Валентина Мержиєвська. Як працюють школи домашньої освіти?

Навчання без домашніх завдань, без парт, оцінок та інших звичних шкільних атрибутів – чи може таке бути реальністю в Україні? Виявляється, може. Наприклад, у нас існує простір домашньої освіти “БеркоШко”, співзасновниця якого Валентина Мержиєвська сьогодні завітала до нашої студії.
Як була створена “БеркоШко” і кому підійде формат домашньої освіти, Валентина розповість у нашому черговому відеоматеріалі.

Наш проект БеркоШкола, БеркоШко, як ми його називаємо, тому що від школи тільки половинка, ми його починали в 2011 році для своїх дітей. Він так і існує для своїх дітей, ми його не збираємося, принаймні, на даний момент робити комерційним чи масовим, але для нас це прецедент. Від самого початку нам цікаво було спробувати, чи можна обійтись без школи. Це не був протест, це просто була цікавість. Перші два роки ми робили просто для трьох своїх дітей, зібралася групка батьків, які для трьох своїх дітей робили школу. А потім не тільки батьки були залучені і друзі, вийшло так, що близько десяти дорослих навчали трьох дітей. У нас тоді ще діти сміялися, що БеркоШко – це школа, де вчителів більше, ніж учнів. Починаючи з третього класу, ми просто сказали, що ми готові, хто хоче до нас долучитися, і до нас приєдналося ще кілька родин. Власне, зараз в шостий клас у нас іде дев’ять учнів, і в перший клас іде одинадцять. Можливо, від першого класу, знову ж таки, від’єднається, тому що ми вважаємо, що дев’ять – це ідеальна кількість для класу. Ми не набирали проміжні класи, у нас немає додаткових класів, філіалів немає. Ми ставимо собі задачу пройти просто весь шлях від першого класу до останнього альтернативно без традиційної школи. Розказати тим людям, кому такий досвід цінний, наш досвід. Ми пробуємо багато, у нас дуже багато експериментів і те, що дуже складно зробити в межах великої системи, в межах великої купи людей і вчителів, то нам це зробити дуже просто, тому що, як правило той, хто є носій задуму, він його і втілює.

У нас викладають переважно фахівці. Наприклад, українську мову і літературу викладає Олеся Мамчич, вона філолог, письменник, ми навіть дізналися, що її вірш включили в нову, оновлену програму для четвертого класу. Все навчання побудовано на великому кредиті довіри до фахівців. Якщо Олеся фахівець своєї сфери, вона знає, як і чому вчити і всі інші не диктують їй, як. Оця свобода творчості, свобода експерименту дозволяє робити якісь неймовірні речі, результати яких ми почали бачити десь рік на четвертий.

Все-таки, освіта дуже інерційна, по дітях одразу не ясно, дитина тільки пішла в перший клас, два місяці, давайте вже подивимося, як воно, який результат. Свій результат ми побачили десь в четвертому класі, коли діти вільно творили, вільно висловлювали свої думки, у них було дуже багато інтересів, не пов’язаних зі шкільною програмою. Це особливо було помітно, коли до нас приєднувалися діти, які вже встигли спробувати традиційної школи, в нас вийшло так, що після кожного року приєднувалися діти, які два роки чи три, чи чотири побули в традиційній школі. Ми навіть помітили, що є якийсь період, чотири місяці, може півроку, адаптаційних, коли їм треба просто звикнути, що нема оцінок, що перерва не дуже сильно відрізняється від заняття, що можна вільно встати, пересісти або лягти під парту. На занятті можна робити все, що не вадить самому ходу заняття. Яким кольором ручки ти пишеш або в якій позі у тебе ноги ніяк не впливає на суть і тому оця відсутність зайвої муштри дозволяє дітям почуватися людьми, а не гвинтиками в системі.

Окрім того, ми з самого початку навчалися неповний тиждень. У нас перші два класи було навчання два дні, два повні дні, від ранку до вечора, але тільки два, зараз три. більше навряд чи ми зробимо, у нас був на початку п’ятого класу експеримент, ми вчилися чотири дні, потім зрозуміли, що якось забагато і повернулися знов до трьох. Це не означає, що діти байдикують решту днів, у них є впродовж трьох днів групові заняття, де можна щось робити командою, а не індивідуально, а на ту частину тижня, коли у них самостійні роботи, вони отримують домашнє завдання і це якісь цілісні проекти. Наприклад, з української мови вони пишуть твір на якусь тему, його писати краще на самоті, ніж сидіти в класі при купі інших людей, натхнення ж так не приходить. Вони можуть вибирати, коли це зробити. Додатково є гуртки, які діти в цей вільний час проходять, тому що хтось поглиблено займається музикою, у когось спорт, у когось акробатика, танці. Не можна всіх вести за однією програмою, все одно є індивідуальний підхід. Це щодо нашого навчання.

Власне, у нас потім виникло питання, як нам виходити на широкий загал, тому що просто сидіти в маленькій своїй школі і вчити цю маленьку купку дітей, нам було все цікаво і все гарно, але це бажання поділитися, воно було дуже значущим і ми почали вести свій блог, і, власне, те, що у нас вже стільки поціновувачів, наприклад, за нашою сторінкою у Фейсбуці стежать майже три тисячі осіб. Є, все-таки, люди, яких цікавлять такі експерименти і це дуже надихає продовжувати і намагатися робити якомога якісніше.

Звісно, не всім батькам підходить такий формат, навіть сама ідея домашньої освіти не всім підходить. Мої спостереження такі, що є діти з різним рівнем самостійності. Є діти, яким не треба додатковий нагляд, їм можна дати завдання, і вони його самостійно можуть виконати. Причому, це можуть бути різні діти, є дуже організовані дівчатка, які ретельно все записують, гарно все роблять, у них навіть зошит охайно виглядає. Але особисто мій син не справляє враження надто організованої людини, але відповідальності за те, що це його навчання, його робота, він ніколи не вчився в звичайній школі, і він розуміє, що він вчиться не для Марії Іванівни і не для мене, оце йому прищепити вдалося, і починаючи з третього класу, я зовсім не стежу за його домашніми завданнями, це його особиста справа. Водночас є діти, які не можуть себе структурувати, і тут або батьки мають взяти на себе цю роль і допомогти дитині пристроїти своє навчання, або їм краще підійде більш системна освіта. Тому мені здається, що альтернативна освіта не є замінником традиційної системи, вона просто урізноманітнює її, і те, що проектів зараз дуже багато, вони всі різні, ґрунтуються на різних методологіях, взагалі, ставлять різні цінності в пріоритет, мені це дуже подобається. Не можна сказати, що традиційна школа зайшла в тупик, давайте всі зробимо, як БеркоШко, як раз різноманіття є цінним.

Нещодавно один колега підрахував, скільки в Києві зараз подібних проектів, нарахував близько сорока. Коли ми починали шість років тому, ми думали, що ми одні такі, ми нічого подібного не чули, не знали, що воно є, і за п’ять років з’явилося близько сорока проектів – це дуже надихає, це значить, що ми просто зловили початок цієї хвилі. Якщо наша держава зробить правильні кроки, то все це буде тільки розквітати, можливо, Майдан зіграв свою роль, що люди почали брати на себе більше відповідальності, оце відчуття «якщо не ми, то хто». Якщо вже це твоя дитина, дуже часто батьки розуміють, що вони не можуть просто делегувати комусь повноваження і чекати, що вони зроблять це класно. Люди готові брати на себе і організовувати. Зараз ми почали проводити воркшопи і семінари, щоб передавати саме вчительський досвід, тому що проблема кадрів дуже значуща, вона є для традиційної школи проблемною, то для альтернативної зовсім не підходять традиційні вчителі з традиційних шкіл, зазвичай, є унікальні, особливі, які можуть викладати в альтернативній школі, але методології мають бути зовсім інші, система зацікавлень зовсім інша, мотивації. Як мотивувати дитину без оцінок, якщо з традиційної школи забрати мотивацію оцінками, то, взагалі, тоді не ясно, чи вдасться зацікавити клас, а в альтернативній школі не можна давити своїм авторитетом чи шантажувати оцінками. Тут коріння цікавості самого заняття і донесення до дитини цінності того, що відбувається, іншого шляху немає. Так само не підходять репетитори, тому що більшість репетиторів спрямовані на досягнення результату, на здачу ЗНО, на підвищення тих же оцінок, стоїть зовсім інша ціль такого навчання.

На мою думку, найкраще, що можуть зробити дорослі для дітей – це не забити їхній природній інтерес. Коли дитина маленька, чотири роки, вона задає безліч питань, світ цікавий, її цікавлять всі процеси, які відбуваються, якщо дорослі якось адекватно реагують на цей дитячий запит пізнання, то він нікуди не згасає. Зараз 10-12 років дітям, їм досі світ цікавий, просто у них з’являються трошечки свої пріоритети. Когось один аспект більше цікавить, когось інший, мені здається, що це теж традиційна школа, вона всіх вирівнює, всі мають вчити математику, історію, мови, малювання, і якщо ти по чомусь не встигаєш, ти будеш почуватися трошки ущербним, бо ти не можеш скрізь встигати. Якщо молодша школа, ще діти просто відкриті, все, що їм пропонуєш, вони все готові брати, то вже починаючи з 5-6 класу у дітей з’являються свої пріоритети, і альтернативна школа дозволяє дослухатися до цих пріоритетів.

Діти всі офіційно оформлені в школи, де є дистанційне навчання. В Україні їх, насправді, не так багато, це як раз той аспект, де я кажу, що держава могла би посприяти цьому, якби дозволили більшій кількості шкіл ліцензуватися на те, щоб приймати дистанційно. Наприклад, у нас учні здають у 328 школі щомісяця атестацію, як на мене, це виходить значно більш показовою, ніж коли одні й ті самі вчителі вчать і самі перевіряють. У нас виходить, ми вчимо, батьки вчать, а здають зовсім іншим людям, які бачать дитину кілька разів на рік, і мають об’єктивно оцінити її знання і навички. Водночас таке оцінювання часто показує неефективність, тому що, наприклад, у мене є дві учениці, одна дуже класно розуміє математику, іншій складніше, вона старається, але її рівень трішечки нижчий. Але коли вони здавали атестацію в цій дистанційній освіті, то вони дзеркально отримали оцінки – та, кому математика йде важко, отримала вищий бал, а яка дуже гарно розбирається, менший, можливо, там хвилювання грає роль. Діти мають офіційний табель, вони мають диплом про отримання середньої освіти, будуть мати і можуть вступати так само, як всі інші. Мені здається, що якби ця дистанційна освіта була поширена, був би класний вихід для сільських шкіл. У них невелике навантаження за кількістю учнів в порівнянні зі столичними школами, якби маленька якась сільська школа на додачу дванадцяти учнів, яких вони вчать в першому класі, взяли ще десяток столичних заочників, то це для всіх би була дуже вигідна співпраця.

Я дуже боюся, що наша держава може піти шляхом заборони цього, такої хвилі нового досвіду, нового навчання. Я дуже сподіваюся, що вона зможе очолити цей процес і якось його систематизувати і налагодити, тому що люди стикаються з якимись дуже дивними проблемами. Наприклад, з пошуком приміщення, у когось є можливість знайти гарний простір для занять з дітьми, але є безліч дитячих центрів, які просто простоюють, в яких є вільні приміщення, які можна здавати в оренду таким маленьким осередкам освітнім. Так само налагодити, зробити більше екстернатів, щоб діти могли гарно тестуватися і збирати інформацію, які методики спрацьовують і потім цей досвід наш, наших експериментів, втілювати в більшій системі. Це б могла зробити більша система, тому що кожна маленька школа вирішує свої задачі. Ми зараз збираємося з однодумцями, намагаємося якось допомагати одне одному і якось підсумовувати наш досвід, але якщо це робити знизу, він виходить доволі затратний. Якщо б централізовано це почати робити, підтримуючи, сприяючи, ми б були дуже вдячні державі за такий крок. Зрештою, є хороші маркери, що освіта стає ближчою до дитини, до людини. Ці реформи, які почалися, те, що прийняли в змінах до навчальних програм, ми це все п’ять років назад і зробили. У нас діти англійською мовою не писали транскрипції в першому класі, і писали олівчиками, і немає оцінювання, і ми побачили, що позитив в цьому дуже великий. Можливо, якби ми п’ять років тому мали цей механізм донесення до міністерства такого досвіду, то ця реформа була б швидшою, ще п’ять років тому ці першачки вже не проходили б через цю машину.

Коли було обговорення змін до Закону про освіту, коли воно тільки починалося, десь два роки тому, я ходила на перші Круглі столи, які були. Але там виходить дуже неефективна витрата часу, тем накопичилось дуже багато, питань дуже багато, люди збираються, говорять шість годин, а результату немає. Збираються наступного разу, знов шість годин обговорень, а результату немає. Мені здається, такі обговорення класно робити в інтернеті. Все-таки, коли кожен зі свого місця, не треба гаяти вільний час, хто в який час може, той долучається. Звісно, що спроби є, але просто поки що це дуже ресурсно. Для маленької школи, якщо ми займаємося організацією, проводимо заняття, організовуємо атестацію дітей і ще додатково займатися цим, це не завжди виходить, ми не можемо робити всю роботу якісно, треба, все-таки, зосередитися. Ми з однодумцями поставили за мету довести до випуску, довести, що можливо зробити самостійну освіту, і коли вже є результат і ми можемо говорити, дивіться, ми вчили цих друзів зовсім не по такій програмі і давали їм більше свободи, вони все одно вступили хто куди хотів, чи якось реалізувалися. Тоді у держави будуть підстави довіряти. Наразі, коли дійсно є проекти, які починаються і не можуть витримати якихось труднощів і закриваються, то держава каже: «Це несерйозно». Тому хочеться створити хоча б один завершений проект. Є прецеденти, коли школи, створені для своїх дітей, переростали в приватні школи, наприклад, школа «Афіни», вони зрештою виросли до повноцінної школи, але ми зараз не ставимо таку мету, ми не хочемо переростати в приватну школи, ми хочемо зробити як раз прецедент такої освіти, коли батьки навчають своїх дітей. Просто гуртування завжди сприятливе, тому що домашня освіта, коли батьки просто дома вчать свою дитину, по-перше, звужує коло спілкування самої дитини. Батькам треба додатково про це думати. Потім, жодна доросла людина не є фахівцем в усіх сферах, краще нехай зберуться батьки, один математик, другий мовник, третій англійську добре знає, яка різниця, навчати одну свою дитину чи невеличке коло друзів. Це виходить доволі ефективно. Окрім того, дитина має доторк до світоглядів різних людей – це дуже цікаве явище, тому що зазвичай в початковій школі дитина спілкується зі своїми батьками і з першою вчителькою, і бачить моделі життя тільки двох людей. А коли у нас, наприклад, дитина бачить десять різних дорослих, в яких дуже різне ставлення – хтось релігійна людина, хтось ні, хтось патріотично дуже налаштована, хтось може бути космополіт. Мені здається, що коли діти спілкуються з різними людьми, вони стають більш толерантними і відкритими до різних світоглядів, просто автоматично, для цього не треба виховувати в них це. Вони просто бачать, що різні світогляди можуть не конфліктувати між собою і це дуже гарний досвід.