Олександра Сенчук про співпрацю з німецьким театром та виставу “Жінки та снайпер”

Аудио-подкаст:

Олександра Сенчук
про співпрацю з німецьким театром та виставу “Жінки та снайпер”

В Німеччині проходив театральний фестиваль, який називався «Дикий схід. Явище Україна». Власне, на цьому фестивалі були представлені три українські сучасні п’єси, які були поставлені українськими режисерами з німецькими акторами в рамках фестивалю. Це, насправді, дуже цікаве явище. Те, що я для себе зрозуміла – це абсолютно різний підхід до театру, різні дуже розуміння театру німецького і українського. Коли ми почали репетирувати, українські режисери, які приїхали, нам взагалі не дали ніяких орієнтирів. Наскільки я зрозуміла, Корнелія зробила це абсолютно свідомо, це була її основна мета – зіштовхнути цих різних людей з абсолютно різним світосприйняттям взагалі всього, що відбувається. Так, нас зіштовхнули для того, щоб подивитися, що з цього виникне. Я Наскільки я розумію, Корнелії був більш цікавий не самий результат вистави, а оцей процес, як люди будуть знаходити спільну мову між собою, як вони будуть домовлятися, момент побудови діалогу.

П’єса, над якою я працювала – це «Жінка і снайпер», це драматург Тетяна Киценко. П’єса про Майдан, про всі події, які в нас відбуваються останні роки, і складність її полягає в тому, що вона охоплює дуже великий хронологічний період часу. Починається історія з подій, які відбувалися на Майдані. Найперші дні, коли почали стріляти снайпери, коли почали помирати перші люди. Поступово історія розгортається і переноситься місце дії на Східну Україну, в період, коли було взяття Донецького аеропорту. Така ситуація, і власне, як раз після цього наслідки, до чого все це призводить. Сюжет п’єси розповідається через призму головного героя, снайпера Льоші, який потратив в дуже складну ситуацію, став перед моральним вибором, це історія про духовну деградацію людини, про те, як агресія породжує агресію.

Для мене основною задачею, місією, можливо, це звучить досить пафосно, але я подумала: “ Я поїду в Німеччину і буду ставити українську п’єсу про якісь українські проблеми”,- і я задалась питанням, навіщо це німцям. В чому актуальність, що вони можуть для себе, які є спільні точки дотику?

Німці – це люди, які живуть в країні, в якій досить виважене, спокійне життя, за винятком окремих ексцесів, які останнім часом виникають там з міграцією і з іншими моментами. Вони не можуть усвідомити, що таке війна. Це для них, як якась казка, якась історія надхмарна, яка трапляється не з ними. Це не є власний досвід і їм було незрозуміло, як це грати, що це за емоції, що це за відчуття, на чому побудувати цих персонажів.

Вони думають, що в нас в країні відбувається громадянська війна. Вони не розуміють, що це, насправді, окупація і що це така гібридна війна з Росією. Доводилося дуже багато про це говорити, пояснювати, наводити приклади, розповідати всі ці історії. Багато дуже часу займали якісь такі екскурси взагалі в цей контекст.

Я спілкувалася з деякими глядачами, які під час фестивалю в інші дні підходили до мене самі з метою висловити свої враження від того, що вони побачили. Наскільки я зрозуміла, було таке дуже кардинальне сприйняття цієї вистави, була частина людей, які були просто в захваті, вони ходили і дякували, казали: «Це неймовірно, це дуже класно». І була частина людей, які не зрозуміли. Їм було складно цю всю ситуацію сприймати. Просто сама форма, яку ми вибрали для подачі матеріалу, вона була досить складна, і досить динамічна. За жанром був гіперреальний мультимедійний колаж, грубо кажучи. Особливість полягала в тому, що я вирішила частину дії, яка відбувається в п’єсі, перенести в інший простір. Це такий принциповий, концептуальний хід – всі події, які відбуваються на війні, гралися в іншому просторі і в реальному часі і струмились через вікна, які були адаптовані для проектування глядачам на сцену.

Три реальності було в цій виставі. Реальність, яка відбувається в музеї, простих цивільних людей. Реальність війни, все що відбувається, всі ці воєнні події. І реальність ЗМІ. Власне, мені дуже цікаво було зробити, зіштовхнути ці три реальності в одному просторі і показати глядачам, як вони між собою взаємодіють. Як війна проникає в свідомість простих, звичайних людей, які існують в різних, кожен замкнутий в якомусь своєму маленькому світі і закритий абсолютно для всього, що відбувається довкола, власне. Також реальність ЗМІ, мене взагалі хвилює ця тема – це та реальність, яку Бодрійяр називав гіперреальністю, яка створює щось штучне, подає інформацію не завжди достовірну, інформацію, яка не завжди має під собою якесь фактичне підґрунтя.

Я не знаю, наскільки Україна готова для цього тексту, я вам чесно скажу. Це абсолютно некон’юнктурний текст. Там немає такого чіткого розподілу, що ось є хороші, є погані. Наприклад, ми хороші, ДНР погані – немає цього моменту. Не знаю, наскільки українські театри готові для такої відвертої теми, для такого ракурсу. Мені б хотілося поставити цей текст в Україні. Цікаво дуже, як наша публіка буде сприймати такий ракурс всіх цих подій, в яких ми зараз знаходимося.