Яніна Пруденко про медіа-арт

Медіа-арт – це різновид сучасного мистецтва, який, в якості основного свого засобу, використовує новітні аналогові чи електронні технології. На початку дев’яностих, з появою в Україні західні технології, зокрема відеокамер, художники починають створювати перший відео-арт в трьох центрах України – Одесі, Києві та Львові. На сьогоднішній день існує таке поняття, як new медіа-арт, або мистецтво нових технологій.

Медіа-арт – це різновид сучасного мистецтва, який з’явився, приблизно, в шістдесятих роках ХХ століття. Якщо ми говоримо про Україну, це десь дев’яності роки ХХ століття. Медіа-арт, в якості основного свого засобу, використовує новітні технології – аналогові чи електронні. На сьогоднішній день існує таке поняття, як н’ю медіа-арт, або мистецтво нових технологій, яке використовується для позначення використання саме цифрових технологій художником.

Якщо ми говоримо про медіа-мистецтво взагалі, то на сьогоднішній день на Заході існує така популярна наука, як медіа-археологія. В принципі, новітні технології використовувалися з художньою метою протягом всієї історії людства – від Давнього Єгипту до сьогодення. І саме медіа-археологія досліджує цю взаємодію мистецтва, технології та науки. Але є новітня історія, яка ведеться з шістдесятих років в Європі, Америці, Японії, Кореї та інших країнах, де медіа-арт розвивається. Україна – це дев’яності роки, і в Україні це пов’язано з тим, що у художника з’явилася свобода вибору. Він зміг працювати не тільки в стилі соціалістичного реалізму, не тільки в живописі, скульптурі, архітектурі, а він зміг використовувати новітні медіуми. В тому числі, новітні технологічні медіуми. Безумовно, українські художники одразу на це відреагували. На початку дев’яностих в Україні з’являються західні технології, зокрема відеокамери, які першими і були апропрійовані художниками в якості художніх засобів. Художники починають створювати перший відео-арт в трьох центрах України – Одесі, Києві та Львові.

Найперше це трапилося в Києві. Цей процес розпочався на вулиці Паризької комуни (Паркомуни), в сквоті, де художники почали знімати відео-арт. На сьогоднішній день імена цих художників стали відомими: Ілля Чічкан, Олександр Гнилицький, Кирило Проценко і багато інших. Також знімали відео-арт близькі до Паркомуни художники Савадов і Сенченко. Всі ці художники захопилися новітнім медіумом на початку дев’яностих, але практично всі вони до кінця дев’яностих знову повернулися до традиційних художніх медіумів, тобто до живопису, скульптури та інших форм мистецтва.

Існує також друга хвиля медіа-художників, яка була пов’язана з появою в Україні Центру сучасного мистецтва Сороса. Фонд Сороса створив прекрасну лабораторію для медіа-художників, тому що технології, як на дев’яносто сьомий рік, були дуже дорогими і їх було складно дістати. Тому, безумовно, така лабораторія і соросівські гроші, які давали можливість привозити хороших спеціалістів, художників з Заходу, які проводили лекції, проводили воркшопи для українських художників, спричинили бум народження цифрового мистецтва в Україні. Але, на жаль, у 2002 році вся ця історія закінчилася з закриттям Центру Сороса і спеціальної програми для медіа-мистецтва, Інфо Медіа Банк, і що всі ці художники розлетілися в нікуди. Друга хвиля медіа-художників також, по суті, зникла. А це були відомі на той час імена: Гліб Ткачук, Ольга Кашимбекова, Олександр Верещак, Маргарита Зінець, Іван Цюпка. Хтось з них пішов у телевізійний продакшен, маючи вже знання цифрових технологій, хтось повернувся до традиційних художніх медіа, як Олександр Верещак, хтось пішов у фешн-фотографію, як Іван Цюпка. Всі вони розійшлися з цієї художньої арени медіа-арту і це свідчить про те, що Україна, на той час, не була готова до народження цифрового мистецтва. Воно було штучно спровокованим в кінці дев’яностих на початку нульових західною інституцією.

І лише в нульових роках, коли цифрові технології стають доступними, виникає вже третя генерація художників. Це сучасні молоді художники Юрій Кручак та Аліна Якубенко. На заході це такі потужні львівські художники, як Андрій Ліник, Тамара Грідяєва, Сергій Петлюк, який нещодавно отримав премію за свою відео-інсталяцією в Saatchi Gallery у Британії. Треба сказати, що на сьогоднішній день в жодній українській освітній державній інституції відсутні нові медіа. Навіть фотографія не має жодного відділення в Академіях мистецтв, в коледжах, школах. Цьому жанру можна навчитися тільки в альтернативних освітніх інституціях. Це, звичайно, така трагедія, тому що є три генерації художників, які між собою абсолютно локалізовані та розірвані, й між ними не було ніякої спадковості. Перша генерація не лишила свої знання другій генерації, друга генерація цифрових художників ніяким чином не впливала на сьогоднішню генерацію. Наприклад, в новій художній школі, якою ми керуємо з Альоною Ковальовою, це також абсолютно незалежна освітня інституція для медіа-художників. Там ми намагаємося цю історію реконструювати. Запрошуємо художників першої та другої генерації, для того, щоб вони спілкувалися з молодими.

Дуже часто я дивлюся, коли молоді художники, які тільки-тільки починають працювати з новими медіа, повторюють концептуальні роботи тих років, тому що вони просто не знають цієї історії. Зараз відкрито архів українського медіа-мистецтва, яким я керую з літа цього року, і він має свій сайт, mediaartarchive.org.ua, на якому можна самостійно ознайомитися з історією українського медіа-мистецтва.

По-перше, важливий той факт, що медіа-мистецтво є мобільним. Художник може просто по Інтернету відправити файл, цей файл відкриває будь-яка інституція чи художня галерея на Заході та транслює цю роботу. Наприклад, експонує її, узгодивши з художником.

Другий важливий момент те, що медіа-арт є дійсно популярним на Заході й треба розуміти, що західні художні інститути готові сприймати тільки ту форму мистецтва, до якої вони звикли. Отже, коли ми бачимо успішних українських художників, які часто виставляють свої роботи на Заході, то це художники, які переважно працюють з інсталяцією. З якимись соціально ангажованими проектами, в тому числі, з медіа-артом.

Дійсно, медіа-мистецтво дуже змінює роль глядача у процесі естетичного сприйняття. Коли людина приходить на виставку медіа-мистецтва її завжди запрошують до чогось доторкнутись, кудись натиснути, десь походити перед веб-камерою для того, щоб інсталяція зреагувала на людину. Це ігровий фактор у відео-мистецтві, в який люди дуже швидко включаються. Другим важливим моментом є те, що глядач тут стає співкреатором, тому що дуже часто від глядача і того, як він буде взаємодіяти з інсталяцією, залежить візуальна або звукова картина цього проекту.

На сьогоднішній день наша культура орієнтована на візуальний образ. Це означає те, що людина швидше за все сприймає саме візуальний образ. Наприклад, у Фейсбуці ви можете дуже швидко проскролити інформацію без картинки, без фотографії, але обов’язково звернете увагу на інформацію з картинкою, а ще краще, якщо вона анімована. Безумовно, медіа-мистецтво має більшу спектакулярність і впливовість на глядача, тому що воно задіює, користуючись термінологію теоретика нових медіа Маршала МакЛюена, так звані «гарячі медіа». У нього задіються і слух, і зір, і, можливо, якісь тактильні чуття. Так впливати на глядача набагато простіше. Реклама, наприклад, або якісь політичні, економічні сили можуть використовувати спектакулярність медіа-мистецтва і нових технологій з негативною метою. Не для того, щоб популяризувати толерантність що до ЛГБТ, а для того, щоб просувати якісь товари або політичну партію.

Якщо ми говоримо про період, який був декілька років назад, то найпотужніший медіа-арт на сцені українського сучасного мистецтва знаходився у Львові. Це було пов’язано з декількома чинниками. Перш за все з тим, що Львів ментально, мовно, територіально близький до Польщі й всі художники, яких я називала, Андрій Лінник, Тамара Грідяєва, Сергій Петлюк, Олексій Хорошко, вони були на резиденціях у польських художніх інституціях. Там створювали свій медіа-арт і, що важливо, там його експонували. Тому що не кожна інституція готова експонувати складний для експонування медіа-арт. Якщо ми говоримо вже про сьогодення, то ситуація трішки змінюється. Бо зараз, зокрема в Києві, створюються альтернативні освітні інституції в галузі нових медіа. Такі інституції відкриті для художників з будь-якої точки України і це провокує вже більш широкий резонанс популярності медіа-мистецтва серед художників різних регіонів. У Києві також спостерігається сплеск медіа-мистецтва, який можна бачити і по виставковим проектам, і по різноманітним соціальним проектам, і так далі.