Валерій Пекар: “У нас кожна реформа є антикорупційною”

Майдан зробив великий запит на повне перезавантаження всього – політичної системи, економічної системи, суспільного договору. Якщо брати в цілому, то ми пройшли дуже невеликий шлях. Але ми навряд чи могли пройти в умовах війни, а навіть без війни за два роки такий повний шлях. За документами, що показують прогрес ключових реформ,  робота виконана на відсотків 60 -70, але це паперова робота. Це означає розроблені законопроекти, вони навіть прийняті, це все справляє позитивне враження, як на самих депутатів, чиновників, так і на міжнародних донорів. Проблема в іншому – окрім паперової роботи потрібно впровадження, а впровадження робиться на місцях громадами. Якщо паперова робота хай виконана навіть на 70 відсотків, то впровадження можливо на три – п’ять відсотків. Навіть дуже зрозумілі і прозорі реформи, в яких є в кого повчитися, ми швидше ніж за три – п’ять років повністю не зробимо. Запустити все за один рік дуже рішуче можна, але для цього потрібно оновлення політичного класу. Ми розуміємо, що сьогодні опір реформам є страшний, причому є пасивний опір з боку просто чиновників середньої ланки, яким абсолютно нецікаво це робити, вони навіть необхідної компетенції  не мають для того, щоб відповідні документи реалізувати. І з боку людей, які роблять це свідомо – олігархів, корупціонерів, у яких статки залежать, наскільки активно, інтенсивно вони можуть красти ті гроші, до яких мають доступ через існуючі сьогодні схеми, і що в цій ситуації робити.

По-перше, що точно треба робити будь-якій свідомій людині – це розбиратися. Не кричати «Зрада», не кричати «Перемога», не приймати будь-яке тимчасове покращення за велику перемогу або тимчасове погіршення за тотальну зраду, а розбиратися в кожному конкретному результаті. От, скажімо, найбільш ефективна і найбільш шанована реформа державних закупівель. Що там відбувається, яка реальна економія, які державні органи перейшли на прозорі закупівлі, які не перейшли, чому не перейшли, хто конкретно особисто за це відповідає, яким чином взяти за горло ту людину, яка відповідає і витиснути з неї. Власне, розбиратися – це перше, що треба робити. Друге – об’єднуватися. Так чи інакше, будь-яке впровадження реформ можливе за умов об’єднаних громад. За умов, я зараз говорю не юридичною мовою, а мовою простою, людською, під об’єднаною громадою розуміючи ті активні спільноти громадянського суспільства, які здатні, готові тиснути на місцеву владу, на центральну владу, на місцеві еліти, до речі, для того, щоб це впровадити. Ми розуміємо, що окрім національного рівня олігархів, яких там є декілька, у нас в кожному місті, містечку, навіть селищі є свій маленький олігарх, чи мікро-олігарх, який так само контролює все, який так само є монополістом на все на світі, який в принципі визначає життя або десятків тисяч, або хай тисяч людей, і він є набагато більш впливовим у своєму конкретному містечку, аніж великий олігарх, якого ніхто не бачив, лише по телевізору. Тут дуже прості приклади. Ми можемо прийняти найкращу реформу охорони здоров’я, але не міністр охорони здоров’я, якого досі немає, не Президент і не Верховна Рада будуть вирішувати, яка реформа охорони здоров’я буде в одному конкретному містечку, а головний лікар місцевої лікарні. Директор і завуч школи будуть вирішувати, яка реформа освіти буде в цьому містечку, а не міністр освіти, не профільний парламентський комітет і не Прем’єр з Президентом. А добратися, дістатися до кожного місцевого чиновника, а директор школи і головний лікар лікарні є такими самими чиновниками, яким сьогодні платить держава, тобто, вони фактично живуть за народні кошти, дістатися до кожного чиновника місцевого рівня неможливо. Жодне НАБУ, жодне міністерство, жодна Адміністрація президента не може нічого зробити по всій країні, в кожному місті. Власне, навіть там, де реформи зроблені на рівні паперової роботи, на рівні нормативних документів, навіть там без активної участі громади нічого не буде. Ми знаємо міста, де активно це робиться, де є свідоме, сильне, згуртоване громадянське суспільство, і міста, в яких це робиться не дуже сильно. Можна навести декілька простих прикладів. Дніпропетровська область показує, що можна зробити, якщо громадянське суспільство діє разом з місцевою владою. Харківська показує, що можна зробити, якщо влада не заважає. Івано-Франківська показує, що можна зробити, якщо владі просто байдуже. Напевно, є приклади, що можна зробити, якщо влада активно заважає. На сьогоднішній день можна сказати, що вже час, напевне, порівнювати між собою регіони, наскільки вони активні, порівнювати міста, я думаю, що це робота кимось має бути зроблена. Навіть цей останній шматочок можна вирізати, тому що я сам її хочу зробити, немає сенсу розкривати такі ідеї, це просто пішов потік свідомості.

Власне, чому ми незадоволені. Якщо подивитися на вимоги Майдану, які ми узагальнювали ще працюючи там в гущі народу і серед людей, серед тих спільнот, які там були, було декілька дуже простих норм, дуже простих вимог, які в принципі всі виконані. Вибори президента, вибори парламенту, новий уряд – все це виконано. Всі реальні претензії на сьогодні, якщо сконцентрувати, потрапляють в одну конкретну групу – мало хто сидить. Люди вважають найбільшою проблемою корупцію. Соціологи кажуть, що навіть вимога притягнути до відповідальності активних членів команди Януковича, тих людей, які на Майдані відповідальні за розстріли, навіть вона поступається по нагальності вимозі притягнути до відповідальності тих, хто просто зараз, під час війни, під час кризи, під час зубожіння значної кількості громадян продовжує красти гроші. Тут треба сказати, що мають працювати антикорупційні органи, вони вже працюють, я думаю, що скоро покажуть якісь результати, ми час від часу це бачимо. Є Національне антикорупційне бюро, є антикорупційна прокуратура, величезна кількість різних агенцій, назви яких навіть  запам’ятати важко, але треба розуміти, що основна помилка полягає в тому, що за антикорупційну реформу ми вважаємо створення і фінансування всіх антикорупційних організацій, які мають ловити і саджати корупціонерів. Насправді, це велика помилка. Звичайно, ловити і саджати треба, але згадаємо просту, стару істину – «чисто не там, де прибирають, чисто там, де не смітять». До речі, цю помилку поділяє не лише переважна більшість наших громадян, що дивно, її поділяють і іноземні експерти, дипломати, які часто сюди приїжджають і кажуть: «А як у вас антикорупційна реформа йде? Нас цікавить, що там у вас в НАБУ, НЗК». Я завжди відповідаю: «Антикорупційна реформа не найважливіша, бо в нас кожна реформа антикорупційна». Антикорупційною реформою є дерегуляція в економіці, коли чиновник може видати папірець, а може і не видати його, скасувати цей папірець – і не буде корупції. Антикорупційною є реформа охорони здоров’я, коли чиновник вирішує, чи дозволяти, чи не дозволяти лікувальному закладу зробити ті або інші речі, які необхідні громаді, може дозволити, а може не дозволити. Антикорупційною є реформа освіти, я думаю, що всім це зрозуміло. Антикорупційною є реформа валютного регулювання. Страшенно антикорупційною є податкова реформа – кожен податківець має величезну владу над підприємцями, з якими йому доводиться працювати. Кожна реформа, яку сферу не візьміть, є повністю антикорупційною. Найбільш успішні реформи є антикорупційними. Прозорі закупівлі, це тотальна антикорупційна реформа. Нова поліція, це тотальна антикорупційна реформа, не лише тому, що набрані класні хлопці і дівчата, є пошита класна форма і вони пройшли класне навчання, але й тому, що в них інші статути, інші правила, інша дисципліна, відеорегістратори і так далі. З цієї точки зору, набагато більше уваги треба приділяти тому, що ми недостатньо на сьогоднішній день відкрили суспільство. Власне, те, що відбувається в Україні, можна було би вивчаючи історію світу, назвати не просто зміною, трансформацією, революцією – це слово нічого не несе, тому що революції бувають дуже різні. Бувають революції, які пересувають країну в майбутнє, бувають революції, які пересувають її в минуле. Наприклад, Ісламська революція в Ірані зробила досить консервативну, майже середньовічну країну із сучасної, яка вже була визнаним членом спільноти націй. Тому слово революція чи трансформація треба якимось чином доповнювати, щоб охарактеризувати. Наша революція – це революція модернізації. Ми живемо в країні, яка незважаючи на величезний потенціал в сфері інформаційних технологій, на будівництво ракет і найбільший в світі літак, дуже сильно застрягло в середньовіччі. Сидимо в пізньому середньовіччі з його закритою економікою, ґрунтованою на спеціальних групах, які мають спеціальний статус, вони у нас називаються олігархи, в радянські часи такі групи називалися номенклатура, в середньовіччі такі групи називалися барони або феодали. Маємо середньовічну політичну систему, де немає політичних партій, є лише політичні клани, це в принципі нічим не відрізняється від сьогоднішньої української політичної системи або політичної системи Франції часів Варфоломіївської ночі, там також були клани. З пасивним і патерналістським населенням, яке має застарілі цінності, цінності не розвитку, а стабільності, не можливостей, а порядку, не зростання, а спокою, не навчання, а відпочинку. Як каже наш славетний український історик Ярослав Грицак, «цінності мажуться на хліб». Якщо у вас невідповідна система цінностей, не питайте, чому ви бідні.

Власне, запит на модернізацію виник тому, що в суспільстві накопичувалися за роки незалежності люди з новими модерновими цінностями. Накопичувалися люди, які хочуть не просто роботи, а кар’єри, розвитку. Не просто сидіння вдома, а навчання і подорожей. Не просто мати щось таке, що у всіх є, а багатства, добробуту і так далі. Накопичувалися люди з модерновими цінностями, які нездатні просто очікувати, що нарешті прийде добрий цар або добра цариця, або великий гетьман і дасть всім нарешті класне життя. Часто доводиться чути від таких людей: «Коли, нарешті, влада нам зробить нормальне життя?», зрозуміло, що будь яка людина з модерновими цінностями мусить відповісти дуже швидко: «Ніколи», бо вона незацікавлена, бо люди самі собі це зроблять або ні. Накопичення людей з модерновими цінностями, яке поступово відбулося, в тому числі, значною мірою, як би цинічно це не звучало, за рахунок того, що люди зі старими радянськими цінностями потрошечку відходять, нове покоління приходить і дуже часто воно є носієм нових цінностей. Саме тому молодь була однією з рушійних сил Революції Гідності, саме тому ці люди десь становлять 15, чи навіть 18-20 відсотків в українському суспільстві. З такою великою силою не могла модернізація не початися, мусила початися, тому що, як кажуть соціологи, за історичними даними, коли накопичується критична маса 8-10 відсотків, тоді починається модернізація. Безглуздо говорити, що ці всі люди можуть виїхати за кордон. Може, 15 відсотків людей виїхати за кордон фізично і не захоче, доведеться змінювати країну. Значить напрямок наших змін, напрямок нашого руху є точно визначений. Напрямок визначається саме цією активною меншістю, одночасно темп визначається цією пасивною більшістю. Тому, власне, так повільно все і відбувається. В цій ситуації країна рушить від цього середньовіччя, де ми залипнули, де ми застрягли до модерну. До відкритої економічної системи, де кожен може створити власний бізнес або взяти участь як професіонал в роботі чужого бізнесу і досягти успіху, і досягти великого добробуту, багатства чесною працею. З відкритою політичною системою, коли кожен громадянин може взяти участь в активному політичному житті або на місцевому, або на національному рівні. З відкритим суспільством, яке не приймає жодну ксенофобію, яке не приймає жодне приниження за будь-якою ознакою, з модерновими цінностями.

Власне, ця модернізація і почалася з Революції Гідності на Майдані, звичайно, що є сили опору. Одним з найважливіших аспектів цієї модернізації є економічна свобода. Повинен сказати, що за рейтингом економічної свободи, який складає щорічно Heritage Foundation, Україна посідає наразі 162 жахливе місце. В компанії таких країн, як Венесуела, Куба, Північна Корея, якісь острови, на яких правлять маленькі диктатори. Не думайте, що там десь є Гондурас, він далеко нас обігнав, нас всі обігнали. Проблема не в тому, що в нас поганий якийсь з показників, а це комплексний, складений показник економічної свободи є дуже поганим. Проблема в тому, що вони всі в нас дуже погані – в сфері економічної свободи, свобода торгівлі, свобода відкриття бізнесу, свобода ринку праці, свобода фінансових ринків, обсяг державного втручання – в усіх сферах у нас жахливий провал. Це означає, що рівень економічної свободи потрібно збільшувати. При тому треба зазначити, що українці є дуже підприємливою нацією. Звичайно, ви розумієте, що під українцями я маю на увазі всіх членів української політичної нації незалежно від їхньої етнічної приналежності, мови, якою вони розмовляють і так далі. За індексом креативності Україна посідає 27 місце в світі, обійшовши велику кількість досить непоганих і інноваційних держав. Це означає, що ми фактично розірвали це порочне коло «Чому ти такий бідній, бо дурний, а дурний тому, що бідний». Ми розумні, а це значить розірвали це коло, а бідні тому, що в нас на руках кайдани і на ногах кайдани. Ці кайдани – це економічна несвобода, їх треба зняти. Яким чином – розробкою і прийняттям законопроектів, які знімають обмеження. Знімають обмеження на роботу бізнесу, знімають тиск держави, знімають тиск податкової там, де він невиправданий. Знімають право чиновника вирішувати, що і як буде. Знімають обмеження торгівлі, знімають обмеження валютні, знімають обмеження ринку праці, всі ті обмеження, з якими ми прийшли з радянського середньовіччя.

Такі законопроекти, власне, розроблені. Кожен з них, їх багато треба прийняти, кожен з них, коли приймається – це величезне свято реформаторів. Ми святкуємо одну маленьку перемогу тоді, як вони малися прийматися пачками по сто. Я би дуже хотів бачити в парламенті день економічної свободи, на який буде підготовлений ось такий стос законопроектів, які всі депутати матимуть можливість за канікули  прочитати, потім вони прийдуть і проголосують за те, щоб була економічна свобода, а це означає, щоб кожен українець, кожен громадянин нашої країни мав можливість стати вільною людиною. Не можна бути вільною людиною політично без того, щоб бути вільною людиною економічно. Людина економічно залежна, вона завжди буде так чи інакше під примусом. Ми знаємо, що навіть у тих країнах, де не було кріпацтва, все одно феодали мали повну владу. От Скандинавія, там ніколи не було панів і кріпаків, але вільні люди так само мусили служити феодалам, тому що не мали чим жити, не мали засобів виробництва. Економічно незалежна, економічно вільна людина рабом не буде. Водночас, невільна людина завжди буде шукати, де є кращий рабовласник, де є кращий пан, можливо, цей пан не такий хороший, можливо, треба іншого пошукати. Звичайно, що це зустрічає спротив, тому що економічна свобода – це те, що ненавидять люди, які люблять економічну закритість, економічну несвободу. В умовах економічної несвободи, коли в нас усіх на руках кайдани, їм живеться дуже добре. Уявіть собі, що ви опинилися в товаристві, де у всіх на руках кайдани, на ногах кайдани у вас в тому числі, але є двоє чи троє, в яких немає, і вам доводиться грати у футбол. Як ви думаєте, хто виграє, хто заб’є більше м’ячів? – відповідь очевидна.

Тому вихід є один – збиратися, гуртуватися, приводити до влади нових політиків, які, власне, і протиснуть цю економічну свободу через парламент. А потім дотискати – конкретно, на кожному рівні, в кожному місті, в кожному містечку для того, щоб це було реалізовано. Такий рецепт. Всю паперову роботу можна зробити за один рік, а дотиснути кожного конкретного чиновника на його конкретному місті для того, щоб він відкрив двері економічній свободі, соціальній свободі, культурній свободі, духовній свободі, політичній свободі. В кожному конкретному місті це вимагатиме більше часу, залежно від того, чи громади будуть готові.