Руслан Горовий: “40 – це час, коли ти багато знаєш, багато чого можеш, і в тебе попереду….'”

Я діючий режисер, я працюю головним режисером телекомпанії «Магнолія-ТВ». Працюю вже, якщо не помиляюся, понад 18 років в одному місті, за цей час, як мені здається, багато чого встиг. Я не вважаю себе справжнім письменником, тому що письменник, як на мене, людина, яка заробляє цим на життя, більш нічим не займається. Це така моя думка щодо письменництва. Я не є справжнім письменником, тому що я є справжнім режисером, як мені хотілося думати. А книжки – це просто те, що переповнює мою голову. Поступово стається у моєму житті, що голова переповнюється моїми думками, тоді я не можу нічим займатися, я не можу бавитися з дітьми, я не можу працювати, я не можу спати, я не можу їсти, мені не треба секс, мені не треба нічого. Голова переповнена, стає така «горщик вари», мені треба то все якось викласти на умовний папір, тоді народжується оповідання. Саме тому, я думаю, що вони достатньо короткі, тому що я майже не дороблюю ці оповідання, як вони є, так вони і є. Це зараз у мене з’явився літредактор, Оля Дубчак, і вона трошки причісує, допомагає, а взагалі я майже ніколи не можу повернутися і допрацювати щось. Це такий вибух, виплеск свідомості.
Після Майдану у мене був такий період, коли я не міг писати, хоч у мене голова була переповнена абсолютно, але писати я не міг. У мене був такий ступор, і я не знав, що з цим робити. Фактично у мене був такий похід в депресію, але почалася війна на сході, я зрозумів, що я там потрібен. Я почав допомагати армії, а одночасно почав виписуватися, почали виписуватися якісь тексти. Я писав це в телефон, в телефоні у мене почала збиратися купа різних текстів, бо я зустрічався з людьми, я багато їздив, я уважно слухав і з’явився цілий пласт цих, назвемо так, заготовок під оповідання. В якийсь момент, це здається, у квітні 2014 року, одного вечора, я написав першу казку. Я назвав її «Казка на ніч» і викинув це у Фейсбук. Так сталося, що пішов дуже сильний зворотній зв’язок, пост пішов у люди. Я зрозумів, що у мене є багато чого сказати, почав щовечора викладати новий текст під назвою «Казка на ніч». Це були оповідання в чистому вигляді, це були якісь думки за той момент, все що завгодно, і так тривало цілий рік. Звісно, якщо в країні війна, то дуже велика частина текстів торкалася саме війни, волонтерства, людей, які опинилися на межі, на самому передку, які опинилися із тої і іншої сторони, я маю на увазі не військових, а людей, які там жили, до яких у хати прийшла війна. Так тривало рік, після того я став писати, як воно вийде – раз на два дні, раз на три дні. Ще писав більше року і нещодавно я припинив це. Більше казок на ніч не буде, це треба вчасно спинитися і вийти. У нас, в українців, взагалі така велика проблема, що ми не вміємо відійти вбік, зробивши щось хороше, навіть на десять гривень, середньостатистичний українець хоче хоча б дванадцять гривень на цьому заробити, це біда. Це біда нашого народу, коли, може той і образ, і якийсь формат знайдений, експлуатувати доти, доки він просто знеціниться настільки, що аж страшно. Тому я припинив це все, але по факту вийшла книжка. Пілотний випуск зробила «Кальварія», відібрали, а потім «Клуб Сімейного Дозвілля» добрав більший обсяг оповідань і видав книжку «Казки на ніч». Книжка досить серйозно продається, можна знайти майже скрізь і ціна її, те що я дуже хотів, ціна має бути мінімальна, щоб могла собі дозволити будь-яка людина, будь-який військовий, кому я не встиг подарувати чи ще щось зробити. Отак з «Казками на ніч». Зараз я пишу інший цикл, який більше спрямований на війну, я не знаю, наскільки він виллється в книжку, але він буде називатися «1001 ніч війни», зараз я працюю над цим.
Мені не дуже подобається слово волонтер, воно абсолютно не відповідає тому, що я відчуваю. Це не є напрямок моєї діяльності, я просто так живу. Мені подобається їздити до моїх друзів в інтернат, незважаючи на те, що вони не такі, як ми, що це діти з різними вадами здоров’я, з інвалідністю. Держава їх описує, як «діти з вадами розвитку третього, четвертого ступеню», які не можуть самі себе обслуговувати. Вони абсолютно класні, вони абсолютно гарні, я їх дуже люблю і тому ми з моїми друзями їздимо в ці інтернати і їх навідуємо, намагаємося їм якось допомогти, соціалізувати їх, наскільки ми то можемо. Якісь матеріальні цінності, якісь не матеріальні цінності, ми себе називаємо навіть «Дурники до дурників», і в цьому немає нічого поганого, в такій назві. Тому цей напрямок мого життя, я так скажу, мені дуже подобається, тому що я не розділяю роботу, дім, інтернати, фронт, ще щось, книжки – це просто йде одним суцільним потоком, тому що це і є життя. Не можна 15 хвилин приділяти одному в день, 15 хвилин іншому, сьогодні я цим не буду займатися, це просто такій потік, в якому я варюся і живу, тому сказати, що я волонтер, я взагалі не люблю це слово. Я просто чим можу, допомагаю. Єдине, що маємо розуміти, дуже багато людей допомагають, можливо навіть більше, ніж я і не просто можливо, а набагато більше, ніж я, просто за те, що я в якийсь момент став трохи медійною персоною, в мене інколи вдається зібрати цих людей разом на якусь потребу. Наприклад, була потреба швидко зібрати гроші хлопчику Жені з Одещини, ми вже півроку боремся за його очі, у нього вибухнула петарда, йому пошкодило обидва ока – це низка операцій, а народ зараз біднішає, у народу грошей нема, а зібрати треба. Зробивши одну операцію невдало, треба робити іншу, а люди інколи і розчаровуються, хтось каже: «Я вже давав гроші, що ж нема». Це постійний процес, перманентний, я буду цим займатися. Зараз ми йому знову назбирали, йому зробили операцію, зараз дивимось, що там з оком буде і будемо займатися іншим. Так і з іншими дітками, які не в інтернатах, це вже інший напрямок, яким теж намагаєшся допомогти, тому що ми розуміємо, що життя одне, і є дуже цінні речі, які не можна залишати. Так і з фронтом, зараз набагато менше всього треба на передку, але треба. Ми маємо розуміти, що оскільки у нас не військовий стан, а АТО, то бюрократична машина має свої норми і по одягу, і по забезпеченню, і по всьому. Ми, сидячі вдома і міняючи кожного дня шкарпетки, маємо розуміти, що людина, яка сидить в окопі або у бліндажі, теж має не сидіти в одних шкарпетках, які видала держава, скількись днів не маючи змоги поміняти. Бронік протирає, форму. Форма, з розрахунку, що зараз не військовий стан, видається на певний термін, тому трохи ще треба, не трохи, а в якісь періоди треба допомагати армії. Звісно, такої потреби, як у 2014 році, коли не було фактично нічого, то вже немає, але все одно це потребує якихось капіталовкладень, акумулювання якихось коштів. Якась бензопила, яка просто потрібна розвідникам, а в них зламалася, можна писати пару місяців про те, що в них зламалася бензопила і врешті-решт якось цю проблему вирішать, але за два місяці. Тому і доводиться цим трошки займатися і інших просити.
Книжка «40, або чому чуваки не святкують» народилася абсолютно випадково. Я розумів, що я підхожу до свого сорокаріччя, і як людина, яка живе в соціумі, в нашій соціальній групі, я дуже багато чув про те, що святкують, не святкують, що це вже якась така певна дата, після якої треба задуматися. Коли я до неї підходив, я почав згадувати своє життя, життя своїх друзів і так почали писатися оповідання. «40, або чому чуваки не святкують» – це такий роман з оповідань. Там присутні оповідання, які описують конкретний вік хлопчика або юнака, або вже чувака, мужчини. Там є оповідання «П’ять», п’ять років, оповідання «П’ятнадцять», оповідання «Сімнадцять», «Двадцять», «Двадцять три», «Тридцять три», про певний вік. Перше кохання, перший секс, армія, вік Христа – така штука, яку чоловіки якось переживають. Оповідання не пов’язані між собою, але вони всі грають на якусь спільну ідею цієї книжки, тому що моя особиста думка, дуже проста – якщо ти до 40 років вже відбувся, як не відбувся, то інша справа. Можливо ти в цьому житті заробив мільйони доларів, машину, дачу, квартиру, все в тебе вже є, ти реалізувався. Є можливість, що ти не реалізувався, але і в тому і в іншому випадку вже є сенс трохи збавити швидкість і розслабити булки, тому що це час, коли ти ще багато чого можеш, дуже багато чого вмієш і в тебе попереду багато чого цікавого. Треба, як на мій погляд, просто насолоджуватися життям кожного дня. Мені зараз це вдається і про це книжка також, тому що є така думка, що, якщо ти в 40 тільки починаєш грати на банджо, то є велика ймовірність, що перший концерт ти даси на небі, але це не значить, що не треба вчитися. Я не кажу, що не треба вчитися нічому новому, мозок треба завжди якось тренувати, але це треба робити спокійніше і насолоджуватися тим, що ти вмієш, що ти можеш, що ти можеш дати людям.