Олексій Геращенко про формування успішної держави в Україні

Чому люди, країни, підприємства, компанії стають успішними, то секрет цього шукає досить багато людей і такого абсолютно точного рецепту немає, хоча є певний напрямок про який я хотів сьогодні поговорити. Розповісти, сказати про ті проблеми, які є в українському суспільстві. Якщо казати про українське суспільство то ми знаходимося в такій дуже непевній ситуації в якомусь сенсі, що більшість людей, які сьогодні живуть в Україні народилися в країні яка називалася Радянський Союз. Модель побудови стосунків в Радянському Союзі була достатньо патерналістська. Тебе вчили, що ти маєш бути частинкою системи. Ти можеш бути вчителем в якійсь школі, школа – це система ти вчитель. Ти можеш бути лікарем в лікарні, лікарня – це система ти лікар. Ти можеш бути інженером на заводі, ніхто навіть не замислювався для чого цей завод потрібен, чому він існує, чи він є найкращім чином побудований, ні ти міг прийти й вписатися в цю систему. Звичайно, ці системи хтось створював, але для більшості це було якби не їх. Не думай про це, як це створюється, просто якось намагайся вписати себе в цю систему. Якщо це якимось чином намагатися зобразити, то це такий трикутник де хтось стоїть на горі, він має ніби все визначати, а більшість в низу цього трикутника. Потім ситуація змінилася і цей трикутник спробували перегорнути. Перегорнути й сказати ні на горі фактично стоїш ти, стою я, а ті кого ми звикли називати владою, урядом вони є в низу трикутника, вони створюють фундамент. Вони створюють фундамент, а створюють все, власне, люди. Цей переворот його не можливо зробити просто розчерком пера, його не можливо зробити просто написавши чи прийнявши якійсь указ, декрет, закон. Сказати все – тепер ми живемо інакше. Тому відповідно, з одного боку, у людей прийшло дійсно усвідомлення того, що в старій моделі вони не були вільними, що більшість рішень приймалися за них. Людині давався якійсь сценарій, в нас у колгоспах довгий час не видавали людям паспорти. Ти народився тут, ти тут і живи це твій життєвий сценарій. Людина, яка жила в тому чи іншому місті їй так само пропонувався якийсь набір опцій. Так, можна було щось змінити, але все одно було дуже багато різних меж, стін і обмежень.

І тут система змінюється, а люди залишаються значною мірою старими. Їм, з одного боку, хочеться свободи, яка є в перегорнутому цьому трикутнику, хочеться бути вільними, хочеться бути незалежними, хочеться бути самодостатніми. А з іншого боку, є вже звичка, тому що попередня модель, вона була досить комфортна. Вона позбавляла тебе такої відповідальності. Велика свобода це завжди велика відповідальність. Забрали в тебе свободу – забрали відповідальність. А дуже хочеться ніби бути вільним, але не нести за це великої відповідальності. Тому люди кажуть: «Ми хочемо бути вільними, але побудуйте для нас нові заводи, якщо старі вже не працюють. Створіть нам якісь робочі місця, забезпечте нас допомогою, навчіть нас, вилікуйте нас. Все, все, все безкоштовно. Знайдіть нам місце в житті й ми там будемо вільними». Але так не буває, тому що інша модель це прийняття повної відповідальності людини за себе.

Коли проводяться дослідження того які, взагалі, країни є успішними це також є певний феномен. Чому ми хочемо, наприклад, бути частиною європейського союзу, тому що люди, які їдуть в Німеччину, Францію, Швецію, Бельгію, Данію вони бачать, що тут високий рівень життя. Нам треба сюди вступити в цей клуб і в цьому клубі не знаємо чого, але чомусь люди живуть добре. Дійсно, на сьогодні європейська цивілізація, як така, до європейської цивілізації можна віднести й Австралію, і Сполучені Штати Америки, і Канаду, і частково країни Південної Америки, вона домінує і показує високий результат. Але не можна просто прийти, вступити в якійсь клуб, це як білет купити. Ти бачиш, що там збираються якісь успішні люди, ти собі купуєш квіток, думаєш: «Якщо я зайду в цю кімнату, то раз вони успішні, то я стану успішним». Це не так. Це багато кого розчаровує, тому що це не є секрет успіху як такого. Дехто вважає, що секрет успіху полягає в певних цінностях. Успіх випливає саме з цих цінностей, які притаманні людині.

Якщо дивитися на ту саму європейську цивілізацію, то десь 500 років назад мало хто вважав, що взагалі Європа, як частина світу мусить бути успішною. Вона, взагалі, на той момент, в середньовіччя, не була успішною частиною світу. Тут постійно йшли війни, були маленькі, роздроблені держави. У порівнянні з Китаєм, чи у порівнянні з Османською імперією, це взагалі було невідомо що. Потім все почалося змінюватися. Сто років назад відомий соціолог Макс Вебер написав книгу «Протестантська етика і дух капіталізму». Це було його припущення воно багато ким зараз оспорюється, але він так само шукав відповідь на те, чому країни стають успішними. Він вивчав в основному в Німеччині, як живуть сім’ї де є католики і як живуть протестанти. Протестантські сім’ї проти католицьких. Він дійшов дивного висновку, що рівень заможності, рівень економічного успіху більше в протестантських родинах. От одна й та сама країна, одні й ті самі умови, тут католики, тут протестанти. Він тоді замислився над питанням, чому так може статися. Власне народилася його праця де він обґрунтовував, що той переворот, якій стався як протест в християнстві значною мірою сприяв появі нової моралі, нової етики і ця етика фактично робила людей більш економічно успішними. Не правильно законодавство, чи правильна економічна політика, а те, що живе в середині нас щось таке абсолютно ефемерне і раціональне це те як ми ставимося до оточуючого світу. Чим він це пояснював. Я думаю, що тут знову ж таки не може бути відповіді, не можна в той же протестантський клуб вступити, якщо це не твоє, хоча навіть на сьогодні статистика досі підтверджує, що протестантські країни є більш успішними. ВВП на душу населення в протестантських країнах є вищім ніж в країнах де домінують інші сегменти християнства або інші релігії. Такий факт є, він вже склався, але питання не в тому яка релігія, до чого ти прагнеш, а в тому, що там в середині. Протестантизм свого часу це була відмова від цього трикутника де на горі хтось тобі вказує, що саме ти маєш робити. Це був протест, чому протестантизм, тому що це був протест від того, що між Богом і людиною є католицький священик. Є на сам перед Папа Римський і нібито те, що підписує він має більшу силу ніж те, що напишете ви, чи скажете ви, ніж те, що скажу я. Фактично людину піднесли, наблизили до Бога. Сказали «Ні, ніхто з них не є ближчим до Бога ніж ти сам» і відповідно всі відповіді на всі твої питання вони є у Священному Писанні читай, розумій будь самостійним. Це була величезна спочатку криза. Чому, тому що так само людина, яка звикла, що їй кажуть, що добре, що погано, що робити, що не робити, а тут їй кажуть: «Ніхто відповіді не знає. Вирішуй сам». Це була величезна криза в тому числі економічна.

Я сподіваюся, що щось подібне ми переживаємо зараз в Україні, бо так само в якому стані ми знаходимося. Десь на схід від нас знаходяться країни, які в принципі обрали таку більш диктаторську модель. Вони спробували цей трикутник перегорнути, а потім сказали: «Ні. Краще там хтось буде. Лукашенко, Путін, Назарбаєв, Алієв, Туркменбаши, хто не будь, але хай воно лишається так як є». А в нас ситуація складна в тому сенсі, що з одного боку, ми не хочемо цього, ми не хочемо того диктатора, це взагалі не характерно для України мати диктатуру. Якщо взяти навіть українських гетьманів в них не було диктату. Гетьману могла майже в будь який момент козацька старшина сказати: «Давай до побачення. Більше ми не хочемо тебе мати». Гетьман не мав такого впливу, щоб сказати «Ти роби це, ти роби це, ти роби це». Фактично тільки під час війни це була достатньо жорстка ієрархія. Все решта, гетьман є і є, ми його поважаємо і не більше. Оця модель такої автономії, автономної хуторянської України «не лізьте на мій хутір, я тут сам розберуся, що мені робити» вона є більш характерною для нас. Тому ми знаходимося в такій зоні, можливо, турбулентності, тому що з одного боку, напевно, диктатор в нас не приживеться, з іншого боку, є оця історія, є ця історична спадщина де все ж таки людей привчали до того, що будь вписаний в цю імперську свідомість, будь вписаний в цей трикутник де тобі кажуть що робити, живи з цим. Зараз ми від цього намагаємося звільнися, але все одно маємо таку фрустрацію, коли все ж таки дає взнаки ота історія коли ми кажемо: «Ні, давайте все ж таки прийде наш свій місцевий Назарбаєв, Путін, Лукашенко і наведе порядок». Це така дилема, тому що ми одночасно нібито про це промовляємо, а з іншого боку, ми точно розуміємо, що диктатура не пройде. Диктатура рано чи пізно стає такою, що люди вийдуть на майдан. Люди не вийдуть на майдан в Казахстані, люди не вийдуть на майдан в Білорусії, а в Україні вийдуть. От так склалося.

Повертаючись до того, що виграє в короткостроковому періоді та що виграє в довгостроковому періоді. К короткостроковому періоді дійсно виграє модель, яка чітка, жорстка має рамки. Ми всі бачимо, що є якісь проблеми які треба вирішувати. Якщо прийшов, умовно кажучи, якійсь диктатор, то диктатор вирішить їх набагато швидше ніж модель самоорганізації, тому що, що швидше сказати «Візьми і зроби» чи якось дочекатися коли люди самоорганізуються і зроблять те саме. Самоорганізація це буде набагато довше, але самоорганізація дає більше довгострокові наслідки. Що вона дає. Вона робить людей такими, коли людина каже «Я ж можу все». Тобто оте, що було в протестантизмі, коли Мартін Лютер сказав, що «Ні, ми не можемо терпіти більше цього, немає ніяких посередників між людиною і Богом, кожен з нас має цілий всесвіт, кожен з нас багато що може». Те саме випливає з усвідомлення людиною свого місця, своєї унікальності, яка знаходить своє відображення будь де. Навіть в мові це знаходить відображення. Ми навіть не замислюємося чим відрізняються ті чи інші мови, але, наприклад, в англійській мові, яка є найбільш розповсюджена ми завжди пишемо з великої літери я, I. Велике «я» – це повага до себе на сам перед, а коли ти маєш повагу до себе то ти з повагою відносишся до кожного такого самого «я», до кожної індивідуальності. Є інша модель – це модель «ми». Це модель колективістська, коли ти розчиняєшся в цьому «ми», це «ми» може давати дуже вагомі результати. В короткостроковому періоді, коли треба приймати швидкі рішення ця модель є більш ефективною. Тому модель «ми», модель колективна рідко програє війни, наприклад, тому що в війні треба приймати швидкі рішення на користь всіх. Але в мирному житті перемагає оця модель «я», модель творця, коли людина вірить в себе розуміє, що створювати нові речі, нові програми, нову, музику, нові автомобілі, будувати будинки, заводи і все решта не треба чекати цього ні від кого. Ти можеш зробити це сам і коли в суспільстві є достатня велика кількість людей, які усвідомлюють отаку свою значущість, отакі свої можливості то власне це і створює успішність країни. Критична маса таких людей. Коли ти звикаєш все погоджувати десь на горі то це є тим, що називають патерналізмом. Коли батьки виховують дитину так, що вони не дають їй експериментувати і помилятися то дитина, зазвичай, їй дуже важко чогось досягнути, якщо вона сама себе не перебудує і не навчиться робити свої власні помилки, свої власні рішення. Таж сама метафора, таж сама паралель, дійсно, коли ти оберігаєш дитину від помилки ти в короткостроковому періоді дійсно робиш краще, але в довгостроковому періоді набагато гірше.

Зараз в Україні є багато людей, які мають таку патерналістську свідомість, мене як би не має є ми, є якась абстракція у вигляді того ж самого уряду, держави, депутатів, ми їх з одного боку ненавидимо, а з іншого боку, ми кажемо «Дай мені безкоштовне житло, дай мені безкоштовну медицину, дай мені безкоштовне світло, всім мене забезпеч». Це так само, як маленька дитина просить у своїх батьків «я хочу», просто «я хочу». Я за це особливо не відповідаю. Дійсно, люди згадують, пам’ятаєте як було при Радянському Союзі, ковбаса коштувала два десять, це було безкоштовно, так було добре й таке і решта.  Дійсно, можна забезпечити певний рівень благ і ця модель діяла б чудово лише в тому випадку як би світ не змінювався. Якщо б світ завмер. Чого не було в Радянському Союзі? В Радянському Союзі дуже складно було з науково-технічним прогресом. Автомобілі які випускалися, вони в основному копіювалися десь там. «Жигулі» скопіювали з «Фіату», важко створити щось нове, тому що в тебе не має критичної маси людей, які конкурують, сперечаються, намагаються створити. Те що можна позичити – чудово, ми позичимо. Треба побудувати «Дніпрогес», ага як ви це робите, побудуємо. Треба створити завод, ага, як ви це робите, зробили. Копіювати чудово виходить, створювати нове… Коли люди їздили за кордон, вони звідти, що привозили? Годинники, якісь електронні були популярні, відеомагнітофони, автомобілі, якісь іномарки намагалися завезти, жуйки, щось ще. Звідки це бралося? Це каже про те, що там постійно щось змінювалося. Спробували якусь річ, вона може не пішла, вона фактично померла, створюється якась нова. Це те, що філософ і економіст Йозеф Шумпетер називав «креативне руйнування», що підприємницька діяльність, економічна діяльність вона одночасно і створює і руйнує. Чому руйнує, тому що коли ми створюємо щось нове і воно ліпше за те, що було, створили автомобіль, якій краще виглядає, має кращі властивості і бере менше палива ніж якісь інші, старий ти фактично його вбиваєш. Дійсно, там купа людей залишиться без роботи, але ти створив щось краще. Це така еволюція. Ця модель працює коли люди вміють ще добре адаптуватися. Вони розуміють «Так сьогодні моє підприємство вже більше не працює, але що робити. Я маю працювати на себе, або шукати собі якусь іншу роботу». Це як само собою, ти мусиш бути до цього готовим. Ні що не є вічним. Власне інша модель вона каже «А як би нам так побудувати, щоб потім нічого не змінювати». Тому ці всі радянські п’ятирічки вони захлинулися, тому що вже було видно що захід пішов кудись вперед. Тому почалася в Радянському Союзі перебудова, так звана, ми вже відстали. Що ми побудували воно вже морально застаріло. Що робити, давайте все перебудовувати. Перебудова – це намагання наздогнати ту модель світу. Хотілося якось поєднати. Як це можна поєднати, з одного боку, в нас це все було відрегульоване, цей трикутник, який дивиться і тут хтось на горі стоїть, а з іншого боку, щоб воно було таке, щоб давати свободу. Отой трикутник де люди знаходяться нагорі, а тут лише фундамент, а так от не буває. Є процеси, історичні процеси, соціальні процеси, які тривають достатньо довго. Кожній людині хочеться, щоб протягом її життя відбулася практично вся історія людства, вся історія всесвіту. Все що є тільки важливе, щоб воно сталося лише на цьому часовому проміжку і все. Майже кожен з нас впевнений, що так воно і є. Все що важливо в історії людства воно зараз трапляється, але можливо це не так, можливо є деякі процеси, які дійсно займають ледь не покоління. В нас, насправді, оцей процес приходу з одного стану в інший, за великим рахунком, ми собі кожного разу кажемо: «він закінчився». Іноді бувають такі великі вибухи, поштовхи. Коли був Майдан в 2004 році, казали, що цей Майдан це щось таке ключове і ми перейшли в якусь іншу фазу, в іншу свідомість. Потім виявляється ні не перейшли. Потім Майдан 2013 – 2014 року. Так само, ось тут. Але це дійсно досить тривалий шлях, на шляху цьому трапляються  такі вибухи, але це не означає, що цей вибух означає, що вже цей шлях пройдений. Можливо ні. Можливо ще й досі треба визнавати, що ми переходимо від одного стану до іншого, але все ще йдемо цією дорогою. Все ще не має тої критичної маси людей, яка запалює суспільство якоюсь іншою свідомістю.