Олексій Сокирко про Кирила Розумовського.

Це прізвище для популярної свідомості, для пересічного українця багато що говорить, але не як про останнього гетьмана козацької України і не про самого Кирила Розумовського, а про його старшого брата Олексія Григоровича Розумовського, який волею випадку став морганатичним чоловіком російської імператриці Єлизавети Петрівни. Цей шлюб було укладено у 1742 році, і такий нечуваний злет українця і його кар’єру при імператорському дворі виступає привабливою точкою в історії. Тоді як про його молодшого брата знають менше, там щось школярі зі шкільної програми пам’ятають у восьмому класі, як скінчилася козацька державність на каденції Кирила Григоровича Розумовського, і не більше. Треба сказати, що історики, коли пишуть про останні роки козацької держави і про постать самого Кирила Розумовського, вони відстежують, зауважують цей зв’язок між старшим і молодшим братом, говорячи про те, що гетьманська булава потрапила до Кирила значною мірою через те, що його старший брат мав вплив на імператрицю, і таке відновлення суверенітету козацької держави стало можливим завдяки цьому зв’язку. Це теж певний міф, певне упередження, тому що гетьманське правління, очевидно, було б відновлено і без цього, питання тільки в тому, що завдяки цим зв’язкам сам Кирило Розумовський став гетьманом, а не якийсь інший представник козацького середовища, а такі претенденти були. Причому більш вагомі і більш суттєві, можливо, більш підходящі для цієї ролі, ніж Кирило Григорович. Але почнемо спочатку.

Кирило Розумовський народився у 1728 році, різниця між братами була суттєва, старший брат народився у1709 році. Сім’я була багатодітною, старший брат потрапив до імператорського двору в достатньо молодому віці, йому було трошки за двадцять. Молодого Кирила забрали до Петербургу, коли його брат був повновладним володарем імператорського двору, фаворитом Єлизавети Петрівни, саме було укладено між ними оцей таємний шлюб, про який збереглося дуже мало свідчень, але про який знала практично вся імперія, говорив увесь Петербург. Молодого Кирила відправляють в освітню подорож Європою, тут теж є певний міф про те, що протягом дворічної подорожі німецькими та французькими університетами Кирило здобув блискучу європейську освіту – це велика неправда. Такий освітній гран тур, як його називали у XVIII столітті, для великих вельмож передбачав зовсім інше. Він передбачав не здобуття освіти, а вивчення мов, ознайомлення з побутом, з потребами життя західноєвропейських країн, він передбачав нав’язування певних зв’язків, які могли знадобитися в майбутньому. Це була не стільки інтелектуальна підготовка, скільки огранка майбутніх аристократів і вельмож, не більше. Ті молоді люди, які прагнули здобуття освіти, мали, як правило, не аристократичне походження, і для них здобуття, наприклад, фаху правника, або медика, насправді було можливістю зробити кар’єру і щось отримати в цьому житті. Молоді люди на кшталт Розумовського, які їхали до європейських університетів, це вже мали. Їм треба було просто елементарної аристократичної шліфовки, що показало повернення зовсім зміненого і зовнішньо, і внутрішньо Кирила до Петербургу. Він приїхав, одягнений за останньою модою, він достатньо добре говорив французькою і німецькою мовою. Оскільки він був, як і його старший брат, гарним юнаком, навіть гарнішим за брата, і молодшим набагато, майже на 19 років, він одразу став улюбленцем двору. Відбою від фрейлін, від петербурзьких аристократок просто не було.

Вісімнадцятирічного Кирила у 1746 році, буквально після приїзду до Петербургу, призначають президентом Петербурзької Академії наук – це найвища наукова інстанція Російської імперії, заснована ще Петром Першим. З приводу цього теж є кілька міфів, упереджень в історіографії. Історики дуже часто пишуть про те, що Кирило не був ніяким президентом, через молодий вік, через необізнаність він не був вченим, він не мав потягу до наук. Керувати товариством вчених мужів йому, начебто, неналежно. Це теж неправильно, це теж не відповідає дійсності. Тому що посада президента Академії наук, не тільки в Російській імперії, але і в інших західноєвропейських країнах, за невеликими винятками, була посадою, яка належала вихідцям з аристократії і владних кіл. Завданням президентів європейських Академій наук, було, в першу чергу, протегування вченого товариства, лобіювання їх інтересів, фінансових, адміністративних, кар’єрних при дворі. І для цього будь-який вельможа, аристократ, який мав зв’язки при дворі, який мав вплив при дворі, на цю роль надавався. Головним було те, що він ще й не заважав роботі самої Академії наук. В цьому амплуа, треба віддати належне Розумовському, це підтверджують останні дослідження російських істориків, він виявився, якщо не ідеальним президентом, то надзвичайно продуктивним. Він очолював Академію наук практично до своєї смерті, до 1798 року, до кінця XVIII століття – це перше. Розумовський був першим президентом Академії наук не німецького походження, бо всі попередні президенти були німці, вихідці з Західної Європи. По-друге, за каденції Розумовського було прийнято перший статут Академії наук, якого вона не мала – базовий документ, який визначав всі параметри її діяльності. Було впорядковано архів, бібліотеку. Розумовський дуже багато зробив для фінансування Академії. Практично всі установи такого типу, не адміністративного, не військового в Російській імперії мали акордне фінансування. яке не прописувалося окремо в державному бюджеті, яке було потрібно буквально вибивати щороку, і від цього Академія наук надзвичайно залежала. За Розумовського було створено академічний університет, який став предтечею в майбутньому. Він подав ідею для заснування першого класичного університету, яким став Московський, правда, це уже була ініціатива не Розумовського, а Петра Шувалова, але сама ідея виходила від президента. Цей академічний університет в майбутньому став одним з фундаментів при заснуванні вже в ХІХ столітті Санкт-Петербурзького університету. Ще один важливий момент цієї освітньої ініціативи Розумовського, це треба особливо підкреслити, вона поширювалася не тільки на російський простір, на російське середовище, вона так само поширювалася і на Україну. Незабаром, після свого повернення і уже коли справа доходила безпосередньо до його призначення на Малоросійське гетьманство, найближчий помічник і радник Розумовського, Григорій Теплов, розробив проект по заснуванню університету західноєвропейського зразка в Батурині, аналогів якого на території тодішньої гетьманщини ще не існувало. Бо в гетьманщині існували колегіуми, існувала Київська Академія, але це були духовні школи. Модель освіти духовної, гуманітарної освіти ще XVII століття, яка, безумовно, в умовах століття XVIII була вже відсталою і достатньо архаїчною. До цього ми ще повернемося, а поки що молодий президент Академії наук достатньо добре вписався в своє амплуа і, найголовніше, що в тих питаннях, в яких Розумовський не був компетентним, він умів добирати собі гарних помічників, радників і слухатися їх порад.

Так чи інакше, але життя придворного безумовно концентрувалося лише на обов’язках академічного президента. Розумовський-молодший і Розумовський-старший, як родичі імператорської родини, старший Розумовський, як чоловік імператриці, як владні вельможі, а треба сказати, що старший брат після сходження Єлизавети Петрівни на імператорський престол дістав дуже багато титулів і посад. Він став генерал-фельдмаршалом, він став обер-єгермейстером, Розумовський-старший дуже любив полювання, яке любила так само Єлизавета Петрівна. Життя при дворі не полягало лише в балах-маскарадах, воно полягало у відстоювання своїх позицій. Коли ми говоримо про імператорських фаворитів, це не означає, що це були люди всевладні. Так, ми іноді про них так зауважуємо, але треба сказати, що цю всевладність треба було повсякчас відстоювати. Через те, що в 40-50-х роках XVIII століття, коли в Росії імператорський двір склався не просто як певна територія, певний побутовий простір життя імператорської родини, а як політична інституція, в якій зосереджувалися усі ланки правління Російською імперією. Оцей політичний інститут жив у постійній боротьбі кланів, груп за вплив на монарха, і цей вплив треба було утримувати. Мало того, що Розумовський-старший був чоловіком, буквально через десять, навіть менше років, у Єлизавети Петрівни з’являються інші коханці, інші фаворити. Розумовський-старший не перестає бути улюбленцем, в них збереглися до самого кінця дуже теплі стосунки, до смерті Єлизавети в 1761 році. Але все одно його вплив, його доступ, навіть фізичний доступ до Єлизавети Петрівни потроху зменшувався. Для молодого Кирила Розумовського це теж було певною проблемою, йому треба було відстоювати своє місце під сонцем.

В 1744-1745 роках Єлизавета Петрівна відбула у весільну подорож, можна так сказати, в Україну. Її чоловік повіз її показувати свою малу батьківщину, знайомити з родичами, зі свекрухою, Наталею Дем’янівною Розумовською. Єлизавета відвідала гетьманську тодішню столицю, Глухів, побувала у Києві, який справив на неї надзвичайне враження. Тоді ж, очевидно, було прийнято рішення про відновлення гетьманства. Тут треба нагадати, що після смерті попереднього гетьмана Данила Апостола у 1734 році Петербург вибори нового володаря гетьманської голови відклав, просто не бажаючи таким чином відновлювати цей інститут. Козацька старшина уже с кінця 30-х років постійно бомбардувала імператорську столицю петиціями про відновлення, проведення нових виборів, обрання нового очільника, в Україні вистачало достойників, які претендували цілком виправдано на гетьманську булаву. Більше того, українці навіть заснували в Москві і Петербурзі спеціальні постійні посольські місії, де перманентно перебували кілька козацьких урядовців високого рангу, які відвідували двір, з’являлися на аудієнції до високих чиновників, до канцлерів, до сенаторів, до президентів колегій. Взагалі, українці мали широкі зв’язки при дворі і в центральних органах влади Російської імперії, вже починаючи з часів Петра І. Достатньо добре навчилися маніпулювати інтересами російських можновладців, використовувати їхню ж власну боротьбу між собою в своїх інтересах. Тому так звана Малоросійська місія. коли Розумовський-старший потрапив до двору і став спочатку коханцем, а потім вже чоловіком імператриці Єлизавети Петрівни, він постійно перебував під впливом оцих козацьких старшин, які дуже часто його відвідували, у яких він гостював, і які йому розповідали про те, що ненька Україна, Малоросія, потребує нового очільника, нового володаря. Коли Кирило Розумовський став при дворі вже більш менш самостійною фігурою, та ще й з титулом президента Академії наук, а обом Розумовським ще були пожалувані чини підполковників двох Гвардійських полків, старшому кінногвардійського, молодшому Кирилу лейб-гвардії Ізмайловського, це вже були не просто фаворити, це були достойники, наділені впливовими урядами. Коли у полі зору з’явилася ще фігура Кирила, для козацької старшини, для козацької аристократії стало зрозуміло, що це зручний момент для того, щоб просити Петербург не просто про відновлення інституту гетьманства, проведення нових виборів, а що є конкретна кандидатура, на яку імператриця згодиться без жодних вагань і навіть без процедури формальних виборів. Що, власне, і сталося – в 1747 році було підписано указ про проведення нових виборів гетьмана, було вже зрозуміло, хто ним стане, хто посяде цю гетьманську булаву. І вперше, очевидно, в історії козацької державності, вибори гетьмана в Глухові в 1750 році відбулися, пройшли без присутності самого кандидата. Розумовський- молодший перебував у Петербурзі, в Глухові старшини заочно обрали його на гетьманство, і новоспечений гетьман тільки трохи більше ніж через рік приїхав, так би мовити, приймати оце гетьманське хазяйство.

Тут розпочинається найцікавіше, про що варто поговорити більш докладно. Про те, яким гетьманом був останній володар булави Кирило Розумовський. Почати треба з того, що ні старший Розумовський, ні молодший жодного уявлення не мали про політичний стан гетьманщини, про оцю всю побудову козацької держави, про її нагальні потреби і так далі. Обидва хлопці, в першу чергу старший, покинули Україну, бувши неписьменними, з низового середовища, вони були діти простого козака Чернігівського полку, які просто в силу свого соціального походження і відсутності освіти не могли осягнути ці серйозні і глобальні проблеми, той стан, в якому перебувала козацька держава в середині XVIII століття. Не того польоту були ці діти, щоб петрати в таких матеріях, тому козацька аристократія, а реально Україною тоді правило п’ять аристократичних родів – це Кочубеї, Апостоли, Скоропадські, нащадки тих козацьких родин, з середовища яких виходили гетьмани або надзвичайно впливові люди, багаті, генеральні старшини, полковники, великі землевласники, люди, які мали дуже впливові, серйозні зв’язки і в Москві, і в Петербурзі, ще починаючи з домазепинських часів. Ось саме вони стали трансляторами тих ідей і тих потреб гетьманщини, які належало молодому гетьману втілювати в життя.

Кирило Розумовський не хотів їхати в Глухів під різними приводами. Він посилався на те, що там поганий клімат, там сиро і волого, хоча в порівнянні з Петербургом, зрозуміло, що це було, м’яко кажучи, неправдою. Він посилався на зайнятість, скажімо так, в 1751 році, Єлизавета Петрівна його буквально в наказному порядку випхнула в гетьманщину, приймати оце гетьманське хазяйство, де він побув трохи більше року. Здійснивши такий тур, вояж країною для того, щоб подивитися всі десять козацьких полків, цих головних областей. Познайомитися, нарешті, з козацькою старшиною і зрозуміти, хоч і молодий, але достатньо досвідчена вельможа, що в гетьманщині він серйозного впливу не має. Тут починається дуже цікава перша спроба Розумовського взяти козацьку країну в свої руки. Він думає про кадрову політику, про те, як обсадити уряди своїми людьми. для цього існував апробований спосіб, як на реалії XVIII століття, це шлюби і родинні зв’язки. Слава Богу, в родинах Розумовських і Демешків – це дівоче прізвище мами Розумовського, Наталі Дем’янівни, вистачало дівчат і хлопців, яких можна було одружувати, видавати заміж. Полковником столичного, Ніжинського полку, на території якого знаходився Глухів, гетьманська столиця, стає племінник Розумовського. Його свояком стає Семен Кочубей, який отримує титул генерального обозного, сотник Козелецької сотні, на якій знаходилися перші пожалувані Розумовським від Єлизавети Петрівни маєтності, Яків Борсук, його син стає київським полковником, потім цю посаду займає зять Кирила Розумовського, Юхим Дараган. Отак потроху були обсаджені полковницькі уряди, які займали люди віддані, пов’язані з Розумовським кровно. Це нормальна практика не тільки для козацької держави, для Російської імперії, для цілої Європи і для східної, і для західної. Щоправда, існувало декілька фігур, на яких Розумовський впливу не мав. Які мали власні виходи на імператорський двір, це родина Кулябок, лубенський полковник Іван Кулябка мав свого брата, який був Архієпископом Санкт-Петербурзьким і Шліссельбурзьким, це улюблений проповідник Єлизавети Петрівни, і всі уряди, які діставала родина Кулябок в Україні. діставалися в обхід Розумовського. Чому, тому що, це був рід, який безпосередньо був пов’язаний з імператрицею. Такою родиною була родина Горленків, п рилуцьких полковників. Один з Горленків, Іоасаф Горленко був на той час Архімандритом Свято-Троїцької Сергієвої Лаври, і як особа духовна, теж мав дуже великий вплив на Єлизавету Петрівну. Взагалі треба сказати, що українське духовенство ще з XVII століття завжди намагалося торувати в своїх стосунках з російськими монархами власний шлях. Це позначалося на його політичній позиції в гетьманщині. Як дуже влучно порівняв один сучасний український історик, в тодішній українській державі корабель козацької влади і корабель влади Київських митрополитів – це були два окремих судна, два вітрильники, які не завжди йшли паралельними курсами. Більше того, Розумовські мали своїх ворогів і конкурентів і при дворі в Петербурзі, і тут в Глухові з числа тих, кого Розумовський вважав своїми потенційними конкурентами або тих людей, яких він відсунув від політичного впливу. Це були родини Марковичів, це була родина генерального бунчужного Миколая Ханека, відомого українського мемуариста. Приїхавши в Україну, Розумовський зробив все для того, щоб відсунути цих людей не позбавляючи їх урядів і титулів від реального політичного впливу, від прийняття конкретних адміністративних рішень.

В 1752 році Розумовський з України поїхав, передавши її в управління колегії козацьких старшин, яку очолював його свояк генеральний обозний Семен Кочубей. Ситуація повернулася на круги своя. Козацька старшина домоглася того, що їй було потрібно. Вони обрали собі володаря, протектора, який лобіював їх інтереси перед імперським урядом, не втручаючись особливо активно до пори до часу у внутрішні справи. Вони фактично стали єдиновладними правителями гетьманщини на досить довгі роки, практично до початку 60-х років, поки Розумовські всерйоз не замислилися над тим, як їм облаштувати гетьманську державу уже у власних інтересах, не віддаючи її на відкуп ціим родинам козацьких аристократів.

Історики дуже часто пишуть про реформи Розумовського – це, я би сказав, дуже абстрактне поняття. Чому, тому що молодий гетьман упродовж багатьох років, навіть після цього свого першого візиту, не мав якоїсь цілісної програми змін і перетворень. З’явилася ідея по заснуванню університету. Вона, між іншим, йшла в парі з ідеєю про повернення гетьманської столиці з Глухова в Батурин. Той самий Батурин, який був спалений ще в часи повстання Мазепи. Єлизавета Петрівна, між іншим, цю ідею схвалила, вона підписала відповідний указ одразу після виборів гетьмана про повернення столиці в Батурин, про його відбудову і про заснування там того самого університету, про який я вже розповідав. На цьому на досить довгий час якісь зміни в житті гетьманщини практично не відбувалися. Старшинська колегія керувала країною в звичному для неї стилі, не запроваджуючи якихось особливо нових речей. Між тим ситуація зі статусом Розумовських в Петербурзі змінювалася, нічого не буває вічного в цьому житті, особливо в житті імператорських, монарших фаворитів, я вже згадував про те, що у Розумовських були вороги. До них належали різні люди, з одного боку, ті, які не поділили з Розумовськими вплив на імператрицю, як фаворитів, до них належав клан Шувалових. Один з братів Шувалових, Петро Шувалов, дуже освічений, талановитий російський вельможа, талановитий адміністратор, який уславився задумом і реалізацією досить багатьох реформ в найрізноманітніших галузях державного управління, культури і науки. Починаючи від реформування фінансів, армії, закінчуючи тою ж самою Академією наук, власне, він був одним зі співзасновників славнозвісного Московського університету, одним з покровителів Ломоносова. Це були люди, які не знайшли спільної мови з Розумовськими, як із політиками, яким не подобався їх вплив у гетьманщині, які вважали, що гетьманська держава є анахронізмом і такою, котра вже не потребує автономії. До них належав віце канцлер, а потім і повний канцлер Російської імперії Олексій Бестужев-Рюмін. Зрештою змінювалися стосунки Розумовських із самою Єлизаветою. З середини 50-х років в неї з’являються не тільки нові фаворити, вона починає хворіти, це вже літня людина, попри те, що вона зберігає дуже теплі інтимні стосунки зі старшим братом Олексієм, її дні фактично вже добігали кінця. В 1761 році вона помирає, і на рубежі 50-60-х років в старшого Розумовського і в молодшого, який вже був зовсім не молодим, а вже дуже зрілою людиною, виникає відчуття нестабільності і такого, я так думаю, остраху за свою подальшу кар’єру. Очевидно, у головах братів з’являється думка про те, що гетьманщина може стати таким резервним майданчиком, резервним аеродромом, на якому вони могли б спокійно і безпечно провести свої роки уже після того, як їх зв’язок з Єлизаветою урветься. Вона сама може відійти, і на імператорському престолі з’явиться наступник, Великий князь Петро Федорович, майбутній імператор Петро ІІІ, чоловік Катерини Олексіївни, імператриці Катерини ІІ. Розумовський-молодший, який до того в гетьманщину їздив з неохотою, починає вчащати сюди. Знову ж таки, не так довго тривало це, можна назвати човниковим гетьмануванням. Такий постійний рух між Петербургом і Глуховом, туди-сюди. Розумовський-молодший волів не залишатися більш ніж на півроку в гетьманщині. Не тільки тому, що йому було спочатку нудно, вже в зрілі роки, коли він відчував необхідність того, що тут треба щось зробити, тут треба забетонувати цю площадку, на яку можна повернутися, він значною мірою боявся втратити вплив при дворі в Петербурзі. Відсутність піврічна, іноді річна відсутність при дворі могла обернутися справжньою катастрофою, такою була практика просто тодішніх інтриг, тодішнього політичного життя і зміни концентрації впливу. Тому Розумовський воліє частіше повертатися то в Петербург, то в Москву. Справа в тому, тут треба сказати, імператорський двір кочував між Москвою і Петербургом в залежності від сезону, від пори року, це нормальна практика була.

Яким чином можна було підготувати цей резервний аеродром? Шляхом зміцнення і реформування гетьманщини. Розумовський як гетьман тепер уже ясно розумів, чого потребує ця країна. Більше того, у нього знайшлося дуже багато однодумців в середовищі козацької старшини, і вищої і середньої ланки, що дуже важливо. Так розпочинається та серія змін, яку історики називають реформами Розумовського. Підкреслю, що вона, хіба що починаючи з 1760 року набуває якоїсь системності і послідовності.

Розумовський реформує систему судочинства козацького права. Ця тенденція намітилася ще в 30-ті роки XVIII століття, задовго до його приходу до влади. Кодифікується козацьке законодавство, козацьке право на основі литовських статутів і на основі тих правових пам’яток, які існували ще за часів Речі Посполитої в тому козацькому гетьманаті XVII століття. Розумовський запроваджує галузевий поділ суддів в Україні на три ланки, на зразок того, як це було, знову ж таки, в Речі Посполитій. Ця судова реформа, за якою мала послідувати, так і не реалізована, реформа адміністративна мала не тільки практичну мету, впорядкувати судочинство, впорядкувати право, вона кінцевою метою мала посилення козацької еліти, перетворення її на справжню українську шляхту, на справжнє українське дворянство, консолідації цього середовища. Саме судова автономність козацького стану в рамках цієї реформи, те, як були виписані права козацького стану, козацької старшини в цих пам’ятках кодифікованого козацького права, вони мали своєю метою сконсолідувати цей поки що аморфний стан козацької еліти. Це, очевидно, було однією з головних запорук міцності і стабільності козацької держави. Це реалії XVIII століття, держава міцна настільки, наскільки вона міцна своєю елітою, яка здатна управляти ресурсами цієї території, захищати їх, розширювати її життєвий простір, налагоджувати ту адміністративне, політичне, економічне, культурне, яке інше завгодно життя.

Наступною серією змін, які запровадив Розумовський, були зміни у військовій сфері. Тут треба сказати, що гетьманат за своєю природою був мілітаризованою державою. Це була держава військового лицарського стану, держава, структурована для потреб війни. Ще з середини XVII століття, коли вона зародилася в ході революції Богдана Хмельницького, вона мала адміністративний і територіальний устрій скопійований з військового, вся ієрархія урядників, починаючи від гетьмана, який був очільником козацького війська, вона теж була мілітарною. Провідний політичний стан цієї держави, це було лицарство, козацтво, але в XVIII столітті для Розумовського, який і в Західній Європі, і в самій Російській імперії, як командир одного з гвардійського полку російської армії, він бачив, що козацьке військо, як станове, територіальне ополчення є анахронізмом. Про це свідчив досвід участі козаків практично у всіх війнах з середини XVIII століття, не досить вдалий. Тут очевидно, що треба було багато що змінювати. Треба було якимось чином врегулювати, впорядкувати, по-перше, правові засади служби, по-друге, привести їх до певних стандартів, що, власне, Розумовський починає достатньо успішно робити. У 1756 році запроваджуються перші «Муштрові статути», козацька армія перевдягається в уніфіковану форму, озброюється уніфікованим озброєнням. Виношуються проекти створення, так званої лицарської школи. Відкриття щось на кшталт кадетського корпусу, в якому могли вчитися діти української знаті, здобуваючи не просто вищу освіту, а здобуваючи саме військовий фах. Тут треба сказати, що на той момент, на середину XVIII століття досить багато вихідців з України вже служили в лавах російської армії і імператорської гвардії, в тому числі. Ці люди, виходячи у відставку, поверталися в Україну, отримували старшинські чини, але разом з тим приносили з собою досвід абсолютно нової регулярної служби. Цей експеримент не був таким прожектерством, він спирався не лише на певні ідеї, на певні плани, проекти, але й на певних людей, на певну групу впливу, яка почала це все реалізовувати. Таким полігоном, по обкатці нових військових технологій стала гетьманська гвардія, надвірне військо, яке Розумовський значно збільшив. При його дворі існували дві піхотні роти жолдаків, одна кінна хоругва, дуже символічно, що Розумовський замовив для своєї надвірної гвардії, якою, між іншим, командували колишні офіцери російської армії українського і німецького походження, яких він переманив до себе на службу. Так от, дуже символічно, що Розумовський для своєї придворної гвардії замовив два комплекти мундирів, один був стилізований в козацьких традиціях, другий був західноєвропейським. Гетьманські гвардійці виглядали на парадах цілком по-європейському.

Пильну увагу Розумовський приділяв розвитку військових технологій, в першу чергу артилерії. В часи його правління вперше за історію української артилерії починається відливка стволів за уніфікованими калібрами. Це той стандарт, який існував в європейських арміях уже десь років 50, але він почав запроваджувати оце в козацькій армії. Наступним кроком, який планував гетьман, мав бути поділ влад, поділ сфер впливу в козацьких полках. Ще з часів Хмельницького, адміністрація всіх територіальних полків в гетьманщині поєднувала в собі функції і військової, і цивільної влади. Очевидно, що це було виправдано ще за період козацької революції в XVII столітті, але у XVIII столітті реалії і економічні, і соціальні, і політичні зовсім змінилися і таке поєднання влад в руках козацьких старшин приводило до того, що вони були перевантажені своїми функціями. Треба було, справді, розмежувати, розділити військове управління від цивільної, від судової влади. З судовою реформою такий крок було зроблено, судову юрисдикцію було виділено в окрему ієрархію урядників. Тепер розроблявся і був розроблений проект євроформування полкових і сотенних влад, в яких мали з’явитися замість однієї, дві вертикалі, військова і адміністративна. Такий проект був підготовлений, на жаль, він не встиг реалізуватися, але це теж симптоматично.

Наступним кроком після реформування армії, мало стати реформування державного управління. Приблизно в чотири рази мала зрости кількість вакансій, місць для козацьких урядовців. Це було теж дуже важливим кроком, який очевидно, навіть на рівні проекту, уже насторожив Петербург. Справа в тому, що українці, які іммігрували в Росію, які іммігрували в Петербург, в Москву, вони переїжджали туди в пошуках, в першу чергу, служби. На батьківщині, в Малоросії урядів для всіх не вистачало. Отой крок, який планував зробити Розумовський, відкривав для козацької старшини, для малоросійської шляхти абсолютно нові кар’єрні можливості, не там, а тут. Паралельно зміцнивши фундамент самої державності, а це вже було серйозно, це були кроки набагато серйозніші, які налякали достатньо сильно Петербург, насторожили принаймні, ніж реформування армії.

Кульмінацією цих перетворень і домагань реформування політичного устрою гетьманату став проект зрівняння козацьких старшинських чинів з російськими чинами, Табелі про ранги, яка виникла ще в часи Петра І, яка являла собою документ, який встановлював ієрархію російських чиновників, цивільної служби, офіцерів армії і флоту, гвардії. Такий аналог було розроблено козацькими правниками, в якому встановлювалася своя жорстка ієрархія козацьких урядів, які конвертувалися і порівнювалися з урядами Російської імперії. Це теж був крок, який насторожив Петербург. Єлизавета Петрівна, пообіцяла, що такий порядок буде запроваджений в життя тільки з тією умовою, що всі підвищення в урядах, починаючи з певного рівня, з певного класу будуть відбуватися за погодженням з імператорським двором. Оці державні політичні перетворення, ініційовані Кирилом Розумовським, вони насторожили одного з найголовніших ворогів родини, канцлера Олексія Бестужева-Рюміна, який, звичайно, ревно, критично відгукувався про них вголос, причому відверто абсолютно, який намагався блокувати проходження всіх цих рішень у вищих владних російських інституціях. Тут треба додати, що ці зміни, ці проекти, які розроблялися при гетьманському дворі, вони співпали з надзвичайно нестабільним періодом в політичному житті Російської імперії. Я уже згадував, що померла російська імператриця Єлизавета Петрівна, на престол зійшов новий імператор Петро ІІІ, у якого з Кирилом Розумовським склалися конструктивні, але достатньо відсторонені стосунки. Як відомо, правління імператора тривало всього рік, він буде вбитий після перевороту, який зведе на престол його дружину, імператрицю Катерину ІІ. Але в середині правління прозвучав сигнал, який Розумовським, в першу чергу Кирилу, дав зрозуміти, що їхні побоювання стосовно не просто втрати впливу при дворі, а навіть втрату гетьманської булави, самим Кирилом, вони небезпідставні. До Розумовського дійшли чутки, що імператор хоче відібрати у нього гетьманську булаву і віддати її своєму фавориту генерал-ад’ютанту Андрію Гудовичу. Андрій Гудович був зятем Кирила, він був одружений на одній з його дочок. Знаючи таку непостійну і нервову вдачу Петра ІІІ, Розумовський мав абсолютно всі підстави для того, щоб повірити цим чуткам. Це значною мірою підштовхнуло його до того, щоб підтримати оті плани перевороту, які почали виношуватися в середовищі наближених до дружини імператора, Катерини Олексіївни, майбутньої Катерини ІІ. З Катериною Олексіївною у Розумовського молодшого, склалися приязні стосунки, ще коли вона була Великою княгинею. Деякі історики, посилаючись на свідчення іноземних дипломатів, послів, секретарів посольств, які перебували в Петербурзі, пишуть про те, що між ними був роман, очевидно, короткочасний, але після якого все одно збереглися теплі і дуже товариські, довірливі стосунки. Підопічний Розумовському лейб-гвардії Ізмайловський полк взяв провідну участь в перевороті, який відбувся влітку 1762 року і звів Катерину ІІ на престол.

Здавалося, родина Розумовських мала тріумфувати, вони отримали нагороди, ситуація стабілізувалася, оцей Дамоклів меч над їхніми головами зник. Але Кирило не полишив своїх планів, не полишив оцих реформ, які він започаткував ще раніше. І їхнім підсумком став так званий Батуринський з’їзд старшин, який відбувся в Батурині, восени 1763 року, який підготував петицію до новоспеченої імператриці з проханням відновлення старовинних прав Малоросії. Посилаючись на ті права, які вона мала, ще від часів Богдана Хмельницького, але, насправді, обґрунтувавши, виклавши там програму подальших реформ і того, що, власне, хотіла козацька знать і її патрони в особі клану Розумовських. Програма була дуже широкою, вона передбачала оці адміністративні зміни, про які я вже говорив, вона передбачала, заснування в Україні світських університетів, військових шкіл. Вона передбачала реформування козацької армії з її поділом на, наприклад, піхотні і кавалерійські полки, чого не існувало раніше. Вона передбачала заснування порту на Дніпрі, який би мав вихід на Чорне море, і вів би більш менш інтенсивну річкову і морську торгівлю з Туреччиною і Кримом. Вона передбачала масу фінансово-економічних змін. Вона передбачала, знову ж таки, зрівняння козацьких титулів, козацьких урядів з урядами Російської імперії. Вона передбачала зміцнення і юридичне закріплення прав української знаті, не просто козацької аристократії, а козацького стану в цілому, який мав право на колективне дворянство. Вона передбачала багато чого, ще передбачала, що гетьманська булава залишатиметься виборною, ця посада гетьмана залишатиметься виборною, але ця виборність буде здійснюватися з’їздом козацьких старшин, який скликатиметься щоразу після смерті чергового гетьмана, і цей вибір буде здійснюватися не просто серед усіх можливих, достойних претендентів, він буде здійснюватися в родині Розумовських. Це означало те, що старшина пропонувала Петербургу зробити гетьманську булаву фактично спадковою.

Очевидно, що всі ці пункти в цілому, і оцей підсумковий зокрема, він поставив російську політичну еліту, не тільки Катерину ІІ, перед питанням про те, чи не занадто далеко зайшли оці всі реформаторські плани і реалізація реформ в гетьманщині, чи не занадто багато козацька Україна забрала собі автономії за цей час правління Розумовського. Кирило Григорович був викликаний до Петербургу, ми достеменно не знаємо, про що йшли там розмови, чи помінялися його стосунки з імператрицею через це. Очевидно, що в особистому плані жодним чином, принаймні, між цим Батуринським з’їздом і імператорським маніфестом, який анонсував зречення Розумовським гетьманської булави, пройшов майже рік. Розумовський жив у Петербурзі, брав участь в засіданнях Сенату, був при дворі невідлучно, жодних ознак якоїсь опали чи тиску на нього ми не знаємо. Є лише дві побіжні згадки про це у іноземних дипломатів про те, що з ним відбувалися розмови, але в якому тоні, про що саме, важко сказати. Єдино що ми знаємо, ми знаємо результат, це те, що стало в кінцевому підсумку, Розумовський добровільно зрікся гетьманської булави, і в листопаді 1764 року вийшов імператорський маніфест, в якому йшлося про те, що відбулося зречення і, очевидно, що за непотрібністю нових виборів призначати не варто, а якщо нових виборів не відбуватиметься, посада залишатиметься вакантною, то її взагалі можна ліквідувати. Таким чином було ліквідовано посаду очільника козацької держави. Було скасовано гетьманство, посаду козацького президента.

Коли історики пишуть про те, що Батуринський з’їзд став причиною такого кроку Петербургу, який скасував уряд гетьмана, вони не зовсім мають рацію. Це стало, очевидно, поштовхом, але не причиною. Річ у тім, що Катерина ІІ як політик мала свої плани по реформуванню Російської імперії, вона дуже погано сприймала всі автономії, не тільки гетьманщину, які існували в складі Російської імперії. Це стосувалося, в першу чергу, Прибалтійських провінцій, автономії яких було ліквідовано, трошки пізніше, ніж України, там це було зробити важче, враховуючи конфесійну різницю, мовну дистанцію і те, що автономія Ліфляндських провінцій, тих територій, які Петро І приєднав в ході Північної війни до Росії, вона була більш, так би мовити, засадною, більш міцною, це був міцніший горішок, ніж гетьманат. Рано чи пізно це сталося б, безумовно, але ось ці кроки Розумовських, і оці кроки старшини про зміни, по зміцненню гетьманщини, вони просто до цього підштовхнули. Адже для Катерини було зрозуміло, що якщо ця автономна частина і далі такими темпами буде міцніти в складі гетьманату, рано чи пізно вона перетвориться просто на удільне князівство Розумовських. Такий шлях розвитку подій був цілком можливий. І більше того, не тільки Розумовські виношували подібні плани. Свого часу подібне удільне князівство для себе в рамках Російської імперії хотів зробити князь Меншиков. Не зовсім успішно, з різних причин. Такі плани виношуватиме наступник Розумовського, фаворит Катерини ІІ, славнозвісний князь Григорій Потьомкін-Таврійський. Який, між іншим, у 1792 році отримав з рук імператриці, титул гетьмана всіх козацьких військ російської імперії. Потьомкін теж мріяв про створення якогось такого князівства в межах імперії, в західних територіях Російської імперії, в тому числі, включення земель Правобережної України, які Росія на той час приєднала від Речі Посполитої. Розумовські тим самим могли створити прецедент, який в рамках уніфікації, ось цієї політики просвіченого абсолютизму, речником якого була Катерина, був абсолютно непотрібним і з її точки зору тупиковим шляхом в розвитку цілої країни. Вона мала бути приведена до одного адміністративного правового стандарту для зручності управління, для зручності порядкування її ресурсами, фінансами, з рештою, за для зручності її оборони і просування військово-політичних інтересів далі від кордонів імперії. В цих умовах гетьманат, звичайно, що він був таким анахронічним утворенням, яке просто цьому всьому заважало і рано чи пізно він був би в той чи інший спосіб скасований, ліквідований, що власне, і сталося за правління Катерини ІІ, просто скасування гетьманства стало першим кроком. Це не був кінець козацької державності, більше того, це не був кінець козацтва, як такого, як соціальної сили і козацької старшини, для них просто відкривалася нова сторінка в їхній історії. Але сам факт був дуже символічним і мало поміченим в гетьманщині, мало кого це схвилювало. Коли на місце Розумовського прийшов новий російський намісник, малоросійський генерал-губернатор Петро Румянцев, нічого не віщувало, що це початок кінця, початок згортання козацької автономії. Тому ця сторінка в історії гетьманщини перегорнулася дуже спокійно, тихо і непомітно. Можливо, занадто непомітно.

Кар’єра Розумовського як політичного діяча на цьому, фактично, скінчилася. Він через рік виїхав у великий тур з усією своєю родиною. Цікавий момент, що Кирило Розумовський довго не повертався в Російську імперію, а повернувшись в Петербург, одразу почав проситися виїхати в Україну. Дозвіл на це йому був даний не одразу, очевидно, щоб уникнути поширення якихось чуток чи якихось можливих неприємних колізій, прецедентів. Але свої роки Розумовський скінчив в Україні, він помер в 1803 році, в віці 75 років, достатньо поважному, зважаючи на тривалість життя тієї доби. Треба сказати, якщо задатися питанням, чи був Кирило Розумовський гетьманом в такому класичному розумінні, як ми звикли сприймати гетьманів, як Богдана Хмельницького чи Івана Мазепу. Очевидно ні, це був російський вельможа, в першу чергу, і російський політик, який саме цим своїм статусом намагався якимось чином відігравати амплуа, відповідати амплуа українського гетьмана. Відчуття необхідності робити якусь окрему політичну кар’єру, зміцнення гетьманату у нього з’являється дуже пізно, фактично в останні роки його сили, впливу при дворі. Ті зміни, які він намагається реалізувати, очевидно, що вони почали відбуватися запізно. Якби це сталося на 10 років, а то і на 15 років раніше, можливо проект під назвою гетьманщина, був би успішнішим. Але історія умовного способу не знає, тому сталося так, як сталося.