Василь Тараско про Little League Baseball.

Я маю двох синів, Андрія і Михайла, як вони були маленькі, я був їхнім Little baseball coach. Я п’ятнадцять років був головним тренером в коледжі, в Нью-Йорку, я трохи знаю бейсбол. Я почав говорити з різними осередками, що є Little baseball, щоб діти прийшли, не тільки зібрати 12 дітей, щоб вони грали, одну команду. Little baseball мали чотири команди з дітей 9 – 11 років. Чому чотири – щоб вони між собою грали. В Європі і Україні є чи футбол, чи баскетбол, зводять одну команду, тоді десь виїжджають, грають з кимось іншими, але проблема всюди є з грішми. Хто буде платити за дорогу? Я таке чув, що хтось обіцяв гроші, в кінці діти готові їхати, а грошей нема – не поїхали. Я їм розповів, що в Little граєш в себе. В квітні – травні не менше 12 ігор, щоб кожна команда грала, тоді дитина буде відчувати, що то є. І в кінці сезону, в кінці травня, щоб вони самі зробили свій чемпіонат, і тоді моя праця – я волонтер, я керую тим чемпіонатом. Раз на рік я приїжджаю в кінці травня, я вже мав 17 чемпіонатів України по Little baseball, до 12-ти років. І та команда, цей осередок, що виграв, має право тоді їхати до Кутно, до Польщі, там є база Little, і як там виграє, їде до Америки безплатно, то така структура є. Граєш в себе, виграєш свій чемпіонат, де ти живеш, тоді виграєш український чемпіонат, тоді їдеш дальше. Вже три команди були в Америці, вони всі з Кіровограду, найкраща система є в Кіровограді, я чув, що вони поміняли ім’я міста, а мені не казали, для мене буде Кіровоград. Ті три команди, які поїхали до Америки, виступали за Європу, і то є чудово, то один спорт. Футбол таке не має, волейбол таке не має, баскетбол не має, тільки Little має. А та програма є від чотирьох років до шістнадцяти років. Перший чемпіонат, що я керую, ті, що до дванадцяти років, того року приїхало вісім збірних команд. Як осередок дбає про чотири команди, в кінці року вони збирають найкращих і один раз вони збирають гроші, щоб приїхати, а я маю спонсорів і ми платимо, я плачу з їхньої допомоги за харчування на п’ять днів, за половину дороги. Вони самі знають, що один раз їм треба збирати гроші на проживання і половину дороги. Я з собою привожу сувеніри, сорочки, всі нові речі і маємо лотерею, дитина вибирає речі і задоволена. В той же час ми маємо культурну програму, як ми були в Кременці, були команди, що поїхали до Почаєва. Є музеї в Кременці, там є Бона, це не тільки бейсбол. Я хочу, щоб кожна дитина не тільки думала про бейсбол, а думала про музеї, церкви, щоб показати їм все, робимо таке свято для них.

Хочу допомогти, мої родичі з України, я знаю бейсбол, я хочу щось віддати тут. Я ніякі гроші не дістаю, я не хочу їх. Питають мене люди, «Що ти хочеш», кажу, «Дайте мені холодне пиво, коли я його хочу, більш нічого не хочу», то серйозно. 17 разів таке було, але тепер я приїхав з Кременця, я маю інший чемпіонат для дітей сиріт. Може, 12 років тому була така розмова з тренерами, я приношу інвентар, роздаю його. І була така розмова, один тренер сказав, я дістав в п’ятницю сім м’ячів, я дістав дві ловушки, він дістав п’ять, чому, чому. Я був такий злий, я хотів лишити Україну, я кажу, чому мені приїжджати, всі нарікають. Я тоді пізнав одну людину, Марина Криса, вона президент фонду «Приятелі дітей», вона допомагає, допомога з Канади, з Америки сиротам. Я пізнав, ми дивилися на списки, багато інтернатів було на той час в Україні і ми шукали інтернат, де є багато дітей. Чому, щоб мати чотири команди, мались з кимось говорити, і шукали такі інтернати, щоб мали таких директорів, щоб хотіли щось нове. Їхні учителі хочуть чогось навчитися. Ми знайшли, може, десять інтернатів, де я роздавав інвентар. Дев’ять років тому назад, порахуйте, був перший чемпіонат в Києві в Пущі-Водиці. Приїхала команда з Житомира, інтернат сиріт, я там один раз поїхав до Радомишлю, той самий Радомишль Київської області, роздавав інвентарі, на наступний рік вони приїхали. Мало знали, а я мушу мати такий перший чемпіонат. Вони грали з підставкою, коуч кидав м’яча, не нормально, але я хотів мати щось перше. Тоді на наступний рік ми посунули до Кременця, там є інтернат, це Тернопільська область, приїхали з інтернату в Лутугино з Донецька. Ось чотири, так кожний рік ми грали у вересні. Два роки тому ми загубили Лутугино, Луганськ і Донецьк, тепер тільки два інтернати беруть участь. Я запрошую нові осередки їм допомогти.

А що сталося місяць тому – я дістав інформацію, що діти з Донецьку, з окупованої(?) території, ті діти тепер у Слов’янську, я їх запросив. Дуже мало, тільки почали грати і приїхав Слов’янськ, вже три інтернати. Ми знов мали свято, діти грали, сувеніри, поїхали до Почаєва, я таке для всіх роблю. Є такі добрі люди, Товариство допомоги Україні з Каліфорнії, вони є спонсори, Федеральна кредитівка «Самопоміч» із Нью-Йорку, спонсори, є такі добрі люди, що хочуть помогти мені, щоб я допоміг дітям в Україні. А як би я хотів, щоб українська бейсбольна федерація займалася цим. Я все не хочу робити, я хочу, щоб осередок сам хотів краще, щоб було для них. Я не хочу все робити, я посилаю інвентар, даю інвентар, щоб вони самі відчували, щоб воно було краще. Я кажу, буде чемпіонат, збирайте своїх найкращих. Скажіть до дитини таке: «Грай добре, виступай гарно в школі, шануй батьків, шануй тренерів, може, ти зі мною поїдеш». Щоб ця дитина знала, що не тільки «грай найкраще», ні, треба, щоб школа була важлива для дитини теж.

Я хочу, щоб осередок знав, що то добре для їх дітей, щоб вони самі хотіли більше. Я не можу сказати: «Ти мусиш так думати», я хочу, щоб вони самі знали, що то добре для дитини. Я кажу: «Починайте, як маєте чотири роки», в Америці починають в чотири роки, підставка, діти, хто вдарив м’яча, всі за м’ячом, то не є правило, а ніхто не дбає, мої діти так. Потихеньку вони розуміють, де бази є, коли бігти, як виросте до дев’яти років, вже більше знає. А тут починають в дев’ять років, то майже запізно, але це не є кінець світу. Ті, що виграли чемпіонат Європи, мали 13 – 14 років, вони грали, може, шість років, то треба, так, такий довгий час, щоб виступати добре в групі, але три поїхали і то було для них таке свято. Я так сам думаю, може, вони в житті будуть два рази в Америці, перший, останній, так мене навчили тут. Я би хотів, щоб більше було, але та програма, де є можливість… Знаєте, що колись було 56 чоловік, 22 були дівчата. Дівчата можуть з хлопцями грати. Команда зі Львова, 12 гравців – 10 дівчат, два хлопця і вони виграли.

Little baseball бере всіх, чи ти маленький, чи такий, чи ти високий, всіх беремо, ми нікого не викидаємо. Як грають у футбол, чи баскетбол, вони беруть тільки за принципом, а ти нездібний, я таке чув вже, ти нездібна, втікай. В Little ми всіх тримаємо, бо дитина виростає, може, вона перший рік має вісім років, нічого не розуміє, але ми тримаємо. Дитина знає, що вона важлива, її ніхто не викидає. На наступний рік вже трохи краще і тоді, така ідея, в Little ми всіх приймаємо, нікого не викидаємо. Щоб мати ту програму, треба, як є школа, щоб директор це хотів, щоб було два – три учителі, що хочуть навчитися, навчити гри, як бути з дітьми, щоб було футбольне поле, постав дощітку, щоб діти грали. З моєї сторони, я посилаю інвентар, і буду посилати тренерів з Рівно чи Кіровограду вчити їх. Ніякі гроші не йдуть, я не хочу нічого і ви не можете нічого давати. А як хтось приїде на два дні, я їх попрошу, щоб той осередок дав їм де покласти голову вночі, подушку дати, їсти дати і все. Воно виглядає так, що дуже легко зробити, але багато людей не хочуть. Я раз був в Івано-Франківську, я там мав розмову з головою спорту Івано-Франківська, це було чотири – п’ять разів. Нарешті, дали мені шанс розмовляти з учителями фізкультури. Він так зробив, що на половину дня, він від школи послав учителів, які хотіли почути, 25 учителів прийшли. Там був зі мною Віталій Лизогубенко, він працює для Міністерства спорту, займається бейсболом. Ми показали їм все, показали інвентар, що робити в залі і в кінці дня ми питали, я питав: «Хто хоче цю програму?», я розповів все безкоштовно. З 25-ти скільки захотіли – нуль. Бо вони звикли – футбол, що робити у футболі, вкинути м’яча, тренер сидить. Волейбол, вкинув м’яча, тренер сидить, щось гавкає. Баскетбол, вкинув м’яча, грають. Бейсбол – треба відбивати його, вчити, як бігти, а ти старший тренер. Вони звикли вкинути м’яча, а щоб щось нове зробити – «А, нам не потрібно». Ми шукаємо, я шукаю такі осередки, що є такий тренер, що хоче щось нове, а їх багато нема.

В Little League Office sports більше 70 країн грають, мають цю програму. Вони мають світовий чемпіонат в серпні, 16 найкращих приїжджають, вісім з Америки, одна з Європи, одна одна з Канади, одна з Мексики, найкращі. Little дбає, кілька осередків є, щоб був один осередок, вони скажуть: «Є бейсбол в Україні». Те, що я хочу, щоб більше грали тут, їм не важливо, мені важливо. Я хочу, щоб у майбутньому був вибір для збірної команди. Того року влітку, в серпні, наша українська команда поїхала до Тель-Авіву, Ізраїль, вони виграли чемпіонат Європи. Збірна, а хто грає в збірній, всі, що грали в Little League, як вони мали 12 років чи 11. Моя думка є, як багато осередків є, багато команд є, багато дітей є, тоді буде вибір для збірної команди кращий, на майбутнє.

Тут був такий Анатолій Сахно, що працював за Корпус Миру, а його мати була директором школи в селі десь, в сторону Сум. Я кажу: «Анатолій, запитай маму, може вона хоче щось нове». Я написав таку статтю, що там тисяча людей, одна школа, нема транспорту, сільський транспорт і дев’ять корів. А вони вжили ту програму, то бейсбол, був старший тренер, який хотів щось нове, більше 60 років мав, але вжив все. І вони поїхали до Іллічівська, вони приїхали, вони грають. А він каже до мене: «Ходи сюди», – він виймає фотоапарат, каже: «Дивись, що на знімку, тут Іван сів на поїзд, Маринка сидить в поїзді. Ці діти ніколи в житті не були на поїзді. Якби не був цей Little baseball, вони ніколи не були б на поїзді». Маленьке село, ніде ні виїжджало, але зібрали гроші один раз поїхати до Іллічівська. Little baseball – маленьке місто, маленьке село може виграти той чемпіонат і поїхати до Польщі чи Америки. Ми не робимо збірну команду після змагання, той маленький осередок, де нічого нема, тільки дев’ять корів, вони можуть виграти. Але, знаєте, футбол, баскетбол тільки беруть найкращих, а та дитина, що є звичайна, ніде не виїжджає. А тут є можливість. Welcome to Little League Baseball!