Тіна Полек про пізнання міста очима його мешканців

Останнім часом в Україні спостерігається дуже великий вибух урбаністичних досліджень. З’являються сайти, з’являються журнали, з’являються спільноти на фейсбуку і всі ці люди зацікавлені тим як зробити життя у своєму місті краще. Я так само займаюсь вивченням міста, однак за фахом я антрополог, тому моє бачення міста дещо відрізняється від того, що пропонують сучасні урбаністи. Насправді, можна зробити досить умовне розмежування між антропологами та урбаністами звичними для українців в розумінні.

Здебільшого в Україні урбаністикою називають дуже практичні дослідження, коли або професійні архітектори, або місцеві активісти вони намагаються зробити щось для того, щоб покращити життя в своєму місті. Дуже часто люди їдуть за кордон, дивляться на європейські міста і розуміють після цього, що з українськими містами щось не так. Відповідно вони повертаються і намагаються за допомогою своєї ініціативи з низу зробити щось, щоби стало хоч трішечки так. Але антропологічне бачення міста відрізняється тим, що для нас важливо бачити не так візуальний фон, не так вулиці чи якійсь публічний простір, для нас важливо бачити людей які живуть у цьому місті. Чому вони поводяться так, а не інакше, що для них є важливим, що для них є менш важливим, чи відрізняються вони один від одного, чи відрізняються вони від інших міст. В цьому наша особливість. Для того, щоб зрозуміти всі ці речі ми використовуємо свій метод.

Цей метод називається методом глибинного інтерв’ю, а якщо простіше можна сказати, ми говоримо з людьми. Під час цих інтерв’ю ми намагаємося прямо запитувати чим люди живуть, що для них є цінністю, їхній життєвий досвід, їхні життєві історії. З усього цього складається така певна мозаїка образа містянина, його життєвого світу, що, насправді, важливо для цієї людини. Як приклад можна навести, приклад, балконів, засклених балконів які майже на всіх українських будинках у всіх містах. Для урбаніста це буде конкретна містобудівна проблема, яка створює візуальний шум, яка нервує, яка дратує, яка становить, можливо, загрозу для тих хто ходить під цими пластиковими конструкціями, урбаніст розуміє чому ця ситуація виникла, він розуміє як її розв’язати, що потрібно зробити для того, щоб покращити цю картинку. Натомість антрополог, він може теж перейматися практичним втіленням цієї проблеми, але перед усім він звертатиме увагу на людей. Він прийде до них до дому, постукає у двері та запитає: «Чому ви засклили свій балкон? Що там відбувається? Чому там стоїть ваш холодильник? Чим ви там ще займаєтесь? Яке життя у вас відбувається на балконі?». Можливо це дещо романтично, але антрополог бачить що на балконі вирощують помідори, там розводять кіз, часом навіть курей, що на балконах сваряться з сусідами, зізнаються один одному в коханні, ходять на перекури, граються в дитячі ігри й це все життя вирує на цьому маленькому клаптику простору, який із зовнішнього простору став внутрішнім. Водночас внутрішній простір квартири розширюється на зовнішню частину будинку. Таким буде бачення міста антропологом.

Проте важливо не просто розуміти як освоїти міський простір, важливо розуміти які люди й чому саме ці люди, й чому саме так впливають на цей простір. Тут дуже важливо розуміти як, взагалі, формувалися українські міста. У свій час російський соціолог Жанна Зайончковська, сказала чудову фразу: «Переселення із сіл у міста це головний міграційний тренд ХХ століття». Насправді воно так і є. якщо подивитися на дані перепису то у 1897 році в містах проживало 15 відсотків людей. За даними 2014 року в містах українських проживає 69 відсотків людей. Тобто, за сто років абсолютно ми бачимо дзеркальну картинку і зрозуміло, що таке збільшення містян не можливо виключно за допомогою природного приросту, що це не зовнішня міграція – це все колишні селяни. І тут постає важливе питання, як ці селяни пристосовуються до міської культури, що вони роблять для того, щоб вжитись у місті, якою стає міська культура коли селян колишніх стає так багато, що наступні вже приїжджають в абсолютно новий формат культури бо той змінений попередніми приїжджими. Звичайно, якщо заглиблюватися у цю тему можна дійти до висновку, що можливо міської культури в Україні й немає, можливо це все отака видозмінена сільська. Проте, якщо абстрагуватися від такого умовного розмежування можна зрозуміти, що просто таким є українське місто, просто такими українські містяни, просто така наша історія, так склалося і в тому, що ми звикли бачити якимось профанним таким, неправильним, насправді є свій шарм. В цьому наша родзинка, це знання можна використати для того, щоб покращити, в тому числі, комфорт сучасних містян.

Щоби розібратися з цими питаннями я пробувала задавати наступні питання своїм респондентам. Я опитувала вихідців з села які переїхали в місто, я опитувала містян. Запитувала одне питання «Кого ви можете вважати містянином», не мешканцем міста, а містянином. Зрозуміло топ відповідей, це були й ті хто народився у місті, чи третє покоління живе у місті, але в іншому відповіді дуже сильно відрізнялися. Вихідці з села говорили, що для того щоб стати містянином потрібно прожити в місті якийсь певний період часу, потрібно придбати нерухомість, потрібно завести власну родину. Водночас ті хто були народжені в місті вони говорили, що містянин – це той хто небайдужий до свого міста, містянин – це той хто вловлює дух міста, відчуття міста, різні такі абстрактні, можливо дещо романтичні речі. В цьому починаються розбіжності, проте яку би відповідь не давали й ті й ті люди всі вони живуть разом. Вони живуть в одному просторі, всі вони зацікавлені в тому, щоб в цьому просторі їм жилося добре. Зрозуміти, що таке добре можна тільки поговоривши з цими людьми.

Саме тому антропологічне вивчення міста, може дати те чого не дасть жоден інший підхід. Він може дозволити зрозуміти, що в серцях людей, що ними керує, що їх цікавить, що важливо саме для них. Тому в цьому є перевага антропології міста.

Я була в дуже депресивних селах, я була в більш успішних селах і всі звідти хочуть виїхати. Просто це така єдина ціль, закінчити школу – виїхати, закінчити школу – виїхати, чому виїхати, всі відповідають однією тією фразою незалежно від регіону України «А що тут робити?». Це така безвихідь. Депресивність навіть в успішних селах. Навіть коли батьки є достатньо заможними за мірками цього села, діти хочуть тікати.

Здебільшого всі опитані мною кияни, вони говорили про Київ свого дитинства. Вони говорили, що зараз починається руйнування пам’яток, розказували з великим болем про ці речі, але водночас у них світилися очі, вони всі посміхалися, коли згадували про те як вони гуляли вулицями маленькими, де вони їли морозиво, які були великі будинки, й що збереглося тоді, а що їм розказували їхні батьки. От по цьому дуже відрізнялося їхнє бачення міста. Вони не бачили великих вулиць, машин та проспектів, вони бачили Київ очима маленької дитини.

Молоді люди в 90 відсотках випадків приїжджають на навчання, тому у них входження у місто відбувається дуже поступово, минаючи гуртожиток де так все згладжується, ці всі конфлікти. Натомість дорослі люди коли переїжджають за моїми припущеннями, вони стикаються з конкретною роботою, з робочим днем, з повсякденною рутиною і ті можливості які мають студенти для осягнення міста, для входження в місто вони, на жаль, для дорослих закриті через те, що вони мають заробляти гроші обмежені в своєму часі.

Для того щоб зрозуміти як місто потрібно змінити, перед усім слід розуміти чого насправді хочуть містяни, що для них є потрібним. І той балкон який для архітектора буде просто нічним кошмаром, насправді для містянина є зоною його комфорту. Зрозуміло, що є якісь загальні норми вигляду, якісь будівні стандарти, але дуже тонка межа між вказівкою з верху і якимось репресивними перебудовами та тим, що насправді потрібно мешканцям цього будинку. Я в жодному разі не закликаю до збереження пластикових монстрів, але дуже важливо зробити це так, щоби в цьому всім було комфортно. Не лише тим хто проходитиме по вулиці, а й тим хто живе в середині.

З будівництвом житла тут є велика проблема. Так, тому що те, що будується зараз, будується здебільшого для заможних людей і тут будуть трошки інші запити. Проте, факт який мене дивує, коли будується новий будинок, який чомусь дуже модно називати елітним житлом, і в цьому дорогому, красивому будинку, де все так сплановано, пофарбовано однаковим кольором і виглядає зовні досить приємно, все одно хтось на п’ятому чи шостому поверсі склить свій балкон. І чомусь це лишається. І ніби цей будинок з величезним метражем, з усім, що можна собі забажати, але чогось все одно цій людині бракує. Такі речі мають місце.

Кияни всі говорили про те, що досить руйнувати. Потрібно зупинитися, потрібно зберегти те що є і далі розвивати ось таку цілісну стратегію. Всі вказують на одне й те саме, як по варварські знищуються історичні пам’ятки.

За дослідженням Блера Рубла це американський урбаніст, який довгий час працював в інституті Кеннана в Києві, ставлення до нетрадиційних мігрантів, дуже агресивне з боку всіх мешканців Києва, не тільки корінних киян. Вони стикаються з дуже великими труднощами, але водночас що до тих хто приїхав з інших міст чи сіл, в принципі, здебільшого ставлення толерантне, тому що за дослідженнями, здається з дев’яностих років, якщо я не помилюся, корінних киян у третьому поколінні є всього 13 відсотків, їх не так багато. Але в одно час, я стежу за спільнотами у фейсбуку, є спільнота «Клуб коренного Киевлянина», або на форумах спеціалізованих, дуже часто там зустрічаюся такі агресивні, образливі висловлювання про те як приїхали люди з села й зруйнували казковий Київ, який був раніше. Проте, знову ж таки, це одиниці які туди пишуть. Вони створюють факт лише через те, що це надрукований текст який висить в інтернеті. Але насправді ті з ким я спілкувалася жодної ворожості не висловлювали, проте всі вони вказували на те, що гарне ставлення до мігранта буде тоді, коли йому так само як і корінному мешканцю не буде байдуже, що з цим містом станеться. От на цей момент вказували всі.

Якщо ми говоримо про економіку то ризики є, якщо ми говоримо про те чи здатне місто засвоїти таку кількість мігрантів то здатне, яка б ця кількість не була. Якщо грамотно проводити, це важко назвати політикою, якщо вчити людей толерантності, якщо показати, що мігранти, за висловом того ж Блера Рубла, про якого я говорила, це не просто приїжджі, це капітал розмаїтості. Він говорить про те, що будь хто, хто приїжджає він приносить частинку свого життєсвіту, він приносить частинку свого досвіду, частинку своєї культури, якщо це грамотно використати то це не тільки не нашкодить місту це збагатить місто.

Для людей з села перед усім це порада бути відкритими й не обмежувати свій простір роботою, навчанням, споживанням їжі чи дискотекою, а перед усім намагатися дізнатися більше про місто куди вони приїжджають, тому що насправді це проблема не тільки людей з села, люди які живуть у місті часто не знають нічого про своє місто. Коли виникає питання комусь його показати, вони не знають що показувати крім кількох таких медійних місць. Тому дуже важливо бути відкритим до цієї нової інформації, важливо дізнаватися щось самотужки й тоді місто стає зовсім інакшим ніж воно здавалося з самого початку. А стосовно містян, знову ж таки це нагадування про те, що мігрант – це капітал розмаїтості, це не загроза, це не конкурент, це людина яка може принести з собою щось таке особливе від чого світ стане ще яскравішим навколо.