Олексій Сокирко про старий і новий календарний стиль

Календар – це один з найбільш глобальних винаходів людської культури, який можна порівняти з книгою або з географічною картою. Очевидно, що люди з давніх здавен потребували якогось обрахунку часу, і в міру розвитку людського суспільства, економіки та інших сфер соціального життя ця потреба в точному, чи відносно точному вимірі часу завжди існувала, збільшувалась, зростала. Особливо з появою в людських цивілізаціях міст і держав. Очевидно, що людські цивілізації, людські культури в різний спосіб пробували вимірювати цей час, який завжди вважався чимось таким мало зрозумілим, мало осягненним, абстрактним, але таким, що його людина відчувала на собі. Вона відчувала, як змінюється природа, змінюються пори року, як з рештою, змінюється людське тіло від дитинства до зрілості, старості, коли людські можливості обмежуються й згасають. Людина відчувала час фізично, але як його виміряти для того, щоб ним керувати вона, очевидно, додумалася не одразу, бо це було дуже не простою задачею.

Ми маємо різні календарі, різні календарні традиції, частина з яких прив’язана до фізичних, природних явищ, так само як більшість календарів, якими послуговуються в сучасному світі, вимір часу яких прив’язано до руху небесних світил: Землі довкола Сонця, Місяця довкола Землі тощо. Але є інші календарні системи які, наприклад, наслідують не стільки колообіг пор року або якихось астрономічних об’єктів, але звирується на людське тіло. Наприклад, у деяких кочових народів є рік, який поділений на сім місяців, на сім періодів, які відповідають людській тілесності, відповідають елементам людського тіла.

Наша традиція, якою послуговується тепер, здебільшого, весь світ, і яка присутня в нашій культурі – це традиція ліністична. Ліністична традиція породила дві календарні системи, про існування яких знає кожна більш-менш освічена людина, принаймні яка ходила в школу. Це так званий старий стиль, або юліанський календар, і новий стиль, календар григоріанський, який є чинним тепер, яким ми вимірюємо наш сьогоднішній час. Що дуже цікаво – назви обох календарів походять від імен історичних персонажів, історичних осіб, які, щоправда, мали дуже віддалений і дуже відносний стосунок до винайдення цих календарних систем, бо це було справою вчених, астрономів, математиків.

Юліанський календар був запроваджений в дією в сорок п’ятому році до нашої ери Юлієм Цезарем, але розроблений групою олександрійських астрономів на чолі із відомим на той час астрономом і математиком Сізогеном. Саме юліанський календар запроваджував січневий початок року, це відповідало римській традиції, коли новообрані консули, починаючи з середини другого століття до нашої ери, заступали на свою посаду саме першого січня.

Григоріанський календар, якій було розроблено наприкінці ХVI століття, має назву за ім’ям тодішнього понтифіка папи Григорія XIII, який своїм декретом, своєю буллою ввів його в дію, але так само він був розроблений кількома придворними ватиканськими математиками, астрономами, але має ім’я, власне, тієї людини, тієї історичної особи, яка його впровадила в дію.

В чому різниця між цими двома календарями? Обидва вони вимірюють час за рухом небесних світил і сперечаються тільки в точності цього вимірювання. Зрозуміло, що астрономи античної доби були озброєні меншими знаннями й скромнішим математичним інструментарієм для точного обрахунку календаря, виведення точної календарної матриці, яка і була скоригована в XVI столітті оцим самим новим стилем, григоріанським календарем. Дуже важливо, що календар в європейській традиції, в античній, в середньовічній завжди перебував під опікою не тільки вчених, але і державних і релігійних інституцій, держави й пізніше – християнської церкви. Християнська церква після поширення християнства, після того як воно перестало бути переслідуваним в Римський імперії, коли воно стало панівної релігією, якою опікувалося і якій протегувала держава уже за доби раннього середньовіччя, весь час намагалася вдосконалити систему літочислення. Для того, щоб в першу чергу, дати не стільки точний вимір часу самого по собі, яким би можна було користуватися в побуті, в державному управлінні, в бізнесі, ні – йшлося в першу чергу про те, що оскільки час належить богу, це сакральна субстанція, значить за цим точним часом вірні християнської церкви повинні вшановувати найголовніші християнські свята, які ділять рік. Їх всього є дванадцять, вони були затверджені протягом досить тривалого періоду вселенськими соборами християнської церкви, ще коли вона не була поділена на східну і західну, на католицьку і православну. Таким чином, для церкви точний календар означав, в першу чергу, точне вшанування церковних свят, таким чином вшанування бога, святих, діви Марії.

Отут існувало чимало проблем, тому що належало, по-перше, визначити нульові точки відліку часу. Тут велика роль належала одному з найбільших інтелектуалів раннього християнства, римському абату, ченцю Діонісію Малому, який на початку VI століття нашої ери запропонував літочислення від Різдва Христова. Власне, те яким ми послуговуємось нині. Бо раніше за іудейською, близькосхідною традиціями ера літочислення виводила свій відлік від створення світу. Богослови, інтелектуали по різному вираховували цю нульову точку. Діонісій Малий, якій був наближений до тодішнього римського архієпископа, який згодом стане понтифіком, точно вирахував дату народження Ісуса Христа, уважно прочитавши всі наявні на той час Євангелії, які описують життя й проповідницьку діяльність Ісуса. З більшою чи меншою точністю, як на той час вважала більшість богословів, вирахував нульову відмітку, якою мала стати дата народження Ісуса. Саме звідти походить, з початку шостого століття нашої ери, традиція літочислення від Різдва Христова. Але поставала інша проблема – християнській церкві потрібна була точна календарна матриця, яка вираховувала фіксовані християнські свята, наприклад, Різдво, і яка вираховувала перехідні свята, якими є, наприклад, Великдень, бо його дата плинна. Це вже була проблема не стільки богословська, скільки математична, яку мусили розв’язати астрономи та математики, які прораховували спеціальні календарні матриці для розрахунку перехідних свят, які називалися – Пасхаліями. Пасхалій існувало декілька, вони виходили з різних традицій ліністичного світу раннього християнства, були близькосхідні, були європейські й всі вони приблизно відповідали тим школам астрономів і математиків, які знаходилися під опікою помісних церков.

Пасхаліїмали узгодити церковний календар з календарем астрономічним. Сама по собі задача не зовсім проста. В Пасхаліях завжди були помилки, й це призводило до того, що християнські свята, що фіксовані, що перехідні могли відзначатися помісними церквами в різний час. Це було природньо, епоха глобалізму ще не наступила, математика, астрономія володіли досить скромними ресурсами обрахунку дослідження, але справа поступово рухалася. Християни Європи в раннє і розвинуте середньовіччя продовжували користуватися юліанським календарем, але з часом, уже наприкінці XV століття, стало ясно, що цей календар істотно розходиться, він відстає від реального часу, який астрономи відстежували на прикладі руху світил, змін пор року і співвіднесенні їх з перехідними церковними святами. Такими точками відстеження правильності календаря, наприклад, були дні весняного рівнодення, які мали збігатися з Пасхою. Чим далі вони розходилися, тим очевиднішою ставала невідповідність між Пасхаліями та юліанським календарем. Треба було щось робити, й от як раз в кінці XVI століття кілька римських понтифіків ініціюють перерахунок Пасхалій і створення нової календарної матриці, що увінчалося успіхом, коли за понтифікату Григорія XIII було як раз розроблено той календар, який усував погрішність, яка становила на кінець XVI століття десь приблизно 10 діб. Григоріанський календар був введений в дію в усьому католицькому світі папською буллою в жовтні 1582 року.

А як у нас? Як обраховували час в Україні та Русі, які традиції існували в нашій культурі? По-перше, треба сказати, що практично в усіх інших регіонах Європи крім оцього «розумного, інтелектуального» календаря, який розробляли астрономи, богослови й вчені, існував побутовий календар. Народи Європі від давнини до раннього середньовіччя послуговувалися примітивним, аграрним календарем, який умовно поділявся на чотири великі доби, які відповідали порам року. Це був аграрний календар слов’ян, германців, кельтів та інших народів, які розселилися в епоху великого переселення народів Європи. До християнізації цих народів аграрний календар був неточною календарною таблицею, яка мала дрібні відмітки у вигляді місяців, тижнів і днів, до яких ми звикли зараз. Це був календар достатньо аморфний, який відповідав циклу господарських робіт. Зима була мертвим сезоном, весна була періодом сівби, літо – періодом жнив, осінь – періодом збирання врожаю і завершенням оцього аграрного циклу робіт. Так жили й ті регіони, де розвивалося зернове сільське господарство.

З початком християнізації Європи церква, яка відповідала за обрахунок часу, теж внесла певні новації на побутовому рівні. Це не означає, що календар у вигляді такої картки, поділеної на квадратики, з’явився в хаті кожного селянина, або городянина – ні, але в містах і селах з’явилися парафіяльні церкви, у великих містах – собори, які мали годинники, які привчили людей на побутовому рівні вимірювати час годинами. Їх відбивав церковний дзвін, і цей поділ доби, якій був незвичним в оцю, дохристиянську епоху, відповідав не дванадцятигодинному дню, або двадцятичотирьохгодинній добі, як ми звикли до цього зараз, а він відповідав в першу чергу, черговості церковних служб, які ділили день на найбільш важливі літургічні відрізки: ранішня служба, обідня, вечірня. Літургії, великі церковні свята супроводжувалися церковним дзвоном і таким чином це було тим попередником, тим прообразом годинника, який має більшість з нас, який ввів зовсім новий поділ часу для простолюду, для людей у яких не було вдома годинників та елементарних календарів. Як свідчать археологи, які знаходять чимало решток посудин, інших артефактів, де є календарні символи, які позначають різні пори року. Очевидно, що у слов’ян, так само як в більшості варварських народів Європи, рік починався навесні. Починався він десь першого березня, що в принципі, відповідало початку сільськогосподарських робіт. Відхід зими, прихід теплої пори року, яка активізувала не тільки сільське господарство, але і торгівлю, пересування людей. Звичайно, що після християнізації ситуація змінилася, тому що згідно церковного календаря рік починається зі свята Різдва Христова 25 грудня, отже церква змістила початок року на кінець грудня, до тої календарної відмітки, яка вже більш звична для нас, сучасних людей. Але очевидно, що оцей побутовий, язичницький календар, який починав рік в березні й календар церковний, офіційний, якій від Х століття, від християнізації Русі став чинним, обов’язковим, тут вони співіснували дуже довгий час. Про це є чимало свідчень літописців, писемних джерел, які говорять, по-перше, про досить довгий період пошанування язичницьких богів, навіть після прийняття християнства. Про різного роду приклади синтезу, сплаву язичницьких і християнських традицій, в тому числі й календарних.

Якщо говорити про впровадження цього нового стилю з кінця XVI століття, тут треба сказати, що як не дивним це може видатись з погляду сучасності, григоріанський календар був впроваджений в Україні достатньо швидко. Я нагадаю, що українські землі на той час входили до складу Речі Посполитої, й королівським ордонансом тодішнього монарха – короля Стефана Баторія – календар був введений в офіційну дію, став обов’язковим для всіх церковних і державних установ на території Речі Посполитої, буквально через місяць після того як Григорій ХІІІ видав свою буллу із його затвердженням. Календар, щоправда, не прижився одразу і не прижився повсюдно на території України – для цього було багато причин і більшість із них носили суто політичний характер, звичайно, густо замішаний на релігії. По-перше, після впровадження григоріанського календаря в дію, Григорій ХІІІ звернувся до Константинопольського Патріарха Єремія ІІ з пропозицією аби церкви східного обряду, тобто православні помісні церкви, так само сприйняли його і керувалися ним і в побуті, і в церковному житті, й для обрахунку перехідних церковних свят. На що Константинополь відповів відмовою, звинувативши Рим в тому, що він пропонує календар, який не відповідає апостольській традиції та, що найголовніше – що при обрахунку перехідних свят виникне помилка і християнський Великдень співпаде з Пасхою юдейською. Це було найстрашнішим гріхом, який можна було придумати для правовірного християнина, так щоб єврейська і християнська Пасха співпали, це було б нечувано, бо Пасха є другим найбільш шанованим святом в християнській традиції й це було приводом для того, щоб залишити чинним юліанський, старий стиль, старий календар для православних церков східного обряду. Звичайно, ця відмова мала значною мірою політичний підтекст, ці канонічні невідповідності були лише приводом для того, щоб відмовити через те, що наприкінці XVI століття відбувалася чергова фаза протистояння між західною та східною церквами, а в Україні, серед іншого, було обтяжене ще й тим, що 1596 році було вкладено Брестейську церковну унію, яка прагнула інтегрувати східну православну церкву в Україні, перепідпорядкувати її апостольському престолу в Римі. Поширення нового римського календаря в Україні одразу стало предметом конфесійного протистояння між католиками, унійною церквою і церквою православних. Щоправда, як свідчать історичні документи на побутовому рівні, тобто в адміністративних установах, скажімо в судах, тодішньому діловодстві, одним словом, григоріанський календар набув досить великого поширення. Особливо на теренах західної та правобережної України. Менше ми знаємо про дніпрянську і східну Україну, оці найсхідніші регіони Речі Посполитої, але тільки з тієї причини, що з кінця XVI і початку XVII століття у нас збереглося дуже мало документів з цих регіонів, вони здебільшого були знищені під час козацької революції середини XVII століття, так званої Хмельниччини, коли повстанці просто палили архіви офіційних установ, судів і ми, на жаль, не маємо корпусу документів, які можна було відстежити, яким чином відбувалося датування. По Волині, Поділлю, Галичині ці документи збереглися і ми чітко бачимо, що там паралельно співіснувало датування і за старою юліанською ризою і за григоріанською.

Очевидно, що григоріанським новим календарем стихійно користувалася і православна церква в Україні, хоча формально вона зберігала вірність старому стилю, але ситуація кардинальним чином змінилася в кінці XVII століття, коли Київська метрополія була перепідпорядкована з юрисдикції Константинопольського патріарха до юрисдикції патріарха Московського. Московська православна церква, яка зберігала вірність Візантійській традиції, відповідно, старому юліанському календарю, займали чітку непримиренну позицію в цьому відношенн, й через це українська православна церква була змушена наслідувати цю традицію і підпорядковуватись вимогам Москви. Хоча офіційне діловодство української козацької держави, козацького гетьманату з часів Хмельницького і до самого кінця XVIII століття так само послуговувалися двома календарними системами, якщо в козацькій канцелярії писали листи до закордонних монархів в центральну, західну Європу, де григоріанський календар поступово вже увійшов в обіг, вони користувалися новим стилем. Якщо вони писали листи в Москву чи Петербург, до російських царів, згодом імператорів – вони послуговувалися старим юліанським календарем.

Між іншим, треба сказати, що григоріанський календар, новий стиль, торував собі шлях досить непросто і в західних, і центральних європейських країнах. У Швейцарії прийняття нового стилю розтягнулося без малого на 200 років. Як відомо, Швейцарія є федерація кантонів, кожен з яких сам вирішує для себе всі питання для внутрішнього життя й устрою. Так от, перші чотири швейцарські кантони перейшли на новий стиль вже в кінці XVI століття, а останні його прийняли тільки на початку XIX століття, уже в епоху наполеонівських війн. Складалася цікава ситуація, коли в одній країні різні області жили за різними стилями, відмінність між якими уже в XVIII столітті становила 11 діб, а в XIX столітті – 12 діб. На новий григоріанський стиль перейшло чимало європейських країн уже в XX столітті, в тому числі й Україна. Оскільки більшість українських теренів з кінця XVIII століття входила до складу Російської імперії, де чинним був старий юліанський календар. В Російській імперії тільки Міністерство закордонних справ і Морське міністерство користувалися новим, григоріанським стилем, тому що вони спілкувалися із закордоном і їм були потрібні точні часові виміри та відповідність календарних систем з країнами Європи та Нового Світу.

В Україні офіційне запровадження григоріанського календаря відбулося у лютому 1918 року уже в добу Української національної революції. Це було оформлено постановою українського уряду, коли у день після 16 лютого одразу наступало перше березня. Було ліквідовано дистанцію між старим і новим стилем. Складнішою виявилася ситуація із церковним календарем, через те, що в православній церкві Російської імперії в добу революції відбувався величезний розкол, в Україні, зокрема, йшлося про створення, про відновлення помісної Української церкви, в тому числі й про повернення під юрисдикцію Константинопольського патріархату. Було дуже багато дискусій стосовно церковного календаря – за яким календарем має жити православна церква і православні віряни. У тодішнього патріарха РПЦ Тихона була позиція достатньо тверда і чітка, яка веліла перейти на григоріанський стиль. Але запровадження цього нового календаря не знайшло підтримки в більшості Єпископів, які виявилися достатньо консервативними, й тому російська православна церква повернулася до старого юліанського стилю, а в 1948 році церковний собор РПЦ прийняв рішення, що перехідні свята в Російській Православній церкві будуть обраховуватися за старим стилем за допомогою так званої Олександрійської Пасхалії, яка була розроблена ще на початку нової ери, але сама церков у побутовому житті в своїх зносинах із зовнішнім світом, з державою, з парафіянами може послуговуватися новим стилем, григоріанським просто для зручності. Таким чином, склалася дивна ситуація, коли у повсякденному житті церква воліла жити новим стилем, вимірюючи годинником і календарем так, як вимірюємо ми, але церковні свята вона воліла визначати згідно Візантійської старозавітної традиції, в дотриманні якої вона добачала збереження святості, сакральності, так би мовити, апостольської давності своєї церкви.

Цей паралелізм зіграв дуже злий жарт із самою Православною церквою в тодішньому Радянському Союзі та в Україні зокрема. Очевидно, що це було на руку радянській владі в її атеїстичний, антирелігійній пропаганді. По перше, за такої ситуації виявилося, що християнський початок нового року, якій починається з Різдва і світський Новий рік, який ми відзначаємо з тридцять першого грудня на перше січня, помінялися місцями, а це означало, що віруючі, які дотримувались великого різдвяного посту, змушені були спочатку святкувати Новий рік і для них це було величезним випробуванням, як правило вони його не витримували, тобто піст переривався, а далі вже слідувало Різдво. Така рокіровка на побутовому рівні мала відучити простих людей в побуті від практики Різдвяного посту і привчити їх до пошанування в першу чергу світського Нового року. А в Радянському Союзі новорічні свята вони завжди ідеологізувалися. Спочатку ставлення до них нової більшовистської, комуністичної культури було нейтральним, але потім, з кожним роком, особливо після Другої світової війни, в них вкладалася ідеологічна начинка, коли Дід Мороз і Снігуронька вітали піонерів, роздавали дитячі подарунки, новорічна ялинка, яка перемістилася до Кремлівського палацу, стала головним ідеологічним святом для дітей в країні Рад. Таким чином, Новий рік повністю затьмарив і перебив Різдво. Частина православних церков ще з ХІХ століття перейшла на так званий новий юліанський календар, тобто для обрахунку церковних свят там було закладено стирання оцієї різниці між старим і новим стилем. І частина помісних православних церков, скажімо, в Румунії, в Болгарії або в Фінляндії, в Польщі вони користуючись новим юліанським календарем відзначали фіксовані християнські свята в той самий час, як і західні християни, тобто католики.

Оскільки Українська православна церква довгий час була в сфері впливу російського православ’я, то у нас цей перехід, на жаль, не відбувся. Ця дихотомія, суперечність насправді дуже дражлива і дуже сильно відчувається і зараз. Тому що частина українців православного обряду, які живуть за кордоном, які живуть в інших країнах, наприклад, в Румунії або в Польщі, звикли до відзначення Різдва в той самий день, як це роблять християни решти світу. Повторюю ще раз – Різдво є фіксованою, а не перехідною датою на відміну від Пасхи, і це тільки 25 грудня. У тих вірян православного обряду, які послуговуються старим календарем їх, власне, стимулює до цього церква, відбувається певне роздвоювання, коли вони Різдво відзначають пізніше ніж решта християнського світу. Ця різниця, вона з моєї точки зору, є величезною проблемою, яка пов’язана ще й з економічним рухом. Останні кілька років почалися процеси, коли деякі помісні церкви – Унійна, Греко-Католицька церква почали переговори з помісними православними церквами про впровадження єдиного календаря, який би фіксовані християнські свята визначав за григоріанським, новим стилем і зняв оцей паралелізм, коли в нашій країні є унікальна ситуація, коли Різдво можна відзначити двічі. За західним обрядом, а потом і за східним.

Ще один такий цікавий сюжет, таке поле для міфів і певних стереотипів – це січневий Новий рік. Ми, знову ж таки, за російською традицією, яка весь час повторювалася і в радянський час, вважаємо, що першосічневий Новий рік, тобто початок року з першого січня запровадив своїми указами російський цар Петро Перший. Це не відповідає дійсності, тому що це вірно тільки для російської традиції. Там дуже довгий час до Петра Першого, початок Нового року виводився за Візантійською традицією, власне, це пов’язано з тим, що і християнство було принесено з Візантії, книжна культура, в тому числі й календарна культура, так само імпортована з Візантійської імперії. У Візантії Новий рік починався з першого вересня. Так він відзначався, започатковувався в московській державі, потім в Російській імперії. Петро Перший зламав цю традицію, озираючись на західну католицько-протистантську традицію, своїм указом він ввів святкування Нового року з першого січня.

В нас перехід на першосічневий відбувся набагато раніше. За історичною хронологією, за літописами Новий рік починався у січні. У літописах бачимо, з подій якого місяця починається літописна стаття, тоді природно, в ту епоху і починається новий рік. Ми бачимо, що з кінця XV століття у нас першосічневий рік існує цілком нормально, всі розповіді про якісь історичні події розпочинаються з січня, з лютого, тобто з зими, з тих місяців, якими ми маркуємо початок нового року. Таким чином, першосічнева традиція в нас існує без малого шість століть. Це добре видно і по літовсько-руських літописах, і козацьких літописах, це досить добре фіксують і врешті-решт маємо з XVII століття перші друковані календарі, які використовувались у побуті, в них теж рік починається з першого січня, так що Петро Перший для нас абсолютно не актуальний в цьому відношенні.

Як наші предки відзначали Новий рік? Т Це був період веселощів, це був період, коли люди могли собі дозволити добре поїсти та багато випити, повеселитися, ці новорічні урочистості і святкування плавно перетікали до наступного церковного свята Водохрещі, яке відзначається уже в другій половині січня. Завершувалися великими гуляннями, карнавалами, веселощами триваючи аж до Масляної неділі, Масляного тижня, коли розпочинався черговий піст. Таким чином, Новий рік був однією з таких сторінок святкового постріздвяного календаря, яка перегорталася абсолютно спокійно, невимушено без такої якоїсь фіксації з шампанським, курантами, якимись привітаннями, побажаннями, з загадуванням бажань на наступний рік, які властиві нашій культурі. Бо для нас Новий рік, годинникова стрілка, яка наводиться на цю відмітку, вони є страшно символічними, страшно важливими. У побуті більш-менш широко люди почали святкувати новий рік тільки на початку ХХ століття. З усією символікою, пов’язаною з ялинками, в тому числі, з шампанським, це свято достатньо молоде йому понад ста років.