Остап Ступка про акторів театру та кіно

Коли мого батька свого часу питали: «Що вам більше подобається – грати в театрі, чи зніматися в кіно?», він відповідав словами одного з персонажів української класичної драматургії: «В мене дві душі й обидві болять». Працюючи в театрі та кіно стає зрозуміло, що це абсолютно дві різні планети. Є актори, які бояться театру і знімаються тільки в кіно. Є актори, які бояться кіно, хочуть, але бояться. Бо знаєте як кажуть: «Треба щоб тебе полюбила камера». Якщо тебе полюбить камера – все, можна з успіхом працювати і там, і там.

Працюючи в театрі та кіно стає зрозуміло, що це абсолютно дві різні планети, хоча актор грає там і там. Там і там є режисер – тут є театральний режисер, там є кінорежисер. Але ця специфіка кардинально протилежна. Коли мого батька, свого часу, питали: «Що вам більше подобається, грати в театрі, чи зніматися в кіно?», то він відповідав словами одного з персонажів української класичної драматургії, і я так само вам відповім, що «В мене дві душі й обидві болять».

Звичайно, театр – це послідовність, репетиції, послідовність сюжету. Хоча є режисери, які репетирують різні сцени, не ті, що йдуть підряд. Кіно – це зовсім інше. У перший свій знімальний день тобі треба зіграти фінал фільму, де твій герой досягнув вже емоційного піку. Тобі необхідно перемикати мозок на те, що вже накопичилося за весь фільм, і це треба зняти сьогодні. В цьому є певні складнощі.

Сучасний актор мусить швидко перемикатися. Перемикати свою психофізику, свій психічний стан на певні речі, які стосуються, наприклад, знімального майданчику. Нюанси, камера, світло, зйомки – манера подачі актора в кіно, манера подачі актора в театрі кардинально протилежні.

Є актори, які бояться театру і знімаються тільки в кіно. Є актори, які бояться кіно, хочуть, але бояться. Бо знаєте як кажуть: «Треба щоб тебе полюбила камера». Якщо тебе полюбить камера – все, можна з успіхом працювати і там, і там. Поєднувати свою професію в цих абсолютно різних жанрах.

В театрі манера подачі така, що тебе повинно бути чутно. Навіть коли ти стоїш спиною до глядацького залу і тебе переповняють емоції, якщо глядач не буде розуміти про що взагалі твої емоції, то йому стане не цікаво. Кіно – це зовсім інше. От ми сидимо з вами, розмовляємо, і така розмова має йти без «театральщини». Як колись казав Кость Петрович Степанков моєму батькові перед зйомками «Білого птаха», бо батько ще на пробах почав як на сцені репетирувати, каже: «Богдан, розмовляй так, як ти розмовляєш на кухні, спокійно». Камера любить спокій, вона не любить суєти, багато міміки. Якщо в театрі ти собі можеш дозволити пограти зі своїм обличчям, то в кіно цей номер не проходить. Звичайно, є дуже багато нюансів, про всі зараз просто не згадаєш, але це, насправді, дуже цікаво. Кінопроцес – це одна така цікавість, мега цікавість, і театр так само. Але вони, в мене особисто, ні в якому разі не взаємовиключаючі, навпаки йде цілковите доповнення.

Гра в кіно може розслаблювати тоді, коли ти граєш щось не якісне. Якесь «мило», серіал не високого ґатунку. Ну а що, сказав – все, «Добре, знято», пішли далі. Як знято, що знято, ну все, нема часу, всі женуть, бо є план, скільки хвилин треба зняти за знімальний день.

Зараз я подивився новий фільм з ДіКапріо, я не думаю, що ця роль його розслабляла. Дев’ять місяців зйомок, як він казав, взагалі не був вдома. І зйомки нелегкі емоційно – це не так просто, тому це залежить від матеріалу, від того, у яку роль ти занурюєшся в кіно. Якщо ти прийшов, сів, попив чаю, з’ясував якісь стосунки з кіношною дружиною, чи з кіношною коханкою, йде «Санта Барбара», то це одна справа. Але коли це серйозний матеріал, який потребує сил, бігати, скакати в холодну воду, сніг, плавати, – це зовсім інша історія.

Банальна річ, кіно робить тебе популярним, театр не зробить. Є глядачі, які знають, звичайно, театральних акторів. Знають, люблять, ходять на них. Та якщо цього обличчя не має в кінотеатрі, на телебаченні, то кількість зменшується і так було завжди. Тому люди, працюючи в театрі, прагнуть потрапити в кіно. Бо всі актори мріють стати популярними, інакше навіщо йти в цю професію, все життя грати «Кушать подано»?. Треба до чогось прагнути. Також кіно це є певний досвід твоєї професії, ти вчишся зовсім іншому мисленню, кіношному мисленню. Як зіграти цю сцену, ловиш себе на думці: «А як би цю сцену зіграли в театрі», яким чином вона виходить на знімальному майданчику. Як стоїть камера, де твої очі знаходяться, як ти говориш, куди ти дивишся, що ти переживаєш в середині. Дуже скрупульозний, цікавий процес.

Акторська професія завжди буде викликати цікавість, якісь певні відчуття, тому що ця професія є магічною. Граєш інші долі, інших людей, вмираєш на сцені, народжуєш дітей в кіно, ще щось, тобто робиш те, чого ти не робиш в житті. А потім це все закінчується і ти забуваєш про це, як в кіно. Тягнути за собою емоційний шлейф, як в театрі, я б не рекомендував. Я завжди наводжу приклад з вистави «Брати Карамазови» Достоєвського, я там грав Смердякова. Він, епілептик, позашлюбний син, вбивця, катастрофічна постать взагалі. Я не закінчую роль, виходжу на поклін і потім, трагічно стомлений, тягну шлейф Смердякова. Це треба забувати в секунду, ти відпрацював – і все. Бо вже завтра ти будеш грати Фігаро, а післязавтра ти будеш грати Івана Франка і Лесю Українку. Тому в театрі має відбуватися дуже швидке перемикання. В кіно, звичайно, коли зйомки по дев’ять місяців, в експедиції, в Канаді, – це вже інша справа.

За що я люблю театр. По-перше – це дім, це твоя професія. Коли людина постійно грає, це підтримка і розвиток твоєї акторської форми, це живе виконання і ти кожного разу можеш додати своє, щось змінити, це живе спілкування з глядачем. Бо інколи ти виходиш, а глядач, як то кажуть, – стіна. Так званий «важкий глядач». Є глядач, який з першої секунди втягується в твою історію, ти знаходиш контакт і вже твориш цю історію з ним, але він кожного разу творить свою історію, навіть у відомих, класичних п’єсах де все всі знають наперед. Коли ти отримуєш задоволення від своєї професії, а глядач отримує задоволення, від того, що ти отримуєш задоволення, тоді виходить такий гармонійний вечір. Гармонія глядача та актора. Це дуже цінно в театрі.