Сергій Левчук про організацію роботи Федерації карате України

Карате розвивалося не завдяки якійсь системі чи підтримці, а швидше всупереч цьому. Ходить дуже багато різних легенд, чому карате забороняли у Радянському Союзі. Мені подобається та, що говорить, що люди, які займалися карате були незручні тоталітарній системі. Напевне, цю традицію ми намагаємося продовжувати і зараз. Але, на жаль, система і її залишки і в спорті, і в медицині, і в освіті і так далі в Україні, на жаль, все-таки залишилися. Якщо говорити безпосередньо про карате, то ми ніколи не були інтегровані в державну систему спорту. Карате раніше ніколи і не сприймалося, як спорт, тільки з 1996 року карате було визнано Олімпійським комітетом і включено в перелік видів спорту організаціями, які визнаються ним. Тому до цього це розвивалося виключно як бойове мистецтво, єдиноборство, філософія. Воно проходило довгий шлях трансформації. Можна наприклад взяти дзюдо, приблизно можна провести паралелі від бойового мистецтва до виду спорту. В зв’язку з цим в нас і на сьогодні в Україні не існує жодної спортивної школи, спеціалізованої з виду спорту карате. У нас саме розуміння виду спорту карате тільки зараз викристалізувалося у зв’язку з олімпійськими близькими перспективами. До цього і поки що, на жаль, залишились види спорту, які в своїй назві носять слово карате, але це виключно українські такі надбання виду спорту. Коли ми прийшли, наша команда, до управляння федерацією ми вирішили прийняти найкращій досвід наших знайомих нам європейських федерацій і почали налагоджувати менеджмент, управління федерацією. З тими підходами, які вже реалізовані в лідері з цього виду спорту. Насправді, крім традиційно японців одними з країн лідерів це є Франція, це є Іспанія, це є Німеччина. Тому де переймати цей досвід нам було і є зараз і ми продовжуємо це робити.

Можу сказати, що нам вдалося реалізувати основні принципи, які закладаються в ту концепцію реформи, яку пропоную я та мої колеги. В першу чергу, це клубна система. Оскільки у нас не існує виду спорту карате на виробництві, як це прийнято говорити в Радянському Союзі, у нас не існує спортивних шкіл, можливо є якісь відділення, де хтось там на локальному рівні повирішував виключно для того, щоб спокійніше працювати. У нас уже реалізована клубна система. Близько ста клубів карате є членами нашої федерації, вони виконують статут федерації, виконують дисциплінарні правила федерації. У нас є чітко описана система трансферів між спортсменами, між клубами і у внутрішньому українському просторі, так і того, що стосується закордонних трансферів. Вже є такі приклади і є позитивний досвід реалізації цих планів цивілізованого переходу спортсменів з клубу в клуб, із країни в країну. Ми фактично не опираємося на якусь підтримку держави. Підтримка держави, яку ми на сьогодні маємо – це підтримка збірної, яка частково покриває витрати на відрядження спортсменів на міжнародні турніри. Але настільки ця підтримка вона потрібна, але вона не настільки вагома, щоб можна було повністю задовільнити всі наші потреби і так працювати, щоб бути на одному рівні з нашими колегами з різних країн Європи.

Розділимо на дві складові спорт, масовий спорт і спорт вищих досягнень – люди, які тренуються і виступають за національну збірну. Якщо говорити про національну збірну, там це якась обмежена кількість людей, які пройшли відбори, які котуються, які уже дають результати на міжнародній арені, їх потрібно мотивувати, їх потрібно забезпечити необхідним знаряддям, потрібно забезпечити їм відрядження на міжнародні старти.

Найважча проблема це з мотивацією. Адже спілкуючись зі своїми колегами з європейських і інших федерацій, на жаль, наші спортсмени не тільки в нашому виді спорту, а в будь якому, розуміють, що рівень мотивації, фінансовий, перш за все. Тому що людина, які займається професійно спортом, у неї немає ні часу, ні можливості займатися чимось іншим, займатися бізнесом, щоб десь працювати. Якщо переходити до професійного спорту, то людину потрібно мотивувати. Вік спортсмена дуже недовгий. Це 20 – 30 років, умовно, за цей період людина хоче реалізуватися, показати результат, можливо зробити якійсь доробок для свого побуту, щось заробити, якось здійснити свої плани. На жаль, в Україні в цій сфері існує система, я би назвав її система подвійних стандартів. Коли з одного боку міністерство нас бере на роботу, “штатних” спортсменів збірної, які отримують на рівні вчителів зарплату. Так, у нас і пенсіонери незахищені й вчителі і так далі, але спортсменів, їх набагато менше, це ті люди, які потенційно підіймають прапор країни, які підіймають її міжнародний рейтинг. Тому потрібно з цим теж щось робити, якось цих людей мотивувати. Це найбільша проблема, яку мають федерації. Ми намагаємося залучати спонсорів, меценатів, давати людям отримувати бодай мінімум з того, що вони хочуть.

Друга складова – це масовий спорт. Якщо радянська система говорить, батьки привели дитину в спортивну школу, сказали вибирай вид спорту і займайся безкоштовно, тому що у нас в Радянському Союзі все безкоштовно. На жаль, стереотип такого ставлення він залишився. І у нас всі з одного боку розуміють, що радянська система не працює, а з іншого боку, наші політики декларують, що вони зробили чергове вливання, заткнули чергову фінансову дірку, щось комусь допомогли. Насправді, якщо опуститися на рівень, безпосередньо, тренерів і дітей спортсменів навряд чи хтось, наприклад, батьків дітей скаже, що діти дійсно займаються безкоштовно. Адже, відрядження на змагання, закупівля уніформи, в будь-якому виді спорту, це якщо відбувається за рахунок якихось бюджетних коштів, це або неякісно, або невчасно, або не те, що потрібно, або дуже з великою затримкою. Всі батьки тягнуть на собі цей тягар. У нас фактично реалізована система, де ми не залежимо напряму від цих державних подачок. Як виглядає клуб або секція карате, у нас може бути будь яка форма власності, це може бути громадська організація, приватний підприємець. Це якась форма, яка задовольняє вимоги конкретного, якогось локального керівника спортивної споруди де ми можемо орендувати приміщення для занять нашим видом спорту. У нас не існує системи ні як створити ДЮСШ, ні як створити клуб, ні як створити секцію. Найбільша мережа спортивних залів в Україні – це мережа спортивних залів шкіл. Якщо пройти повз будь якої школи міста Києва чи України, ввечері хтось чимось займається. Головне питання хто і чим там займається, на яких підставах. Хтось орендує приміщення, офіційно сплачує оренду, хоча це дуже важко і ніякої різниці між тим, що ти орендуєш комунальний склад для мінеральних добрив і ти погодинно орендуєш спортивний зал школи у нас, як правило немає різниці, ті самі тарифи й те саме ставлення. Займаєтеся якимось бізнесом, ми ще перевіримо, які у вас є документи, навіть, якщо не існують ліцензій, деколи вимагають ліцензії, тобто, є повний хаос.

Насправді більшість тренерів з цього виду спорту пристосовуються до системи в локальному якомусь своєму порядку. Грубо кажучи, тренер приходить або керівник клубу приходить до директора школи каже «Ми хочемо відкрити у вас секцію карате, на якій підставі це можна», «Орендуйте». «Але, якщо ми орендуємо ми сплачуємо якусь оренду», «А нам потрібно допомагати школі. Тоді давайте, хай це буде гурток або хай це буде секція, але коли прийде перевірка ви скажете, що вас тут немає» і так далі і тому подібне. В нас в країні відсутня якась прозора легальна система, як можна людям з освітою, з міжнародними ліцензіями, з досвідом уже з результатами просто почати на якихось прозорих умовах займатися наданням послуг з викладання якогось виду спорту. Такої системи на сьогодні немає. У нас є ця пострадянська система подвійних стандартів коли ми говоримо одне, декларуємо інше, домовляємось ще по третьому. Як змінити, потрібно закладати якісь підвалини законодавчі зміни цієї системи. Потрібно відмовлятися від того пункту закону України про фізичну культуру і спорт, якій говорить, що у нас існує державне управління сферою фізичної культури і спорту. Отже у нас на сьогодні де-юре і в великій мірі де-факто держава управляє всім. Навіть ті кошти, які виділяються на збірну для федерації на рік, ми, як федерація не можемо змінити їхнє цільове призначення. Умовно кажучи, ми не можемо кошти замість проїзду чи проживання на якійсь турнір, відмінити поїздку на турнір, якщо це нам недоцільно і перекинути на закупівлю форми спортсменам. Насправді існує така величезна кількість бюрократичних, уже на сьогодні нелогічних, але колись, кимось створених для чогось, можливо в далекі 60-ті чи навіть в 30-ті роки, напевно, я деколи думаю, деякі норми створювались, які потрібно бюрократично виконати, задовільнити.

Як основна команда нашої федерації в минулому математики за освітою, ми намагаємось будувати на якихось принципах раціоналізму роботу і є багато процедур і задач в спорті, його функціонування, яке, насправді, можна автоматизувати та перекласти на якійсь алгоритми. Це облік членів федерації, це жеребкування під час проведення змагань, це особисті дані спортсменів, коли ми заявляємо їх на міжнародні турніри ми теж маємо про них всю інформацію. Кожен спортсмен може зайти в свій акаунт при потребі відредагувати і потім отримати верифікацію його особистих даних. В нас відсутній внутрішній паперовий обіг в федерації. Є система в яку ми дуже багато вклали труда і ресурсів для того, щоб її запустити. Вона інтегрована з міжнародної системою Sportdata, яку в світі використовують багато видів спорту і федерацій. Фактично це уже існує і ми з цим працюємо. Спрощує дуже багато процедур в самому адмініструванні федерацією, адмініструванні заходів, адмініструванні турнірів. В історії спортсменів, нам не потрібно кожний раз дивитися в паспорт спортсмена, щоб взнати дату його народження. Нам не потрібно отримувати паперові заявки, які вимагаються нашою системою, з підписами, печатками і так далі, ці папірці хтось забув, переплутав, в принципі все відбувається онлайн, все відбувається одним адміністратором. Тому пропонуємо наш досвід, він відкритий ми можемо будь кому провести презентацію, запропонувати для будь якого виду спорту. Адже у нас на сьогодні існує така ситуація, що якщо почати змінювати цю систему, почне щось швидше валитися і закриватися і відразу хтось почне від цього страждати, хтось недоотримає якісь ресурси, хтось недоотримає щось ще на своєму місті, а по іншому змінити систему неможна. Розумієте, чому, насправді, реформа досі А так і не почала здійснюватися реально, тому що є велика інерція оцієї системи, яка 70 років будувалася в Радянському Союзі. І 25 років, як дійсно хороша система, яка була заточена під тоталітарну радянську централізовану економіку, централізовану, централізовану систему управляння всім і всіма в Радянському Союзі вона продовжує по інерції існувати, тому що, якщо її почати зачіпати відразу почнуться якісь проблеми.

Можливо є сенс будувати спочатку альтернативну модель, почати її в тестовому режимі апробувати. Яскравий приклад в нашому суспільстві – поліція, яка спочатку існувала паралельно, а потім вона поступово починає зараз заміщати традиційну міліцію. Але вся проблема в тому, що я персонально не бачу наміру, згенерованого наміру щось змінювати. Його чомусь не існує, чомусь намір в нас заміняється популізмом. Навіть ті тези, які ми як коаліція з реформи в спорті намагаємося вкинути в спортивну громадськість і автономія спорту, і адресне фінансування дітей, вони отримали вже свій відгук, ними вже хтось маніпулює, але все одно на рівні гасел. Тому що одне діло кинути гасло, друге діло здійснити операцію і щось змінити, щось в одному місті треба забрати в іншому місті це запустити. Основна ідея, яку я персонально відстоюю і мої колеги це, давайте зробимо все прозорим, це найкращій спосіб боротьби с корупцією. Не треба наймати слідчих, щоб зловити когось там на корупції чи зловити міліціонера на хабарі. Давайте заберемо і повішаємо камери, так само потрібно зробити в спорті. Давайте зробимо прозору систему розподілу коштів. Мені не зрозуміло, чому дитяча спортивна школа, величезна кількість з яких працює неефективно і уже визнають чиновники найвищого рангу в Україні те, що там є величезна кількість «мертвих душ», тому що це потрібно для звітності, вона отримує державні субвенції на своє існування, а клуб, який створено через дорогу, в якому є реально набагато більша кількість людей, які займаються якимось видом спорту. Якій дає реальні спортивні результати, які можна побачити, він не отримує жодної підтримки держави. При цьому наші державницькі популісти говорять, що от як тільки ми перестанемо фінансувати ці спортивні школи десятки тисяч дітей будуть на вулиці, одразу стануть наркоманами, зразу підуть через дорогу почнуть палити, вживати алкоголь і так далі. Це буде страшна катастрофа, тому нічого не треба чіпати, тому треба підтримувати існуючу систему. Так, вони підуть через дорогу, вони прийдуть в існуючий клуб карате, де все уже працює і все прозоро, чесно настільки, наскільки це може бути чесно в нашій системі. Де є тренер, якій душу і тіло вкладає в цих вихованців, працює з ними, він дійсно повинен отримувати реальну грошову компенсацію від батьків цих дітей. А як би на цю компенсацію хоча б частково докладалася держава, можна було б якісь кошти виключно завдяки їхнім результатам, масовості, спортивному досягненню, частково компенсувати клубу, щоб він платив зарплату цьому тренеру, тоді цей тягар зніметься з батьків. Чому ті види спорту, які не в дитячо-юнацьких спортивних школах, чому вони є викинутими за межі взагалі будь якої уваги держави і її підтримки. Я вам можу дати статистику більше 20 тисяч дітей в Україні займаються карате, до прикладу. Чому ці люди, вони, що інші, вони люди іншого сорту ніж ті, які займаються в державних спортивних школах, як кажуть «безкоштовно». Давайте запитаємо, опитування проведемо батьків, дітей чи вони задоволені безкоштовними послугами в дитячо-юнацькій спортивній школі. Теж саме, що порівнювати загальноосвітні школи, є комерційні, поки що нерозповсюджена ця система, а є традиційні, а є з якимись там перехідними положеннями. Потрібно чітко задекларувати, ми або змінюємо систему, або ми продовжуємо будувати світле майбутнє розвинутого соціалізму.