Світлана Машаровська про комунікацію між владою і суспільством

Проблема урядових комунікацій зараз є одною з ключових проблем у суспільно-політичному житті України тому, що у нас є дуже негативна радянська традиція. У той час коли, наприклад, у Сполучених Штатах на початку ХХ століття американці мали спроби налагодити зв’язок з громадянами, започаткували такий напрямок, як суспільні комунікації, зв’язки з громадськістю, в той самий час Україна примусово ставала частиною радянської ідеології, Радянського Союзу з його примусом, пропагандою і дуже утилітарним ставленням до людини.

Радянський спадок і ієрархічність у відносинах влади та суспільства, відсутність демократії та реальних виборів – це все прибрало необхідність спілкуватись з людьми, звітувати про досягнення, про витрати бюджету, про будь які речі, які стосуються життя суспільства. Рішення, які приймалися суспільством на «одабрямс» – все це визначало політику однобокої, односторонньої пропаганди. Пропаганда – це є нав’язування, а не комунікація, не взаємодія, без урахування думки того широкого загалу, який як мінімум намагаються враховувати у демократичних країнах. Це перша головна, велика проблема, яка з часом набуття незалежності трансформувалася у другу проблему, пов’язану з тим, що на заміну радянській пропаганді прийшла короткострокова політична агітація перед виборами. Люди, які не мали взагалі жодних навичок, жодної політичної культури демократії виборів, які не знають і не розуміють тих стандартів, за якими має поводитися нормальна влада. Оті обіцянки гарного життя, вони жодним чином не корелюються з тією діяльністю, з демократичною традицією і вимогами, які мають ставити громадяни до політиків. Це зумовлює великий комплекс проблем, головною з яких є відірваність влади від людей. Тут також можемо говорити про те, що українські урядовці весь цей час за старою традицією не звітували, тому що вони усе ще живуть у пострадянському світі, де є чітка ієрархія й оці ієрархії за своєю звичкою дивляться на людей з гори в низ. Виборець тире громадянин не є тим суб’єктом, до якого треба говорити на рівних, треба чути його думку стосовно дії влади й ця думка, якщо вона є, нікого не цікавить до наступних виборів і то – на короткий проміжок часу для того, щоб знов таки обробити її класичними, технологічними прийомами, для того, щоб знову ввести в оману людей  і продовжити робити те, що робили до цього.

Як це діє? Чому агітація – це є величезна проблема і ця агітація потім не продовжується реальними діями й комунікацією – тому що людям обіцяють золоті гори, людям обіцяють в черговий раз покращення життя уже сьогодні, життя по-новому або будь які інші смислові конструкти. За допомогою медіа, за допомогою мереж, за допомогою всіх різновидів політичної компанії у людей підіймається дуже велика хвиля емоцій, сподівань, очікувань змін на краще нарешті, а потім, через певний час, ця емоція після виборів, різко спадає, тому що нічого не відбувається, тому що одразу після виборів людина може відчути холодний душ, велике розчарування, яке з часом, може місяць, два, півроку, рік і потім все це переростає в антирейтинги влади. А ні більшість українських громадян, а ні українські політики не розуміють того факту, що урядові комунікації – це є норма і цю норму потрібно починати впроваджувати в життя.

На сьогодні ми маємо таку ситуацію: ще не має такого єдиного напрямку дій уряду, який повністю був скерований на зміни, реформи та відкритість до громадян, але є вже поодинокі випадки, коли певні міністерства, відомства або групи під час своїх реформ комунікують між собою. Насправді, ті помилки, які вони роблять на цьому шляху можна пробачити через те, що вони знаходяться у дуже жорсткому браку ресурсів, браку професійних кадрів і у них певно що бракує розуміння того, яка цільова аудиторія має отримати ці повідомлення в тому числі. Сьогодні необхідність якісної комунікації розуміють у ряді урядових структур, й розуміють те, що адресатом цієї комунікації має бути максимально широка аудиторія. На сьогодні головними короткостроковими цілями для отих реформаторів, які хочуть доповісти громадянам про те, що вони роблять, має бути вихід на широку аудиторію через телевізор, у тому числі, до тієї аудиторії, яка найбільше потерпає від економічної соціальної кризи – це люди старшого віку, скажімо так – п’ятдесят плюс. Це люди, які дивляться телевізор, люди, які споживають інформацію переважно через класичні й старі канали комунікацій. Тому на сьогодні сторінок у фейсбуці або експертних статей на українських політичних сайтах замало.

Ті можливості, які мають державні структури не вичерпуються рекламою або білбордами через те, що можна вішати плакати у лікарнях, можна робити якісні колажі з певними меседжами, які будуть у соціальних установах, куди приходять оті самі люди про яких ми зараз говоримо, ота цільова аудиторія старшого віку, бідніша, які не читають інтернет, але які можуть побачити оці оголошення таким чином. Тут просто треба задіювати не той канал комунікації де сьогоднішнім молодим реформаторам і чиновникам комфортно, тобто не інтернет і фейсбук, а ті канали, які дивиться отой самий широкий прошарок українців, які на разі понад усе потерпають від оцього перехідного важкого періоду.

Ніхто не привчає людей до того, що є лише бюджетні кошти, що вони платники податків і що кожен бюджет – це реальні гроші, які потім кудись підуть. У нас, якщо ви помітили, зараз йде бюджетний процес, але вони взагалі нічого не говорять про статті витрат. Ми з вами не знаємо, скільки на освіту заплановано цього року. А наприклад, не лише в Америці, де коло цього точаться найбільші дебати, хтось за освіту, хтось – за військову сферу. У будь-якій нормальній країні йдуть обговорення цих питань, не боячись цифр. Ця звичка – боятися цифр – вона залишилася, а людям треба на сьогодні нав’язувати новий рівень політичної культури, підходити до бюджетних грошей відповідально. Розуміти, що це їхні гроші.

Якщо говорити про досвід країн пострадянського простору, можна навести приклад країн Балтії, які почали робити реформи й певний час тому зрозуміли, що необхідно по телебаченню кожного вечора по п’ять – сім хвилин роз’яснювати людям якісь головні категорії державного управління, які стосуються приватизації, державного майна, державного бюджету, податкових зборів і витрат.

Не хочеться ідеалізувати питання урядових комунікацій, але можна сказати, що певною мірою це щеплення від популізму, тому що коли люди взагалі не розуміють природи того, що відбувається в державі, коли люди не розуміють механізмів того, як відбуваються перетворення, скільки на них потрібно реально часу. Тоді популісти можуть обіцяти все і вже завтра, люди в черговий раз в це повірять, тому що у них не має жодної іншої інформації, тому що на сьогодні, на жаль, у нас відбувається значний розрив, у нас п’ять максимум десять відсотків українських громадян, які користуються фейсбуком, які мають високий рівень освіти й середній або високий рівень доходів, вони  вже живуть у ментальному просторі Європи. Вони розуміють і що таке бюджет, і що таке політична історія будь-якого діяча, що її треба пам’ятати, вони розуміють оті базові речі високої політичної культури, якою зараз живе Європа. До того ж інша частина, дев’яносто відсотків українських громадян, живуть ще у пострадянському політичному і культурному просторі, вони відчувають страшний стрес через те, що життя тільки погіршується, що є проблеми з безпекою в країні, що немає жодних перспектив і вони відчувають велику безнадію й апатію.

Підсумовуючи, можна сказати, що якісні урядові комунікації – це є побудова довіри. Давайте пам’ятати, що ніщо не обходиться державі так дорого, як відсутність довіри між громадянами та урядом. Тому успіхів усім нам у цьому процесі.