Юрій Гоман про феодальну роздробленість Київської Русі

Феодальна роздрібненість – це особливий період в історії Київської Русі, взагалі, населення територій Східної Європи, як і в цілому Європи. Пов’язаний він з низкою величезних змін в економіці, політиці, суспільному житті. В Київській Русі початок роздрібненості фактично припадає на час смерті Ярослава Мудрого – останнього правителя Київської Русі. Смерть його призводить до усобиць між його синами. Це пов’язано хоча б з тим, що влада на Русі була власністю правлячої династії. Ясна річ, що кожен правитель із династії Рюриковичів мав всі права, всю повноту влади на те, щоб зайняти вищий Київський трон.

Початок цього процесу був покладений правлінням так званих Ярославичів – це старші сини Ярослава Мудрого, які приходять до влади у 1054 році, реалізовуючи реформу спадкоємності трону, яку намагався провести ще Ярослав Мудрий. До того часу, якщо ми подивимося передачу влади від Олега до Ігоря, від Ігоря до Ольги, від Ольги до Святослава – це фактично передача по прямій лінії, від батька до сина. Старшого сина, як правило, але усобиці навіть після смерті Володимира Великого показують, що цього принципу не завжди дотримувалися. Ярослав Мудрий намагався змінити цю ситуацію і запозичив певну систему з тюркського світу, ймовірно з хазарського каганату, яка отримала назву удільно-лествична система, що нагадує драбинку, по якій би рухалися князі  всередині своєї власної династії. Відповідно з удільно-лествичною системою, вся влада в Київській Русі передавалася старшому Рюриковичу в роді, він отримував Київ, отримував титул Великого князя, а всі інші посідали менші уділи за їхньою економічною, політичною значністю у Київській Русі. Тож, за цієї реформи, владу в Києві отримав старший, хто був після смерті Ярослава Мудрого, син Ізяслав. У Чернігові сів Святослав, у Переяславі, третьому найкрупнішому князівстві Київської Русі, сів Всеволод. Менші князі розібрали менші уділи, де вони і правили. Але з самого початку свого правління три старші брати Ярославичі домовилися про спільне правління. Вони почали порушувати оту удільну самостійність князів. Вони вторгаються на територію Полоцького князівства, відбирають його землі. Захоплюють інші землі менших князів і так далі. Цей період отримав назву правління Ярославичів.

Вони тривалий час правили спільно, тріумвірат Ярославичів тривав до 1072 року. Але за цей період часу всередині країни і у масштабах усієї Європи відбувається низка змін. Зокрема, змінюється торгівельна кон’юнктура. Занепадає шлях “із варяг в греки” у зв’язку з занепадом Візантійської імперії, яка фактично все більше і більше хиріє, вже не може споживати ту масу товарів, які йшли з півночі у Константинополь. З іншого боку, зростають нові економічні центри – це Європа, зокрема. Зростають економічні центри на сході, наприклад, на Волзі, на Каспії, Іран, врешті-решт. Це все призводить до того, що Київ перестає бути зв’язуючим ланцюгом, зв’язучою точкою для всіх земель Київської Русі. В економічній площині величезну роль у тому, що відбувається певна децентралізація знизу, зіграло натуральне господарство. У зв’язку з цим відбувається зростання феодальної вотчини – влада землевласника, який у своїй місцевості був і царем, і богом, і суддею. Князь міг і не знати, де хто знаходиться. Ці  феодали, очільники не були зацікавлені у якихось загальних  інтересах. Всі ці умови призводять до того, що Київська Русь, навіть за правління Ярославичів, починає все більше і більше децентралізуватися. Центробіжні тенденції розтягують країну на шматки, на удільні володіння. Прорив станеться у 1072 році. Ще у 1061 році на південних кордонах Київської Русі з’являються половці, які 1068 році масштабно громлять армії Ярославичів. Громлять не з-за того, що Ярославичі не могли захистити свою країну, а з-за того, що не могли домовитися про спільні дії, про спільну боротьбу. Це провокує цілу низку політичних і соціальних катастроф, і в цих умовах призводить до усобиць між трьома рідними братами  Ярославичами. Спочатку Всеволод і Святослав виганяють із Києва Ізяслава. Якби вони вигнали і знову поновили ту систему Ярослава Мудрого, удільно-лествичну, то повинен був Святослав зайняти Київ, Всеволод перейти до Чернігова, а в Переяслав якийсь інший князь, нижчий по ранжиру. Цього не сталося. Святослав об’єднує в своїх руках Чернігів і Київ. Всеволод допомагає йому в цьому, як кажуть літописці, Всеволод був досить книжною людиною, але з точки зору політика-управлінця, він не проявляв особливої активності.

Як би там не було, 1076 році помирає Святослав з природних причин, і це призводить до нової хвилі усобиць, тому що Ізяслав нікуди не дівся, він знов пред’являє претензії на своє володіння. Розгортається війна між Ізяславом і нащадками Святослава. В цьому контексті дуже цікава персона, яка потім буде згадуватися і в «Слові о полку Ігоревім», так званий Олег Гориславич, один із синів Святослава, який першим серед князів, принаймні, літопис так говорить, починає запрошувати для вирішення своїх особистих, політичних, економічних проблем ворогів, тобто, половців. Трагізм ситуації не в тому, що використовується військова сила, а в тому, що князі, які використовують половецькі наймані загони для вирішення своїх внутрішньополітичних проблем, не мають грошей, щоб їм заплатити. Відповідно, кошти, які треба за оплату послуг, найманці беруть з населення, яке вони грабують просто тотально. Це призводить до масштабних змін всередині країни – економічне ослаблення  південних територій, тому що половці – це північне Причорномор’я. Головні удари половців – це Київщина, Переяславщина, деякою мірою Чернігівщина і ці князівства ослаблюються економічно. На північ і до Галичини половці не доходили.

Як би там не було, але до 1093 року усобиці фактично не припиняються. Володимир Мономах, син Всеволода, після смерті свого батька вирішив домовитися, досягнути компромісу. Тут є цікавий зразок історії про те, що не завжди благі наміри і компроміс дають позитивний результат. Внаслідок бажання  домовитися, Всеволод віддає Київ нащадку Ізяслава Святополку, Чернігово-Сіверщину він передає нащадкам Святослава, а сам повертається у Переяславське князівство. Але усобиці не припиняються.  В цих умовах загострюються походи половців, які вкусили плоду легкої здобичі з руських земель. Вони починають все більше і більше нападати на територію Київських князівств, і кожне окреме князівство не завжди може захиститися, не тому, що не вистачає сил, а тому, що феодальна система передбачає досить тривалий проміжок часу для мобілізації війська. Воїни сидять у себе вдома і щоб їх зібрати в одну точку, потрібно, принаймні, два тижні. Хай тиждень, якщо менша відстань до його володінь. Два тижні, як мінімум для того, щоб зібратися. Половці за цей час могли спустошити величезні території і благополучно відійти в свої степи.

У 1097 році за ініціативи Володимира Мономаха і київського князя Святополка, під Києвом, у замку Любеча скликається з’їзд князів Рюриковичів, які найактивніше брали участь в усобицях. Там були Чернігово-Сіверські Святославичі, Ростиславичі з Галичини і низка інших князів. На цьому з’їзді було прийнято знаменне рішення, юридичне рішення, тому що за фактом країна вже не була єдиною у політичному плані, але юридично вона все одно залишалася єдиною. Усобиці велися за владу над усією Київською Руссю. Тож у 1097 році Любецький з’їзд приймає рішення, яке звучить приблизно так: «Хай кожен тримає вотчину свою». Таким чином, князі приймали рішення про те, що тепер не буде претензій на інші володіння. Тобто, якщо за Святославичами Чернігово-Сіверщина, значить це їхня територія. Якщо вотчиною Всеволода є  Переяслав, то він там і сидить і так далі. Це фактично поклало юридичне оформлення феодальної роздрібненості. Частина дослідників говорить про те, що не відбулося розпаду країни, як, наприклад, в Європі – в Німеччині чи у Франції, яка розпалася на сотні володінь, які майже були незалежними одне від одного. Взяти хоча б Нормандію, яка входила формально до французького королівства, але герцог Норманський у 11 столітті завойовує Англію і стає Англійським королем. То виходять різні, незалежні володіння. На думку багатьох дослідників, подія в Любечі – це не розпад держави, це децентралізація управління і створення нової форми – від монархії централізованої до монархії децентралізованої, колективної.

Але це не призводить до припинення усобиці. Навпаки, вони стають ще більш запеклими, тому що ті князі, які отримали слабші володіння, хотіли собі збільшити наділи, збільшити землі, збільшити доходи. Тому вони виступали ініціаторами інших заворушень. Але з’їзд дав одне головне вирішення – князі домовилися спільно боротися з половцями і з зовнішньою загрозою. Це ще одне підтвердження тому, що держава не розпалася, держава просто децентралізувалася. Ми знаємо організовані Володимиром Мономахом величезні, масштабні походи, в яких брали участь майже всі князі Київської Русі проти степу,  наприклад, походи 1111 та 1103 років і багато інших, якими славився саме Володимир Мономах. Це характеризувало те, що держава існувала.

В культурній площині однозначно можна сказати, що все залишилося тим же самим, на місцях змінилася лише влада. Тепер данину не платили Києву, вона залишалася на місці. Відповідно, надлишковий продукт витрачався на поліпшення статків місцевого князя, його зовнішнього антуражу, будуються палаци, будуються храми. Саме 11-12 століттю притаманний сплеск руської архітектури, писемності і так далі. Але процес децентралізації був актуальний недовго, вже з середини 12 століття у суспільстві назріває необхідність повернути єдність країни. Тут треба згадати один момент.У 1169 році син Юрія Довгорукого, онук Володимира Мономаха в помсту за батька, а Юрія Довгорукого було отруєно в Києві, тому що кияни його страшно не хотіли, він захоплює Київ з військами, які приводить з півночі, з території сучасної Росії. На території Ростово-Суздальської землі було засновано місто Володимир-на-Клязьмі, яке стало центром території північно-східної Русі. Але питання не в тому, що він спалив, захопив, пограбував. Пограбування були жахливі, навіть деякі літописці порівнювали напади татар і погроми Андрія Боголюбського не на користь татар. Татари слабше грабували, ніж свій  князь. Але питання в тому, що Андрій Боголюбський не залишився у Києві, він повертається до себе у Володимир-на-Клязьмі і проголошує там себе Великим князем Володимирським. Відповідно утворюється з Київської Русі дві політичні інституції, що і стало таким піком реальної роздрібненості. Північно-східна Русь пішла окремим шляхом розвитку, ніж південна, власне, українська територія.