Світлана Одинець: “Безвізовий режим з ЄС дозволить людям бачити більше інших моделей життя”

Аудио-подкаст:

 

Світлана Одинець
про міграцію

На мою думку, мобільність – як досвід для людини, якщо не стосується критичних випадків, коли ми говоримо про біженців або коли ми говоримо про торгівлю людьми, якщо ми говоримо про добровільну міграцію, то в цьому завжди є позитив. Якщо людина приймає це рішення, якщо вона приходить до нього, якщо вона намагається якимось чином це здійснити і потім здійснює, звичайно, що краще було би, щоб українці відразу були там легалізовані і відразу в’їжджали, на зразок, як громадяни Євросоюзу. Вони можуть мігрувати між багатьма країнами Євросоюзу і загалом отримувати якийсь досвід, шукати роботу, різні навчальні проекти і програми. Звичайно, тут для українців є проблема, тому що коли українці іммігрують на якусь довшу перспективу, якщо це не бізнес і не навчання, якщо це трудова міграція, то вона починається з нелегального статусу, і це має певні ризики. Але основні країни призначення українців – це Італія, Польща, Португалія, Іспанія, Чехія, час від часу вони проводять так звані міграційні амністії, вони легалізують українців і зокрема інших іммігрантів, які приїжджають до них за певною процедурою, і зрештою ті люди, які хочуть отримати врегульований статус, вони його можуть отримати. Тому, якщо говорити про період від моменту отримання цього статусу, то які є позитиви. Я займаюся жіночою імміграцією, я робила антропологічні дослідження серед українських жінок в Італії, українська спільнота є першою за кількістю жінок в Італії серед іммігрантських спільнот, це майже 80 відсотків жінок від всієї спільноти. Я можу сказати, що я бачу дуже багато такого, що для мене було важливо – це початок саморефлексії і початок якихось різних суб’єктних практик, які жінки починають для себе відкривати, активізувати знову в собі в процесі імміграції. Йдеться не тільки про те, що вони в якийсь момент можуть покращувати своє фінансове становище, йдеться про те, що вони в якийсь момент починають по-іншому бачити себе в своєму житті, в своїх стосунках, в своїх практиках, в своїх життєвих подальших стратегіях. Оця багатовекторність їхня, яка з’являється, ця багатоваріантність здебільшого є позитивною, попри всі різні моменти, які проходять в цьому всьому. Звичайно, що ми говоримо про розлуку з дітьми, і про розлуку з партнерами, і про розлуку з батьками і про якісь інші речі, але з іншого боку, технології дозволяють і літати, і спілкуватися по скайпу і по вайберу, по всіх інших технічних зв’язках, ми зараз не говоримо ніяким чином про еміграцію, коли людина просто виїхала і все, вона попрощалася зі своєю родиною, і вона її бачила невідомо коли, через 50 років, як це було в попередніх хвилях міграції. Зараз людина може повернутися, вона може зрештою повернутися, коли хоче, коли вона отримала цей статус легальний. Багато хто живе на дві країни і багато хто отримує нові соціальні капітали в цій країні призначення, пробує їх привезти сюди, зразок нових навчань, нових освіт, нових якихось ідей, уявлень про якісь там можливі проекти свої. Ясно, що якби в Україні був хороший клімат економічний, ми би бачили значно більші наслідки міграції, ніж ми звичайно маємо, тому що більше людей починало би засновувати якісь нові маленькі проекти або більші проекти, звичайно, що цього не так багато, але це теж є.

Це не мій термін, це термін, який вживають дослідники у світі, це вони говорять про покоління півтора, не про друге покоління мігрантів, про дітей, які народжені мігрантами першої хвилі вже в країні призначення, а власне про покоління півтора, яке переїхало в країну призначення в підлітковому віці або трошки раніше чи пізніше. Тут ми бачимо дуже різні тенденції, коли я проводила свої дослідження, я бачила різні варіанти, різні стратегії і різні траєкторії цих дітей. Я бачила випадки, коли ці діти депресували і не дуже собі давали раду в цьому новому оточенні і більше жили за кошт матерів, які працювали. Але я так само бачила і зворотній механізм, коли, скажімо, мама, яка переїхала в Італію, за деякий час запросила свою доньку в Італію, ця дівчинка подивилася на можливості, вступила до університету, закінчила, зараз працює адвокатом. Як її сестра, яка не дуже активно навчалася тут у Вінницькій області, вона продавала щось на базарі, час від часу ходила до сільської школи, коли її мама поїхала в Італію, вона приїхала за деякий час до мами. Вона так само захотіла вчитись, вона побачила, що для неї це якось можливо, вона не просто вступила до коледжу, вона виграла якусь там стипендію на оплату свого навчання і вона дуже задоволена. Я спілкувалася з цією дівчиною, якій 22 роки було на момент мого дослідження, вона була дуже задоволена переворотом свого життя, вона розповідала, що вона робила сім років тому назад, і що вона робить зараз. Звісно, що вона там підпрацьовує в якійсь крамниці, вона десь комусь щось помагає, вона заробляє якісь гроші собі, але вона вчиться і вона отримує від цього кайф. Тому тут ми можемо говорити про те, що ми не знаємо, як воно буде там розвиватися далі, чого буде більше, першого чи другого, але якщо ці діти почнуть вчитися там, в Італії, то, звісно, що вони мають перспективу. Це необов’язково, що вони будуть залишатися в цій країні призначення,куди іммігрували їхні батьки. Вони можуть просто отримати там освіту і далі їхати в іншу країну.

Звісно, існують дуже негативні міграційні досвіди, існують серйозні наслідки для дітей, залишених тут, існують серйозні наслідки для сімей, але можливі варіанти. Існує і багато всього іншого, чого ми просто не хочемо бачити, не добачаємо чи якось не рефлексуємо для себе. Звичайно, що існують всі ці випадки, про які ви говорите, коли дитина долюблена, і вона залишається якось сама на себе, і потім вона все більше втрачає емоційний зв’язок з мамою. Тут я ніяким чином не заперечую цього явища, я просто не драматизую його. Я просто знаю, що від жіночої міграції, від материнської міграції існують так само і позитиви, знову ж таки, і для цієї дитини не тільки на сплату її навчання, але і як модель реалізації себе в іншому просторі. Діти отримують іншу модель бачення для себе якихось перспектив. Навіть якщо вони прибувають в іншу країну, працюючи в низькокваліфікованому секторі, це зовсім не означає, що це їхній життєвий провал. Я просто хочу сказати, що сама по собі фізична мобільність не може бути однозначно доброю чи поганою, тому що в ній ми повинні бачити суб’єкта.

Українці, і жінки, і чоловіки, працюють за кордоном, вони сплачують податки, вони намагаються легалізуватися, як тільки вони можуть це зробити. Якась криміногенна ситуація в нашому українському національному секторі  дуже низька. Ми ніколи там особливо не чуємо про високі проценти якихось злочинів серед українців,здійснених українцями. Тому тут до них ставляться просто як до людей. Світ мігрує, в кожній країні існують масові потоки мігрантів. В якійсь країні це більше, в якійсь країні це менше, але зрештою, ще в процесі цих всіх криз з біженцями зараз ніякої драми тут особливої немає, ніякої дискримінації тут ніяким чином я не бачу.

Коли я говорю зараз про нові еміграційні спільноти в країнах ЄС, зокрема таких, як Італія чи Греція – це країни, де не було досі українців, до падіння Радянського Союзу, я просто не називаю ці спільноти діаспорними, мені здається, що зарано їх називати діаспорними, це транснаціональні спільноти, це спільноти, можливо з якимось діаспорним ядром, але це ще не діаспора. Під діаспорою дослідники розуміють якісь інші феномени, хоча тут існує дискусія. Я можу говорити про те, що бачила я, коли я досліджувала, власне, українок в Італії. Я бачила, що властиво цій події, я не була безпосередньо в час Майдану і після Майдану в Італії, але я бачила, як постійно тримають контакт з цими людьми через різні мережі, я бачу, наскільки це переформатовує їхні спілкування, взаємодії, навіть всередині самих спільнот. Це ті теми, навколо яких об’єднується дуже багато українців, через які вони намагаються якось зміцнити свою ідентичність, в тому числі, і в італійському середовищі. Звісно, вони роблять дуже багато. Вони роблять дуже багато для українців в фінансовому плані – збір коштів і всяке інше, але вони так само роблять дуже багато в плані політичному, українці виступають дуже активним політичним голосом в цих країнах в той момент, коли, відверто кажучи, наша зовнішня політика там не допрацьовує. Я думаю, що немало інформації  італійці отримують на побутовому рівні, власне, через оці різні спільноти українців, які існують в Європейському Союзі і, зокрема, про Україну теж.

Перше, про що говорять противники безвізового режиму, про те, що відкриття кордонів – це відразу будуть масові потоки, які не зупинити ніяким чином. Більшість експертів стоїть на тому, що всі, хто хоче виїхати, і так вже виїхали або виїжджають в якийсь інший спосіб. Це просто дозволить людям більше бачити якісь інші моделі життя. Вчора зі своєю подругою я говорила про дуже побутовий приклад, коли її колега, який тут захистився, він кандидат наук, багато разів тут робив дуже успішні кар’єри, але він ніколи не був за кордоном, а потім він поїхав в Прагу на кілька днів. Він побачив, як функціонують їхні автобуси. Після цього він приїхав і розповідає, що він повністю переосмислив дуже багато інших побутових речей, які безпосередньо відбуваються з нами в цій країні. І це стосується абсолютно всього. Людина, яка бачить інші моделі життя, в якийсь момент починає переосмислювати свою власну матрицю, свої власні погляди, свою ідентичність , якісь інші важливі для неї моменти і це, зрештою, буде сприяти тому, що ми будемо модернізуватися. Модернізуватися в культурному і соціальному плані.

У нас дуже слабка еміграційна політика, вона не забезпечує дотримання масових прав людей, які потребують захисту тих, хто просить тут притулку або отримує статус біженця. Ми не платимо нормальної фінансової допомоги, соціальної допомоги, як це є, наприклад, в країнах ЄС. Є дуже слабка проблема з інтеграцією цих людей в українське середовище, з вивченням мови, забезпеченням освітнього процесу, забезпеченням медичного лікування. Звісно, що ці якісь ініціативи є, але вони більше йдуть від партнерських організацій Управління Верховного Комісара у справах біженців. З боку офіційної української політики ми бачимо покращення, якусь динаміку до покращення у порівнянні з тим, що було 10 років тому назад. Зараз є певна динаміка до покращення в цьому плані, але, звісно, що це далеко не те, що мало би бути для цих людей. Я думаю, що просто ми повинні розуміти, що так само є шкідливі дискурси про, якусь там загрозу, що ми скоро опинимось під навалою і під якоюсь окупацією якихось інших рас чи племен. Я думаю, що ми на медійному громадському рівні повинні розуміти, що сьогодні за межами  України працюють мільйони українців і до них, здебільшого, ставляться абсолютно адекватно. Якщо ці люди не вчиняють злочинів, якщо вони не роблять нічого поганого, вони сплачують податки і працюють, до них ставляться нормально. Так само ми повинні позиціонувати і себе як країну, яка приймає емігрантів. Ми повинні так само бачити в цьому свій потенціал, ми повинні так само розуміти, що до нас можуть приїжджати люди з вищою освітою, і вони так само можуть бути потрібні, і ми так само можемо через це розвиватися.