Олена Герасим’юк про правозахисні акції – www.idealist.media

Кілька років тому разом з істориком Тетяною Швидченко ми робили на Майдані п’ятигодинний марафон – зачитували кілька годин імена і прізвища тих, хто був розстріляний в Сандармосі, це було третього листопада, саме на річницю цієї страшної події. Ми вирішили зробити таку невеличку акцію, але нас почали запрошувати на ефіри, цим почали цікавитися, прийшло достатньо багато людей, в тому числі і люди, яких можна назвати дисидентами, які потерпали в ті часи і нам прийшла ідея, що можна це якось розвивати. На жаль, один рік ми нічого не робили, а тепер, коли починається ця хвиля політичних репресій, хвиля арештів добровольців і так далі, ми взяли і «активізували» те, чим починали займатися два роки тому.
Є велика кількість лекторіїв, наприклад, УПА лекторій, якій пройшов нещодавно, ми розповідали про митців з Розстріляного Відродження. Також, якщо я не помиляюся з датою, 27 жовтня кожного року дисиденти і шістдесятники збираються біля пам’ятника Лесю Курбасу і вшановують людей, які загинули. Власне, дуже багато таких великих, малих акцій відбуваються по всій Україні. Це прекрасно, тому що люди згадують, а якщо вони згадують, що було, то зменшується ризик повтору цього в наші дні.
Проект «Розстріляний календар» ми зробили разом з Денисом Поліщуком, коли його випустили під домашній арешт, ми зустрілися і дуже довго говорили про тюремну систему, про судову систему та всі дотичні до цього явища і у нас з’явилася думка, що дуже багато паралелей між тими страшними подіями, які відбувалися в часи Радянського Союзу і тими подіями, які відбуваються зараз. Тому ми вирішили, в першу чергу для себе, зробити схожий проект на основі календаря і кожного дня шукати інформацію про достатньо трагічні події, як репресії, розстріли, арешти, фальсифікації справ і так далі. Всі матеріали, які ми знаходили, викликали інтерес у людей, навіть дещо несподіваний для нас. Інколи кількість переглядів одного матеріалу перевищувала в кілька разів кількість підписників і ми зрозуміли, що нам є куди далі рухатись, що проект справді зацікавив людей. Це було приємно.
Зазвичай ми дивимося на реакцію людей, тому що матеріали, які ми публікуємо – це ті речі, про які люди вже знають, це виключно відкриті джерела. Але нещодавно у нас з нашими читачами було листування з прокуратурою, дослідник Роман Коваль надав нам архівні документи, які були датовані 1994 роком, в яких було написано про те, що холодноярські отамани не можуть бути репресовані і пряме посилання на вирок радянського суду. Один з читачів дуже в цьому засумнівався і вирішив написати листа в прокуратуру. На його здивування велике, відповідь прийшла абсолютно ідентична, сучасна прокуратура, всі сфальсифіковані справи, які були в Радянському Союзі, зараз ці вироки використовує як повноправні юридичні документи. Якщо людина була репресована сто років тому за її погляди, за її боротьбу і її спротив, то зараз виникають питання, чи буде вона реабілітована, як особа, яка постраждала від режиму.
Я просто прокинулася, гортала стрічку і побачила прізвище свого товариша в повідомлені міністра і в той же день ми поїхали до суду, ми побачили абсолютно кричущі порушення прав людини, тому що Андрій Медведько був побитий, були синці на обличчі, а Дениса Поліщука привели до судової зали з мішком на голові. Абсолютно відкрито, не приховуючи, правоохоронці показували свою зневагу до базових прав людини. Справа триває досі, процес не закритий, він незавершений і зараз попри певне затишшя у ЗМІ, ми, люди, які слідкують за цією справою день в день, ми бачимо, що можливо буде скоро якійсь несподіваний поворот у цій справі, але я думаю, що всі дізнаються.
Марші «За свободу політичним в’язням» відбувалися в кількох містах. Люди з банерами приходили і, як не дивно вони вимагали не скільки звільнення цих людей, скільки встановлення справедливості, це абсолютно показовий факт. Минулого року ми могли спостерігати ряд дуже гучних і, дозволю собі сказати, цікавих з юридичної точки зору справ, як підрив гранати 31 серпня, як арешт добровольців із «Торнадо» і «Равлики» і інші. Люди, переважно родичі, були ініціаторами, але люди збиралися під судами, вони збиралися на площах, їх запрошували на ефіри і люди мали змогу пояснити, що відбувається, чому справа, яка ведеться її можна назвати сфальсифікованою, вони називали конкретні прізвища, для цього треба мати велику сміливість, щоб розказати якісь речі про суддю чи слідчого, від якого прямо залежить життя ув’язненого. Власне, великий плюс, що є люди, які не бояться про це говорити.
Мені пощастило висвітлювати ці події, як журналісту, слідкувати за реакцією в соцмережах, користувачів і читачів і, не знаю, пощастило чи ні, але попрацювати з цією темою, як письменнику. Ми ставили 23 квітня в підвалі Мистецького Арсеналу виставу, яка називається «Тюремна пісня». Вона такий загальний текст, це моя рефлексія на тему арештів людей, які воювали, а потім повертаючись до дому, потрапляють у в’язницю за різними звинуваченнями. У цій п’єсі грали чотири особи, двоє з них мали тюремний досвід, двоє воєнний. Надзвичайно приємно було працювати з людьми, які знали, про що вони грають. Тут не можна вжити слово рефлексували, вони це сприймали, власне, не як текст, хоча там купа метафор, купа недомовок, сприймали як абсолютно реальний текст. Коли ми готувалися ставити текст, то ми побачили, що ця тема привертає дуже багато уваги і перш за все людей, яких в принципі тема тюрми, політики не цікавить. Це було дуже приємно, тому що наша задача була не стільки програти, проговорити те, що я написала, скільки донести до людей певний меседж, що в тюрмі можуть сидіти невинні люди. Як не парадоксально, але так зараз доводиться говорити, що в тюрмі інколи сидять невинні люди. Ми намагалися пояснити, що перш за все увагу треба звертати не стільки на людину, яка вже сіла, скільки на людей, які її посадили, бо наразі зважаючи на те, що є дуже багато не люстрованих суддів, які замішані в гучних справах, які садили майданівців, які з «успіхом» працювали на окупованих територіях, а зараз прийшли в головні суди Києва. Коли відбувається така мішанина, то перш за все треба звертати увагу на тих, хто цим займається, хто є виконавцем. Таким чином людина може спробувати проконтролювати цей процес. Я розумію, що громаді дуже важко вийти і скинути якогось поганого суддю, але, тим не менше, дуже багато питань відпаде, як, наприклад, за що він сидить, а може він дійсно зробив і так далі. Кожного разу, коли я закликала людей прийти подивитися, як проходять суди, прийти на якісь марші і так далі, я щоразу під кожним постом де я закликала, я дописувала, що кожного разу, коли ви сумніваєтеся, кого підтримувати чи позицію влади офіційну, чи позицію людини, яка відбуває покарання, кожного разу виходьте підтримувати закон. Можете нікого не підтримувати, але щоразу вимагайте закону, це єдиний варіант в якому ви не помилитесь.
Власне, єдине, що я зрозуміла за рік, що я ходила по судах, по мітингах та інших закладах, я зрозуміла, що варто не боятися. Все, насправді, не так страшно, як здається. Не страшно ходити на суди, не страшно бути там побитим, або сидіти в тюрмі не так страшно, як бути на волі і думати, що з тобою станеться завтра. Потрібно бути трохи відчайдухом, але розуміти, що ця відчайдушність, ця сміливість може, насправді, багато змінити в цій країні.