Юрій Гоман: “Саме суспільство, а не князі та еліта, хотіло об’єднання Київської Русі” – www.idealist.media

Роздрібненість Київської Русі, яка розпочинається фактично в другій половині 11 століття, існувала і розвивалася інтенсивними темпами десь до середини 12 століття. З другої половини 12 століття відбуваються певні зміни. Зміни, які пов’язані більш з геополітичною ситуацією навколо території Київської Русі.

На всіх кордонах Київської Русі виникають нові політичні утворення або  змінюються старі, які становлять загрозу для територій, окремих територій Київської Русі, окремих удільних князівств і. Зокрема, на заході об’єднується потужне Польське королівство, Угорське королівство. Дещо пізніше, у 13 столітті, з’являється Тевтонський орден. На півночі, в Прибалтиці, висаджуються шведи. Йде формування нової політичної карти. Європа, починаючи з 12 століття, починає, навпаки, процес децентралізації.

Ясна річ, що в цих умовах розпад країни, відокремлення півночі і півдня дає і певну мобілізацію населення усередині Русі. Саме з другої половини 12 століття ми можемо говорити про нові тенденції до об’єднання. Ймовірніше всього, що ці тенденції до об’єднання пов’язані з самим суспільством, не елітою, не князями, яким було достатньо байдуже до того, головне, щоб вони мали свої статки, владу, а саме із суспільством. Це можна побачити у «Слові о полку Ігоревім», який був написаний в 1187 році по результатах достатньо невдалого походу удільного Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича, який вирішив показати свою могутність і славу. Але не врахував інтереси інших уділів і ввірвався в степ, у глибокий степ на територію половців, де попав у засідку і фактично зазнав досить нищівного погрому. Ця поразка призвела до наслідків для всієї країни. Половці починають спустошувати не тільки Новгород-Сіверське князівство, спустошують Чернігівщину, Чернігово-Сіверщину майже повністю, Київщину. І всі руські князі не були готові до оборони, тому що буквально за два роки до походу Ігоря Святославича був масштабний похід Київського князя Святослава, дядька Ігоря Святославича, в якому брали участь велика кількість південно-руських князів, власне, українських князів. Половців було достатньо добре замирено, погромлено. А от оця акція Ігоря Святославича була самодурством. Він не брав участі у попередньому поході і вирішив показати свій героїзм. Ясна річ, що він програв на цьому, але спустошення, які наступили після цього, зачепили всіх і це сприяло тому, що Русь почала думати над об’єднанням. Взагалі, «Слово о полку Ігоревім» закликає саме до об’єднання. Ми не можемо припустити, що в другій половині 11 століття міг би виникнути такий твір, як «Слово о полку Ігоревім», він виник саме в кінці 12 століття, коли суспільство хотіло об’єднатися, тому що не тільки зовнішні напади половців, наприклад, або інших ворогів на території удільних князів шкодили державним інтересам, але самі усобиці між князями наносили непоправної шкоди. І втрата війська, і спустошення території, тому що кожен князь намагався не те що закріпитися на території свого супротивника, а підірвати його економічну могутність. Оці усобні війни – це не стільки боротьба за території, скільки боротьба за ослаблення своїх конкурентів. Ясна річ, що суспільство в цьому плані потерпає.

Але тенденції є інші – окрім того, що Європа зміцнюється політично, Європа починає все більше і більше споживати товарів з території Київської Русі, тобто з території України – це традиційні товари, які ми зараз можемо і постачаємо в Європу, це продовольство. Якщо брати Галичину, то це сіль, яка величезним потоком рухалася в Європу. І будь-яка війна, навіть усобиці, гризня між братами не сприяє торгівлі. Коли територія, держава втрачає кошти, це розуміють і князі, і вельможі, і розуміє дрібне населення. Крім того, Європа в цей період часу починає зростати технологічно. У зв’язку з безперервними усобицями, війнами, ці технології не завжди приходять на територію України, на територію Київської Русі, тому що не приділяють цьому належної уваги. Це також спонукає до пошуку шляхів об’єднання.

Таких шляхів до об’єднання можна бачити декілька. Зокрема, певною мірою відбувається централізація, умовна, звичайно, централізація Чернігово-Сіверщини, там зберігається система удільно-лествичного правління, де щоб зайняти Чернігівський трон, треба спочатку побути Новгород-Сіверським князем, другий центр Чернігово-Сіверської землі. Саме в межах цього князівства відбувається певне об’єднання територій. Чернігово-Сіверщина хоч і була розділена між братами, уділами на уділи, все одно вона становила більш монолітне об’єднання. Ігор Святославович після свого невдалого походу стане Чернігово-Сіверським князем, його дружина, яка страшенно за ним плакала після поразки і полону, Ярославна, була донькою Галицького князя Ярослава Осмомисла. Відповідно Новгород-Сіверський або Чернігово-Сіверські князі взяли активну участь у боротьбі за Галицький трон. Ми можемо побачити тенденцію до об’єднання Чернігово-Сіверщини і Галичини. Це не вдалося, але така тенденція була.

Аналогічно ми спостерігаємо тенденцію західніше. В середині 12 століття відбувається об’єднання Галичини в єдине феодальне володіння Галицьке князівство. Відбувається в другій половині 12 століття об’єднання і централізація Волинського князівства. Зрештою у 1199 році Волинське і Галицьке князівства об’єднаються в єдину державу. Галицько-Волинська держава стала другим політичним центром до стягнення руських земель в єдину державу. Ми бачимо суто два центри на території України. Якщо взяти північ, то там теж можемо спостерігати Володимиро-Суздальське князівство, яке об’єднується навколо себе, має спільні інтереси. Четвертою, так би мовити, точкою об’єднання, не в масштабах усієї країни, але навколо себе – це Новгород і Псков. Ця територія орієнтувалася на торгівлю з Балтикою, тому що займатися хліборобством там було не досить вигідно. А для торгівлі їм теж треба було об’єднання.

Але ми візьмемо точки, які формуються на території України – це Галицько-Волинська держава і певною мірою Чернігово-Сіверщина. Але Чернігово-Сіверщина була прикордонною. Величезний масив її території, вірніше південно-східного кордону, постійно перебував під нападами половців. Тому весь ресурс, який можна було направити на колонізацію і підкорення інших князівств і влади, Чернігово-Сіверські князі витрачали на боротьбу з половцями. Теж саме робило і Переяславське князівство, яке було досить заможним, але все витрачало на війну з половцями і іншими кочовиками. Аналогічно і Київ потерпав від  половецьких нападів, що тежзначною мірою шкодило. Тому при всіх тенденціях, які сприяли до об’єднання, все-таки об’єднуючим центром стає та територія, яка була у вигідніших умовах. По-перше, захищена від зовнішніх ворогів, принаймні, від безперервної війни. Не то, що вона була слабкою, але безперервна війна виснажує. По-друге, економічне зростання. По-третє, монолітність населення, не поліетнічність, а саме монолітність населення з однаковим рівнем розвитку технологій, культури і так далі. Таким центром стає Галичина, яка об’єднується з Волинню, і в цих умовах відбувається нове об’єднання. Це тема окремої розмови, але варто зазначити, що буквально за декілька років після об’єднання Галичини і Волині в єдину державу, а це майже половина сучасної України, Галицько-Волинський князь Роман Мстиславич підкорює собі Київ, не приєднує, а підкорює. Київ включається в орбіту Галицько-Волинської держави, ми бачимо об’єднання Київської Русі в єдине політичне утворення, але, на жаль, не вистачило часу. Річ у тім, що з-за своїх усобиць, з-за своїх пошуків правильної точки об’єднання, політична еліта Київської Русі проґавила ворога. Ворога не такого, як половці, які самі в кінці 12, особливо в 13 столітті переживали певну децентралізацію. Половецьких же ханів було стільки, скільки і руських князів. Кожен володар мав свою групу половецьку, якою управляв – це Донецькі половці, це Лукоморські, це Буджакські і так далі.

А тут з’являється новий супротивник. Супротивник централізований. Супротивник, який користується колосальними ресурсами, які охоплюють фактично територію всієї Центральної Азії, Ірану, Монголії, Північного Китаю і так далі – це монголи. Відповідно, коли монголи з’явилися на території Східної Європи вперше, а про це можна вже говорити в 20-х роках 13 століття, то руські князі не звернули на це ніякої уваги, по-перше. А по-друге, вони навіть не могли уявити, що зі сходу може прийти щось надзвичайно потужне, якому треба протистояти об’єднано. Це і поклало край тим централізаторським тенденціям, загальмувало наш розвиток. Ясна річ, що в цих умовах призвело, певною мірою, до втрати незалежності, зокрема, південно-руськими або українськими територіями.