Тарас Бебешко: “Ми не терпимо однаковості”

Аудио-подкаст:

Тарас Бебешко
про синархію

Синархія – це не зовсім концепція. Синархія – це спроба реалізувати якісь правильні ідеали. Ідеали, котрі пов’язані не з тим, що потрібна якась інституція, а як жити разом. Синархія з грецької перекладається співуправління. Як разом керувати, управляти всім, що ми маємо довкола. Йшов я до цього дуже довго і складно, тому що так склалося, що в середині 80-х у мене була одна з найперших неурядових організацій, офіційно зареєстрована. І ми саме займалися пошуками того, що робити. Яке воно має бути, те майбутнє. На превеликий жаль, а ні наприкінці 80-х, а ні потім ніхто не давав відповіді на те, яке воно має бути, те майбутнє. Казали різні варіанти: ми зробимо, як в Європі, ми зробимо, як в Америці, але що саме і чому таке, ніхто не казав. Здебільшого, як тоді,так на превеликий жаль, і зараз, все обмежується, а давайте зробимо копію з того, що було зроблено в Сінгапурі, Польщі чи ще що-небудь.  Я завжди сміюсь: кого копіював Лі Куан Ю в Сінгапурі? Нікого, він робив так, як він бачив, так, як бачили люди біля нього і робив це, в першу чергу, для людей різними методами, а в нас, на превеликий жаль, такого не відбулося, тому понад двадцять років я займався тим, що шукав. Шукав не тільки я сам, а шукала ціла група соратників. Зрештою, ми прийшли до цього розуміння синархії. Співуправління – це дуже поширений термін зараз, зокрема в соціальному інжинірингу, але це урядування. А ми кажемо про співуправління тим, що є довкола нас – як нам разом жити, як нам разом забезпечити гуртожиток. Разом, не посилаючись ні на яку владу чи ще щось. Це так потроху, потроху ми до цього й прийшли.

Чомусь, на мій погляд, це дивно, це «там, де два українці – три гетьмани», виставляють, як наш великий мінус. Це мінус, коли ми хочемо збудувати щось одне, монолітне, таке, як імперія, як роблять наші східні сусіди. Але в українстві в крові, кажучи українство, я не маю на увазі етнічних українців, тому що українство – то є значно ширше, ніж етнічне питання, завжди був поліцентризм. Завжди люди мали власне своє бачення, це колосально відображається в культурі. Подивіться – у нас, що не село, то там свої шкрябанки, репанки, писанки, вишиванки, новий малюнок. Ми всі різні. Ми від природи різні і, я думаю, тому в нас не було і нема зараз сильної, єдиної держави, тому що ми не терпимо мономодельності, ми не терпимо однаковості. Ми завжди шукаємо розмаїття і плекаємо це розмаїття в собі. Свідомо чи не свідомо. Отже, для того, щоб воно було разом, для того, щоб забезпечити цей гуртожиток, треба думати про інакше. Не те, яка модель найліпша, от що нам найліпше зробити – представницьку демократію, чи нам треба зробити монархію, чи ще щось. Не обирати, яка з таких моделей найліпша, а задуматися над тим, як різні моделі можуть співіснувати в межах одного соціуму. Це геть зовсім змінює задачу. Не питання, що ліпше, ваші цінності чи мої цінності, чи ще когось, а як ми з різними цінностями, спочатку за умовами задачки різними, можемо жити разом. І тоді ми виходимо не на цінності, ми виходимо не на моделі, а виходимо на принципи. За якими принципами ми з вами можемо існувати. Якщо ви подивитесь навіть у Святому письмі, Десять заповідей – це не є цінності, це є принципи. Вони не відповідають, що зробити, а як. Тому і нам треба задуматись, а як. Коли ми про це задумалися свого часу, то ми прийшли до висновку, що так, безумовно, ці принципи мають бути простими, зрозумілими і максимально загальними. І прийшли до двох базових принципів такого гуртожитку.

Перший принцип – визнання множинності. Ми всі різні, і це не обговорюється, не треба з нас робити однакових. Другий принцип – ми різні, але ми не маємо права, я маю перепросити, тут ми вживаємо спеціальний термін, домінація. Домінація, як нав’язування власної волі іншому, попри його волю. Причому це може бути і грубою силою, і маніпуляцією, що зараз набагато частіше роблять. Це принцип недомінації. Отже, бути різним і не прагнути домінації один до одного. Відмовитись від домінації один до одного. Це не значить, що ми заперечуємо ієрархію. А ми навпаки кажемо, що якась група людей, що мають певні цінності, можуть об’єднуватися на ієрархічних принципах. У неї може бути командир, лідер, князь чи ще щось таке. Але це виключно для цієї групи. Тоді постає питання звинувачування в анархізмі. По-перше, хто так каже, той ніколи не читав того самого Кропоткіна, на превеликий жаль, між іншим. Відмінність полягає в розумінні, що люди різні і знаходяться на різному рівні розвитку, і культурному і етичному, все одно будуть спроби якоїсь домінації, все одно будуть якісь конфлікти, а відтак потрібна якась  нейтральна з’єднувальна тканина між цими громадами і спільнотами. Як в людському організмі імунна система, щоб забезпечувала зв’язок між цими системами, щоб вирішувала конфлікти, кожна спільнота визнавала і вирішувала конфлікти, це свого роду арбітраж. Замість влади, котра всім нам каже, куди нам бігти, в якому напрямку, і тільки в цьому, хто не в цьому напрямку, той не туди біжить. Потрібен такий арбітраж. В цьому задача цієї з’єднувальної тканини – захистити і забезпечити арбітраж. Забезпечити управляння спільним, бо спільне у нас все одно є. Спільна наша земля, спільне наше повітря, спільні якісь напрацювання і підприємства, що вже є в нас. В цьому і полягає концепція. Концепція, якщо можна так сказати, починається з правильного розуміння суспільного договору.

Суспільний договір або, як його ще інколи називають, Конституція – це не є договір між владою і людьми, не є договором між людьми і бізнесом, а це угода між людьми. Людина до людини. Кожен особисто приймає для себе рішення, приймає він ці принципи чи не приймає. Це не значить, що якщо він не приймає ці принципи, то він поганий, але він не входить тоді у владний простір, він не може тоді розраховувати на рівні права в рамках владного простору. Це щось подібне до того, що зараз багато обговорюється – ідеї різнорівневого громадянства. Повний громадянин, мешканець і все таке інше. Громадянин – це в першу чергу відповідальність. Так і в тому новому ладі, про який ми кажемо, звичайно, кожен учасник цього нового ладу, кожен громадянин має брати на себе відповідальність. Він має права, як кожна людина, і має відповідальність. Але відповідальність полягає в простому – притримуйся принципів.

Є достатня кількість людей, яким зараз подобається те, що ми маємо. Я не хочу оцінювати, добре це чи погано. Вони такі. Я маю поважати їх право вибору. Але є й такі, які готові. На превеликий жаль, на цьому етапі ці люди, які готові жити за новими правилами, за новими принципами, не сприймаються чинною системою, як окремий суб’єкт. Ми розрізнені, розкидані, і я можу назвати дуже багато людей, які самоорганізувалися, дійсно роблять і живуть за своїми правилами і повсякденно, не нав’язуючи кому-небудь, роблять конкретну роботу. Це і волонтери, це і добровольці наші, це і інші люди, які працюють в якихось волонтерських проектах, це самоорганізовані спільноти зі своїми правилами. Вони на сьогодні не визнаються, і це робиться свідомо, не визнаються нашою владою і тим устроєм, який в нас є. Розумієте, я так думаю, що цій історії багато тисяч років, скажімо так, коли з форм правління, які були визначені Аристотелем, зникла єдина форма, яку описував Аристотель, яка мала в собі множинність. Чинні інституції не терплять множинності, їм треба, щоб все було чітко, уніфіковано. Всі під одну гребіночку і в одному напрямку. Оце ідеал для нашого уряду. За великим рахунком, для будь-якого сучасного уряду, що в Європі, що на заході, що на сході, що називається. Єдиний виняток, більш менш виняток, це Америка, але після 11 вересня там теж пішов дуже активно процес уніфікації в рамках всієї федерації.

Новий лад має бути множинне утворення з самого початку, тому ми зараз, пройшовши етап консолідації, формальної консолідації, ми маємо виходити на визнання, не на зміну, не на нищення цієї системи, ми це вже багато разів проходили – «до основания, а затем», нічого хорошого це не дає. Ми маємо дозволити йому бути таким, як воно є, але при цьому відстоювати власні права і власну суб’єктність. Між іншим, міжнародне право, чинне міжнародне право, яке не могло бути занадто уніфікованим, дає такі можливості. Є в міжнародному праві можливості суб’єктності для таких утворень, про які ми кажемо. Ми потроху починаємо рухатись. Тому що дуже легко загнати гуртом когось куди-небудь. Сучасні технології маніпуляції  досягли таких вершин, що це робиться доволі легко, питання в ціні. Але, якщо ми станемо на цей шлях, ми апріорі порушимо той принцип недомінації, про який ми кажемо, як основний. Тому ми зараз шукаємо людину за людиною, кожен, хто може думати, хто може усвідомлювати, хто може взяти на себе цю відповідальність, потихеньку стають на цей шлях. Вони зараз вже мають різні імена, по-різному проявляються, утворюються і організації, і спільноти, утворюються і якісь громадські рухи, неурядові організації і все таке інше, саме на принципах недомінації і множинності.