це свою ціну, тому що, наступивши своїй пісні на горло на Майдані, вони отримали потім звинувачення у тому, що вони Майдан не підтримували. Хоча, знову ж таки, це було свідоме рішення, свідомий компроміс, тому що ми розуміли, що якщо зараз цю тему вкинути на Майдан, то відбудуться або розкол, або ескалація насильства, або це буде використано антиєвропейськими силами, які намагалися цю тему експлуатувати перед Майданом. Ми всі пам’ятаємо інформаційну кампанію Медведчука, «Українського вибору», одним з гасел якої було: асоціація з ЄС дорівнює одностатеві шлюби. Це – абсолютна брехня, це – неправда. Але, на жаль, багато українців в це повірили і багатьох українців вдалось залякати нав’язуванням. Тому нам зараз доводиться з наслідками цієї пропаганди працювати. Доводиться працювати з наслідками російської пропаганди, яка дуже довго працювала в Україні і, в тому числі, нав’язувала українцям ненависть до різних меншин, до людей, які чимось відрізняються, і, в тому числі, ненависть до спільноти ЛГБТ. І зараз нам доводиться ці міфи руйнувати, і ми бачимо: як тільки вплив російської пропаганди в Україні знизився, ми одразу отримали можливість нормально, спокійно говорити на цю тему, провести дискусію в українському суспільстві і зрозуміти, що означає різноманіття, що означає співжиття, і що означає дозволяти усім робити внесок у розвиток цієї країни.

Якщо говорити про київський прайд, «Марш рівності», як його називають, то це була якраз така пікова подія у цьому році, у який ЛГБТ спільнота змогла про себе заявити і донести свої потреби до суспільства, до держави. Треба сказати, що з понад 300 учасників Маршу рівності більшість, мені здається, були гетеросексуальними, не гомосексуальними людьми. Це були просто люди, які вважали, що у цьому суспільстві всі можуть мати однакові права, і вважали своїм обов’язком вийти і підтримати тих ЛГБТ, які там були, а також тих сотні ЛГБТ, які з різних причин не змогли прийти на цей Марш рівності. Я гадаю, що насамперед праворадикали самі собі повинні поставити запитання, чому вони так агресивно реагують на ЛГБТ і на будь-які прояви гомосексуальності і сексуальності в принципі. Ми бачили, як двоє праворадикалів підпалили кінотеатр тому, що їм не подобалось кіно, яке там показують, хоча нормальна, здорова реакція людини, якій не подобається ЛГБТ-кіно – це просто не прийти. Якщо тобі не подобається кіно, ти туди не приходиш. Це – твій особистий вибір, дивитись його чи ні. І тут абсолютно абсурдно стверджувати, як вони це роблять, що це – пропаганда і нав’язування. Це – абсолютно вільний вибір, ніхто їх не прив’язує до стільця і не примушує їх дивитися ЛГБТ-кіно. Чому така агресія? Це треба їм подумати самим. Одна з версій, я не кажу, що це справедливо для всіх випадків, але дуже часто агресивне ставлення до ЛГБТ є проявом того, що називається внутрішньою гомофобією, тобто боротьбою із самим собою. Іноді люди, які є від природи гомосексуальними, але для себе це заперечують, дуже агресивно реагують на прояви гомосексуальності в принципі, тому що вони намагаються придушити це у собі. Для гетеросексуальної жінки, для гетеросексуального чоловіка немає жодної загрози у тому, що інша людина є гомосексуальною. Тому що вони розуміють, що їх змінити, їх переконати неможливо тому, що вони у собі впевнені. Люди, які в собі не впевнені – чи це йдеться про сексуальність, чи в принципі про самореалізацію – вони обирають ось такі насильницькі методи, і це закінчується спаленим кінотеатром, зірваним кінопоказом, пораненим правоохоронцем на Марші рівності, і закінчується ось такою агресією у суспільстві. І суспільство, якщо воно здорове, повинно на цю агресію відповідним чином реагувати.

Почну із кінотеатру «Жовтень». Там роками показували програму ЛГБТ-кіно. Це називалось «Сонячний зайчик», це була частина кінофестивалю «Молодість», і там завжди була своя аудиторія, ці покази проходили спокійно, нормально. За рік до спалення «Жовтня» там була якась акція, яка, як потім виявилося, була організована проросійськими силами для того, щоб вкинути тему гомофобії в українське суспільство. А тоді, рік тому, коли кінотеатр спалили, туди прийшли двоє хуліганів, вони принесли туди фаєри, від яких, власне, загорівся кінотеатр. Але влада і українське правосуддя зараз вважають, що кінотеатр загорівся сам по собі і що немає зв’язку між тим, що хулігани туди прийшли і кинули фаєри і тим, що кінотеатр згорів. Вони отримали умовні терміни, вони не відповідають за наслідки своїх дій, і суд вважає, що вони таким чином висловили свою громадянську позицію. Це не є нормальна реакція на злочини на ґрунті ненависті, і здорове суспільство повинно їх суворо засуджувати і суворо карати, а не робити цих людей фактично героями у своєму середовищі. Вони зараз, очевидно, почуваються героями. Це дуже несправедливо щодо до того, що сталося. Влада дуже боїться цієї теми. Політики, які дуже залежать від електорату, тому що у нас постійно вибори. Політики дуже бояться говорити на цю тему і вважають, що це є політичне самогубство будь-яким чином зачепити тему прав ЛГБТ. Двоє українських політиків, які проявили мужність і прийшли на Київ-прайд Світлана Заліщук і Сергій Лещенко, вони від своїх власних колег, – переважно з Радикальної партії – отримують тепер постійні жарти на цю тему і щодо їх власної сексуальності. Хоча вони є гетеросексуальними людьми, які підтримували Марш рівності.

Ставлення до ЛГБТ і до прав людини для цієї спільноти воно є лакмусовим папірцем того, як людина, а особливо політик, чи чиновник, чи лідер держави розуміє, що таке права людини в принципі. Коли ми говоримо про права для ЛГБТ, не йдеться про якісь окремі чи особливі права, про якісь переваги чи про гомодиктатуру. Це ще один міф, який дуже активно поширюється в суспільстві. Йдеться про те, щоб ці люди мали такі ж самі права, як їхні співгромадяни, незалежно від сексуальної орієнтації. Ми справді бачили нещодавні зміни в американському суспільстві, коли на федеральному рівні були дозволені одностатеві партнерства, шлюби. І Сполучені Штати пройшли цей шлях. До речі, у 70-х роках це почалося, і зараз ми бачимо результат. Україна може пройти цей шлях набагато швидше, бо, по-перше, ми зараз маємо інформаційні технології, прогрес іде набагато швидше. У нас вже є моделі, які можна наслідувати, є моделі, які не можна наслідувати, наприклад, Російська Федерація, нам просто треба зробити вибір, і пройти цей шлях. І думаю, що реально ці зміни зробити українцям самим, без нав’язування за 5-10 років. Наш президент, до речі, дуже правильний сигнал зробив, зокрема, перед Маршем рівності, коли йому поставили таке, досить провокаційне запитання, поставили його перед вибором. Його спитали: як ви ставитеся до Маршу рівності – як християнин чи як європейський президент? Він сказав, що не бачить суперечностей у цих двох позиціях, що як християнин він на цей марш не піде, і це позиція кожної здорової людини, якщо я не підтримую, то я і не йду. А як європейський президент, він не бачить причин скасовувати марш, який є конституційним правом кожного громадянина. Це – абсолютно правильна здорова позиція, дуже смілива, зважаючи на таку складну ситуацію політичну, і дуже би хотілося, щоб цю лінію було продовжено. До речі, якщо говорити про те, що сказав президент, що це право на мирні збори є конституційне право кожного громадянина, у тому числі, якщо це громадянин гомосексуальної орієнтації, то зараз ми якраз перебуваємо у процесі фактично написання нової Конституції, і зараз триває розробка розділу Конституції про права і обов’язки людини, у якій, зокрема, є стаття, що забороняє дискримінацію. Ця стаття забороняє дискримінацію за будь-якими різними ознаками – там є перелік близько 20 ознак: раса, колір шкіри, етнічне походження, матеріальне становище, вік, стать, релігійні погляди, політичні погляди, мова. На жаль, з теперішнього проекту Конституції прибрали з цього переліку ознаку сексуальної орієнтації, хоча вона там була у початковому проекті, але знову ж таки без дискусії, без пояснення, без аргументів це словосполучення прибрали з проекту Конституції. Зараз нам вдалося цю ситуацію повернути. Нам вдалося переконати Конституційну комісію все ж таки провести дискусію, провести обговорення і заслухати раціональні аргументи з обох боків. І мені здається, що це великий прогрес, бо така дискусія в суспільстві вона справді потрібна. Щодо того, чи готове наше суспільство чи не готове, то моя позиція досить проста: суспільство ніколи не буде готове, якщо його лідери не будуть готові бути лідерами, якщо його лідери не будуть йти попереду. Тому що лідер – це той, хто веде за собою, а не той, хто йде за реальною соціологією. І дуже важливо, щоб президент продовжував свою таку чітку раціональну лінію. Щоб ми не збивалися знову в таку ірраціонально-емоційну дискусію, у якій ми ніколи не прийдемо до істини. Якщо Україна зробить цей крок і включить у свою Конституцію це одне положення, це дасть нам таке турбоприскорення у нашому русі до реальних цінностей прав людини до реальної правової держави і до реальної світської держави. Світська держава, де людина у центрі всього, людина як найвища цінність, це базисні принципи європейської цивілізації. Наша Конституція також говорить, що людина і її гідність – це найвища соціальна цінність у країні, але поки, що права меншин ЛГБТ не є повністю реалізовані, ми дуже далекі від цієї реальності. Більше того, якщо ми зробимо цей крок і включимо усього ці два слова у нашу нову Конституцію, я думаю, що Україна отримає ще більше міжнародної підтримки. Тому що це буде новина номер один, про це дізнаються в усьому світі, тому що Україна буде однією з дуже небагатьох держав, які включають такі положення у свою Конституцію, і ми отримаємо підтримку саме тих держав, які нас і так підтримують, але вони робитимуть це ще більше. І це не перебільшення. Тому що для цих держав ставлення до ЛГБТ є одним з показників, не хочу говорити цивілізованості, але одним з показників того, наскільки можна співпрацювати з країною. Знову ж таки не хочеться спекулювати на ставленні до Росії, але Російська Федерація дуже негативно зараз ставиться до прав ЛГБТ, намагається всіляко їх обмежити, і якраз з цього починалося протистояння Росії та Заходу. Росія вирішила кинути виклик західній цивілізації, і знову ж таки, концепція «руського міра», вона ґрунтується, в тому числі, на повному запереченні європейських цінностей, прав людини і на повній протилежності ставлення до ЛГБТ-спільноти. І це дуже помітно.

До, під час і після Маршів рівності нас звинувачували у тому, що ми створюємо конфлікт тоді, коли країна практично у стані війни перебуває, але дуже важливо сказати, що конфлікт створювали не ЛГБТ і не ті люди, які вийшли на Марш рівності, його створювали люди, які прийшли туди з ножами, з піротехнікою, з потужними петардами, які були обмотані металевими фрагментами, які були націлені на те, щоб серйозно поранити і навіть вбити учасників, ці люди створювали конфлікт. Люди, які вийшли на мирну демонстрацію, реалізовували своє право на мирну демонстрацію. Заклики «зачекайте давайте завтра, давайте післязавтра будемо заявляти про свою позицію» – це заклики популістські, і вони не мають нічого спільного з реальністю, бо всі люди мають право на вільні збори. Тим більше, що це був не карнавал, це була не провокація, це не було те, що ми звикли бачити у телевізорі з Амстердама, чи Берліна, чи Нью-Йорка, це була звичайна правозахисна демонстрація, яку ми можемо побачити кожного дня. Чому сьогодні одні люди мають право на таку демонстрацію, а інші – мають зачекати. Це не є справедливо.

Дуже цікава була позиція київської влади, яка заявила, що зараз не на часі такі події, коли ми маємо події на сході. При цьому весь цей час, усе літо київська влада регулярно влаштовувала розважальні заходи у центрі Києва, які були частиною їхньої передвиборчої кампанії. І, знову ж таки, говорити про те, що зараз не час для таких акцій, але при цьому витрачати мільйони бюджетних гривень на розважальні заходи, які є частиною твоєї кампанії також абсолютно несправедливо, така лицемірна позиція.

Що стосується участі ЛГБТ у конфлікті на сході, у волонтерському русі, то треба сказати, що так само, як не всі гетеросексуальні чоловіки зараз воюють на сході, так само не всі геї та лесбійки перебувають зараз на сході. Геї та лесбійки – це не є інопланетяни, які спустились, провели марш і зникли. Це люди, які живуть серед нас, які є всюди, які працюють продавцями, вчителями, лікарями, є серед студентів і так само геї та лесбійки є серед військових людей, серед українських солдат – і чоловіків, і жінок, які зараз перебувають на сході. Скільки їх – важко сказати, але я думаю, їхній відсоток в армії приблизно такий самий як відсоток у суспільстві. Консервативна оцінка – це десь 3-5%. Думаю, в армії їх не набагато менше. Звичайно, особливо для чоловіків дуже складно говорити про свою сексуальну орієнтацію, коли ти перебуваєш у закритому чоловічому колективі. Тому що ти одразу станеш ізгоєм, тебе почнуть боятись, будуть вимагати, щоб ти спав окремо і так далі. Це, звичайно, звучить смішно, але це справді так. Тому гомосексуальні чоловіки і жінки, які служать в армії, не говорять про це. І це, до речі, було офіційною політикою американської армії багато років, яка мала політику «don’t ask, don’t tell», тобто «не запитуй та не розповідай». Люди повинні були в американській армії приховувати свою орієнтацію. Зараз цю політику вже скасували, але повернемось до України. Серед волонтерів і волонтерок я особисто знаю досить багатьох, які водночас є частиною ЛГБТ-спільноти, але вони також не готові говорити про це відкрито. І це нормально, тому що це вибір кожної людини говорити про себе чи ні. Для них важливо робити свою роботу, і я абсолютно їх підтримую. Я думаю, що коли конфлікт закінчиться і ми повернемося до нового мирного життя, ті люди, які були з ЛГБТ-спільноти на сході, рано, чи пізно скажуть про це. Зараз це справді складно. До речі, один з членів добровольчого батальйону «Азов», якщо не помиляюсь, Дмитро Різніченко сказав колись, що у нього був бойовий побратим, який вже, на жаль, загинув, і Дмитро вважає, що цей чоловік був геєм. Так це чи не так, ми вже не дізнаємось, але, принаймні, це говорить про те, що такі люди також є в армії, і цього не треба боятись, не треба переоцінювати їхню роль, але недооцінювати також.

Думаю, що через 5-10 років ми зможемо досягти рівня Польщі, це країна нам досить близька і реально, і ментально, і історично. Це дуже релігійна католицька країна, яка, тим не менш, пройшла шлях прийняття і у якій у цьому році у Варшаві відбувся Марш рівності, на якому було 20 тисяч людей. Звичайно, там ще нема повної рівності, немає одностатевих партнерств, але там вже є відкритий мер міста, який до цього був членом парламенту, пан Бедронь, і там, принаймні, спокійно говорять на цю тему. І агресивний фізичний напад на представників спільноти однозначно засуджується у суспільстві. Я думаю, що у нас є шанс пройти цей шлях за 5-10 років. Як це зробити? Це дуже хороше запитання, тому, що ЛГБТ-спільнота, звичайно, намагається донести інформацію, однак ресурси дуже обмежені – інформаційні, людські, фінансові не такі потужні, як ресурси опонентів, які роблять все для того, щоб ЛГБТ не могли самі говорити про себе, а опоненти ЛГБТ, гомофобно налаштовані люди, намагаються зберегти за собою монополію говорити від імені спільноти, ліпити такий образ ворога і намагатися нав’язати суспільству, що це – отака шкідлива спільнота, яка намагається знищити націю і всіх затягти у свої тенета і так далі. Ну це абсурд, звичайно, але ЛГБТ-спільнота намагається говорити про свої права, доносити інформацію, і, я думаю, що дискусія навколо Конституції і навколо законодавчої заборони дискримінації – це один із шансів пояснити суспільству, що це взагалі означає і що це ніяк не пов’язано з нав’язуванням інших цінностей чи змушуванням людей змінити свої погляди. Це означає просто трохи більше різноманітності у нашому суспільстві, трохи більше терпимості, трохи більше добра, і це означає, що люди, які належать до ЛГБТ-спільноти, зможуть робити більший внесок у це суспільство. Тому що зараз вони змушені дуже часто залишати цю країну, і відсутність будь-якого захисту законодавчого дає їм такі шанси. Люди звертаються за політичним притулком у інших країнах, посилаючись на те, що відбувається в Україні. І таким чином, ми втрачаємо дуже багато професіоналів, розумних, молодих, енергійних людей, які люблять цю країну не менше, ніж гетеросексуали, і могли би працювати тут, але, на жаль, вони залишають Україну. Звичайно, одна фраза у Конституції не є вирішенням проблеми. Законодавство не змінює суспільство. Але якщо це законодавство не приймати, то суспільство буде постійно отримувати сигнал, що ну ось, ця група існує собі, але вона табуйована, про неї не слід говорити, а злочини проти неї будуть залишатися непокараними. Так само, як ми зараз бачимо з тим самим кінотеатром «Жовтень», чи з нападом на Марш рівності, чи інші злочини, деякі з яких закінчуються вбивством навіть на ґрунті гомофобії. Це неприпустимо у нормальній країні.

Люди, які самі не належать до спільноти, не знають нікого особисто, дуже часто ставлять запитання про те, хто і як обмежує права. Якщо, мовляв, нема у Кримінальному Кодексі прямої заборони, то ви справді можете робити все що завгодно. І, звичайно, ті люди, які ставлять ці запитання, насамперед, думають про сексуальні практики. Натомість тут не йдеться про право практикувати той чи інший секс. Ідеться про право двох людей, які люблять один одного, двох чоловіків або двох жінок, які разом живуть, які ведуть спільне господарство, які є один для одного найближчими людьми, ідеться про їхнє право, про їхні взаємні права та обов’язки, які визнаються державою. Наприклад, якщо ми маємо зараз гетеросексуальне подружжя, чоловіка і дружину, і, не дай боже, дружина опиняється в лікарні у несвідомому стані, то чоловік її юридично приймає усі рішення, які стосуються її здоров я. Якщо хтось із гомосексуальної пари потрапляє в лікарню, то його партнер чи її партнерка юридично ніхто в цій ситуації. Фактично найближча людина не може ніяк впливати на процес лікування. Питання спадщини. Я знаю кілька випадків, коли люди жили дуже багато років разом, мали спільне майно, разом купили будинок чи квартиру, несподівано один з них помирає – інший опиняється на вулиці, хоча це його майно. Йдеться про такі звичайні речі, про права і обов’язки, які залежать від держави. Люди, які знають особисто гея або лесбійку це вже починають розуміти. Тому дуже багато також залежить від цих людей, від ЛГБТ-спільноти, наскільки ця спільнота буде відкритою. Тому що відкритість означає можливість пояснити людям навколо тебе. Мої друзі, знайомі за кілька років зрозуміли, про що йдеться, і вони готові мене підтримати. Люди, які думають, що це інопланетяни, марсіяни, чи, там, люди із Західної Європи, їм трохи складніше це зрозуміти, але я думаю, що з часом це розуміння прийде.