Сергій Терепищий про те, як за допомогою освіти виростити щасливу і успішну особистість

Зараз про освіту говорять багато поганого, та краще говорити про оптимістичні, хороші речі, які дійсно підтверджують, що освіта – це дуже важлива сутнісна, глибоко антропологічна річ. Також освіта зараз, як і політика, стосується кожного. З’явилося дуже багато експертів з освітньої політики, які, не розуміючи сутнісних процесів, починають висловлювати свої думки.

Моя позиція полягає в тому, що кожне з питань освіти потрібно глибоко досліджувати. Освіта – це річ глибоко укорінена в самій людині. Згадаємо свою першу вчительку, університетського викладач – вони нам створили те, що ми називаємо сенсом нашого подальшого професійного життя і взагалі життя, як такого. Я хотів розповісти три невеличкі історії про себе і про кожного з нас.

Перша історія про початкову школу. Уявіть себе у початковій школі, в четвертому класі. Заходить вчителька і говорить: «Діти, сьогодні ми ліпимо коника». Показує цього красивого, правильного коника і всі починають щось ліпити. Але через п’ять-десять хвилин ми бачимо, що деяким дітям не цікаво ліпити коника. Вони починають ліпити корівку, тому що влітку були у бабусі і там бачили цю корівку, яка давала смачне молоко. Вчителька їм робить одне зауваження, друге, а наступного дня каже: «Діти, знову ліпимо коника», і знову діти ліплять коника. Ви сидите і думаєте: що ви робите, навіщо вам цей коник? Берете альбом і починаєте малювати чи робити щось інше. Зрештою, проходить тиждень, і щотижня ви ліпите коника. У вас вийшов якийсь коник, але з чотирма ногами, рогами, вим’ям, проте, у деяких дітей він вийшов доволі пристойний. Як ви думаєте, чий коник поїде на конкурс дитячої творчості? Звичайно, коник вчительки. А ваш коник не поїде в будь-якому випадку.

Ця перша історія яскраво ілюструє, чому ми неправильно розуміємо освіту з самого початку. Ми стандартизуємо дітей, підганяємо під якусь навчальну програму і не даємо розвиватися їхнім здібностям.

Уявіть собі другу історію. Ви вже в старшій школі, де з’явилися предмети, наприклад, вам подобається біологія. І ось урок присвячений грибам. Вчитель розповідає про те, що гриби, є їстівні, шампіньйони, білі. І ви цікавитеся, чому на полицях супермаркету ви бачте лише шампіньйони або лисички? Вчитель відповідає, це розумний вчитель, що в науці не існує способів, яким чином можна виростити білі гриби, щоб вони виросли, потрібен дубовий гай. Можна лише посадити дерево, зачекати сто років і там, можливо, з’являться умови, у яких виростуть білі грибі.

Друга історія показує, що ми не можемо висмикнути рослину чи гриб щипцями з ґрунту, а лише поливати її й чекати, поки вона виросте. Освіта – це створення умов для того, щоб сам учень розкрив свої здібності. Це не справа директора чи зусилля самого вчителя. Лише умови.

Нарешті ви вступаєте до університету. Ви завжди знали, що будете вчитися в університеті, бо у вас не було інших варіантів. Вам завжди говорили, що це обов’язково і зараз це не просто престиж, а вже стандарт. Тепер уявіть, що це не університет, а великий вокзал, київський чи вокзал вашого великого міста. Там безліч людей, величезні черги до кас, до каси треба стояти п’ять років, тепер уже шість. От ви стоїте в одній з черг шість років і розумієте, що, якщо не вистоїте усю чергу, в житті не буде ніякого шансу. Але, чим далі ви стоїте, тим більше думаєте про те, що ви тут робите, навіщо вам все це. Але вам кажуть, що без диплома-квитка, ви не сядете на потяг, і ці люди праві. Ви отримуєте, нарешті, цей квиток, приходите на перон, а потягу немає, бо він іде не в тому напряму, або там уже сидить інший пасажир з таким же квитком-дипломом. І ви розумієте, що цей вокзал примарний вокзал, що це величезна ілюзія і квитки не дають того життєвого шансу, який давали раніше, що увесь ваш досвід був пов’язаний з початковою школою, коником, середньою школою, грибами, і ви розумієте, що на цьому вокзалі стандартна система ламається. Та освіта, яку ви здобуваєте, не спрацьовує.

Я хотів би згадати, невеличку історію, яку нам пропонує Ніцше. У нього є цікава теорія про три етапи розвитку людської особистості. Це етап верблюда, лева і дитини.

Всі ми народжуємося верблюдами, здобуваємо певний досвід, знання від батьків, родини, церкви, держави, школи і нас це задовольняє. Ми стаємо нормальними бюргерами, членами суспільства і таких людей в кожному суспільстві є 90 відсотків. Але ви нещасливі. Дехто настільки незадоволений своїм станом, що пориває з цим минулим і перевертається на лева. Лев живе не в минулому, як верблюд, а в майбутньому. Це революціонер, поет, політик – людина, яка не задоволена, протестує проти системи. Протягом всієї історії верблюди палили левів на вогнищах, саджали в тюрми, божевільні. Проте, для лева головне – боротьба, процес, а не результат. І коли він довго бореться, то розуміє, що і це не приносить щастя. Тоді деякі леви знову перевертаються і стають дітьми. Дитина не живе ні в минулому, як верблюд, ні в майбутньому, як лев, а в сучасному. Вона вільна від заперечення і минулого, і сучасного. Тому будьте як діти в цьому сенс сучасної освіти.

Освіта дуже укорінена в суспільстві. Тому змінити освіту без змін у суспільстві неможливо. Це величезна ілюзія. Коли ти заходиш до Авалону, ступаєш на святу землю, відкриваєш університет, а там величезні мармурові колони, і ти з захватом дивишся на цей храм науки. А у храмі науки елементарно можуть вимикати опалення взимку задля економії.

Якщо говорити більш серйозно, то треба відкритися до світу, не закриватися в мушлі, як той равлик. Потрібно обов’язкова співпрацювати з закордонними університетами, науковими школами, просто подорожувати. Тому що освіту можна порівняти з ландшафтом. Ти не можеш бути в одному місті і знати все, що відбувається в світі. Ти повинен поїхати до Франції, щоб зрозуміти француза, до Японії, щоб зрозуміти японця. Освіта в своєму ідеальному стані, як писав ще Дюї, глибоко укорінена в досвіді. Але чи мають наші школярі чи студенти реальний досвід? Ви відкриваєте рекламний буклет, який каже вам, що ви можете поїхати в будь-яку точку світу. Та чи реально це для звичайного студента? Тут впливає ще й соціально-економічний фактор. Тому без зміни соціально-економічної ситуації зміни в освіті неможливі. Відбуватиметься лише їхня імітація.

Видатний дослідник освіти Кен Робінсон, якось розповів історію про те, що одна дівчинка дуже погано поводилася на уроках. Вона була бешкетницею, постійно заважала іншим вчитися і от мама повела її до лікаря. Це було ще в 30-ті роки ХХ століття. І от лікар почав спілкуватися з мамою. Спілкувалися вони хвилин двадцять, а потім він каже: «Дівчинко, ти посидь тут п’ять хвилин, а ми з мамою вийдемо обговоримо конфіденційно деякі речі». Вони вийшли і крізь прозорі двері побачили, що дитина почала танцювати. Тоді лікар сказав мамі: «Ваша дитина не хвора, вона танцівниця». Ця дитина потім стала видатним хореографом, лауреатом багатьох премій, заснувала мюзикл Cats, стала мультимільйонером. А інший лікар і інша мама посадили б її на якісь пігулки, заспокоїли б цю дитину. Тому порада батькам: прислухайтеся до здібностей своєї дитини. Не змушуйте ходити до всіх гуртків, дивіться, що у неї виходить найкраще і не бійтеся слідувати за покликанням своєї дитини. Зрозумійте, в чому вона крута, що їй вдається. Якщо потім вона знайде роботу, на якій буде займатися улюбленою справою, то не буде працювати жодного дня в своєму житті.

Матеріальний чинник має бути на другому місті. Обов’язково треба поєднувати це, нехай поки що у форматі хобі. Я запропоную компромісний варіант – це може бути щось близьке до вашої основної професії і потім, можливо, ваше хобі стане вашою професією. Можливо, це станеться, коли вам буде років 30 чи 40. Тут не треба поривати з соціально-економічними моментами, потрібно розуміти, в якому середовищі ви живете, але не треба на нього орієнтуватися, необхідно вириватися з цього середовища. Історія знає багато прикладів, коли люди виїжджали зі своєї місцевості, маленького села і їхали в столиці. Всі видатні люди народжуються в провінції, а помирають в столицях. Тому тут треба вирватися з цього середовища, але, можливо, робити це поступово.