Сергій Горбачов: “Немає дитини, яка не хоче вчитися”

Коли рік тому після досить довгої роботи в журналістиці я повернувся в освіту, то побачив, що є певні зміни, є певні проблеми, яких не було 20 років тому. Те, з чим я стикнувся, показало, що проблеми стали більш гострішими, а той певний обсяг свободи, який був в освіті в 90-ті роки, просто зник, його нема. Система неймовірно забюрократизована, вона абсолютно дурна, вона абсолютно нераціональна, гроші використовуються не так, як треба, зміст освіти абсолютно не відповідає вимогам сучасності. Там можна багато що говорити. Коли я повертався до школи рік тому, то я розумів, що буде у мене якась медійна активність за характером, за попередньою роботою, я до цього був готовий, але я не очікував, що ця медійна активність стане такою великою частиною роботи. А медійна активність мен, як директора школи пов’язана саме з тим, що коли я торкнувся безпосередньо проблем, якими живе школа, я побачив, що на рівні школи їх вирішити практично неможливо, а навіть і теоретично неможливо. Для того, щоб нормально працювала школа, як одиниця, як установа, треба змінювати дуже багато загальних, глобальних речей. Тому, хочеш не хочеш, я вимушений був вдаватися до такої медійної активності, висловлювати свою позицію, брати участь у всіляких обговореннях, круглих столах, конференціях, тощо. Дійсно, ми зараз знаходимося у стані, коли система застаріла так, що вона вже абсолютно не піддається модернізації і тільки тому, що треба враховувати суспільну інерцію, ми маємо дивитися, які кроки треба робити  просто зараз, а які може трохи пізніше. Але проблем величезна купа.

Головна проблема, проблема глобальна – це зміст освіти. Чому вчити дітей, як вчити. Наскільки людина, яка завершує свою середню освіту, має бути адаптована до вимог сучасності, яка буде подальша доля у цієї людини. Який обсяг знань ми маємо дати молодій людині, яка йде в самостійне життя. Це дуже важливі питання, вони першочергові. У нас зараз триває запекла дискусія в суспільстві, чи потрібна нам дванадцятирічна школа. Так от, одинадцять років, чи дванадцять років, чи двадцять років, чи три роки – абсолютно не має значення, якщо ми не розуміємо, що ми хочемо мати в результаті. Дискусія ведеться про те, якої довжини має буде шлях – дванадцять чи одинадцять кілометрів. Але, якщо ми не розуміємо, куди цей шлях веде, то дискусія про його тривалість просто не має сенсу. Тому, найперше – це зміст освіти.

Друга величезна купа питань пов’язана з тим, що, якщо ми не розуміємо, чому ми хочемо навчити, кого ми хочемо бачити на виході зі школи, то наступне питання – яким чином цього досягти. Тобто, інструментарій. Інструментарій цей досить добре відомий, він напрацьований не тільки за кордоном, зараз Фінляндію всі ставлять у приклад, це треба окремо говорити про Фінляндію, про інший досвід. Але є величезний власний досвід. Досвід 90-х років, коли масово створювалися школи нового типу, школи, які мали певну фінансову самостійність, самостійність у виборі методів і форм організації роботи, які формували самі навчальні плани і дуже позитивний досвід. Але десь приблизно на початку десятих років це все просто вирубали під корінь. Все стало знову централізовано, і ми повернулися після десятиріччя ренесансу в радянську школу, але в школу на нижчому рівні, бо сучасний світ змінився стрімко, а навчальні програми ті самі, діти вже знають набагато більше, учитель є далеко не єдиним джерелом інформації. З іншого боку, з точки зору змісту освіти, з точки зору інструментарію, освітнього менеджменту, ми втратили величезний ресурс, який був в радянській школі. Цей ресурс – шефська допомога. Тоді підприємство закріплювалося за школою, і вони там щось допомагали. Погано, не все що треба, але було. Зараз цього абсолютно нема, а нічого на заміну ми не отримали. Тобто, цілей нема, інструментарію нема, і що з цим робити, як це все владнати, як облаштувати нову систему освіти, тут точаться величезні суперечки і є різні точки зору.

Який сенс зараз вчителю, який отримує мізерну зарплатню, над собою працювати, напружуватися, відповідати вимогам часу, якщо у нього нема ні позитивної, ні негативної мотивації. Позитивна мотивація – це якби людина могла вдосконалюватися, запроваджувати більш ефективні методики навчання, краще вчити дітей, отримувати постійний зворотній зв’язок про якість своєї роботи і, відповідно, збільшення зарплатні. Її нема абсолютно, бо те, що зараз пропонується під виглядом добровільної сертифікації,  там треба дуже багато працювати. Нема і негативної мотивації. Негативна мотивація – це коли ти не працюєш, на тебе якісь стягнення накладають, або можуть звільнити. Зараз дуже велика проблема для всіх керівників навчальних закладів, які хочуть зробити нормальну школу – це проблема звільнити некваліфікованого вчителя. Вчителю можна витворяти будь- що, і якщо він тільки не попаде на YouTube з якоюсь явною дурнею, то звільнити його абсолютно неможливо. Навіть після того, як вчитель попадає на YouTube, сварить нецензурно дітей, кричить на них, навіть може бути рукоприкладство, все одно, по суду вчитель може відновитися. Я вже не кажу про більш тонкі, але добре відчутні професіоналам речі – якість навчання. Наприклад, вчитель на урок приходить і каже: «Ви, п’ятеро, сідайте, тут, ми з вами будемо вчитися, а ви всі інші отам сідайте, займайтеся своїм, можете в карти пограти», – з цим вчителем нічого не можна зробити. Це величезна проблема, пов’язана саме з тим, що керівник школи, громадська рада школи мали б мати ефективні і чіткі, дієві інструменти для того, щоб залучати до школи нормальні кадри, а без цього школи нема, бо школа – це насамперед люди. З іншого боку, звільняти місце для нормальних людей, звільнятися від тих, хто не відповідає сучасним вимогам, має певні психологічні проблеми, які дуже чітко можна побачити в роботі з дітьми.

Зарплатня молодого вчителя після виша, який приходить працювати, десь близько двох тисяч гривень, це якщо там зошити, класне керівництво, таке інше. Чи можна на ці гроші прожити? Відповідь очевидна, тим більше в Києві, взагалі, у великому місті, де ціни вищі. Вчитель зі стажем, який має категорію, стаж роботи, звання педагогічне, може отримати чотири – п’ять тисяч гривень, але це не ті гроші, на які дійсно можна залучити нормальну, кваліфіковану людину. Коли ми говоримо, наприклад, «Рік англійської мови» – це популізм чистої води, бо який «Рік англійської мови», коли просто вчителя, я не кажу гарного, просто вчителя англійської мови знайти для школи – це величезна проблема. Вчитель приходить до школи, відпрацьовує години, і побіг вирішувати свої репетиторські питання, бо йому треба заробляти, бо зарплатня в дві тисячі гривень, дві п’ятсот хай буде – це не ті гроші, за які можна знайти нормальну людину. Що робити у цьому сенсі, робити можна багато, починаючи з найвищого рівня. Сім відсотків ВВП ми маємо спрямовувати на освіту. Зараз приблизно трошки менше, але десь у цих межах. Для порівняння, в країнах Європи цей відсоток менше, але там і бюджети інші. Тому просто треба більше грошей давати на освіту, але це не панацея, це не вихід кінцевий, бо ці гроші, як у прірву гухнуть – і нема. Треба давати школі можливість разом з батьківською радою, разом з громадою вирішувати, як використовувати кошти. Зараз ми абсолютно не можемо ними розпоряджатися.

Наприклад, в нашій школі нема власної бухгалтерії, нема власного рахунку, у нас централізована бухгалтерія. Нам кажуть: «Ви залучаєте спонсорські гроші, давайте їх на спецрахунок і можете використовувати». Але є величезна проблема в тому, що як тільки  будь-які гроші, спонсорські або батьківські, попадають на спец рахунок, вони стають бюджетними. А бюджетні гроші – це дуже жорсткі і дуже неприємні, дуже заплутані процедури з точки зору їх виконання. Вони дуже заплутані, і ідіотизм ситуації у тому, що, наприклад, нам дали гроші спонсори, я домовився як директор школи. Нам дуже треба оновлювати комп’ютерну техніку, то я ще потім маю доводити, що нам таки треба цей комп’ютерний клас, і нам ті гроші можуть і не віддати, бо вони вже бюджетні. Це величезна проблема. Тому крок один – це збільшення фінансування школи. Крок два – дати школі можливість самостійно вирішувати, які інструменти використовувати, щоб краще вчити дітей. Інших варіантів я просто не бачу. Це, до речі, доводить досвід інших країн.

Є об’єктивні речі, які дозволяють говорити те, що ситуація буде змінюватися на краще. Головний фактор в цьому – це величезна суспільна активність. Мене дуже надихає те, що зараз батьки перестали бути такими пасивними спостерігачами – віддали дитину в школу і хай вона там собі щось робить. Вони починають розбиратися з фінансуванням школи, зі змістом, з тим, як працює школа, як працюють вчителі. Ця увага до школи дуже незвична і подекуди дуже некомфортна для вчителів, які не звикли так жити, не звикли працювати в середовищі соціальної уваги, це дуже великий фактор, який показує, що школа є об’єктом суспільної зацікавленості, суспільної стурбованості, а коли так, то поступово ми будемо виходити на більш цивілізовані, більш ефективні методи управління школою і методи освіти – це перше. Друге – у мене є стриманий оптимізм стосовно реформації управління освітою. У нас зараз міністр, який має досвід вчителя до міністра, пані Гриневич. Оскільки ми мали вже такий не дуже гарний досвід, коли приходить людина з красивим бекграундом, демократ з прокламаціями про реформи, а потім виявляється, що для школи, для середньої освіти, яка є основою освіти, майже нічого не робиться тільки гірше стає. Тому є певний оптимізм, я сподіваюся, що цей оптимізм буде наростати. Міністерство освіти, і взагалі, систему управляння освітою, треба радикально змінювати, бо те, що зараз є, абсолютно не відповідає вимогам сучасності. Сподіваюся, що це також буде змінюватися. Є велика надія на те, що діти не дадуть жити так, як раніше. Я часто чую від вчителів, особливо старого гарту, що діти такі погані, вони не хочуть вчитися, вони нічим не цікавляться. Вони не хочуть вчитися тому, чому ми їх зараз хочемо напихати, а вчитися діти хочуть завжди. Немає такої дитини, яка не хоче вчитися. Ось це, на мій погляд, ще один дуже вагомий ресурс, який дозволяє дивитися з оптимізмом в майбутнє.