Олекса Негребецький про переклади іншомовних фільмів українською

Навесні наступного року буде вже десять років, як іде тотальний, масовий переклад іноземних, голлівудських фільмів українською мовою в кінотеатрах. І все нормально. Це, мабуть найбільший культурний прорив цього тисячоліття.

Коли в 2006 році кіно, перекладене українською вперше з’явилося в кінотеатрах, була якась така дикість сприйняття. З елементарних речей, якби їх назвати, «гопники» у залі реготали, хоча до того з 1992 року українська мова була в ефірі присутня. Я думав, що вже звикли до неї. ICTV, те колишнє, старе ICTV, яке перше почало в такому промисловому масштабі перекладати іноземну телепродукцію українською мовою, я думав вже трошки привчило до української мови, ба – ні. А тепер десять років пішло на те, щоб привчити. Уже сприймає народ нормально, люди ходять у кіно навіть більше ніж колись.

Загалом риса така є – мова стає мілкіша, чомусь вона обмежується сотнею слів. Взагалі, мова багата українська, між нами кажучи, а от у кінотеатрах, навіть замовник просить не вживати якихось слів. «Авжеж» не подобається, «гаразд», іще якісь слова – «люди так не говорят», кажуть. Доводиться працювати в межах цих сто двадцяти слів чи ста слів. Тим більше, що і преса, і телебачення теж воліють обмежуватися певним набором слів. Це дуже збіднює мову. Наприклад, якщо є такий гіперболізм, коли люди вважають, що українською мовою не можна сказати «ждати», а треба тільки «чекати», коли не можна «держати», а тільки «тримати». Хоч у нас є «держава», «держава» є, а «держати» не можна. Прямо аж тремтять, аж трусяться коли побачать в тексті такі слова, норовлять вичистити, поставити звичні. Це шкодить мові, тому що ці слова, ця тенденція підсвідома, причому часто у російськомовних у побуті людей, відійти від російської мови якомога далі, вона псує мову, вона стає неорганічна, несправжня.

Тепер значно легше працювати перекладачем, ніж двадцять років тому. Інтернет – що хочеш, все знайдеш, а раніше було неймовірно тяжко, коли ці паперові словники. Люди не знали, і я не знав елементарних речей. Я не знав, що таке mall і ніде не міг знайти, бо не було інформації. Тепер всі це знають – це торговий центр. Не знали люди, що таке «хот-дог», а тепер кожна дитина знає. Доводилося якось викручуватися, коли траплявся в тексті жарт про «А ви собак їсте», людину пригощають хот-догом, а вона каже «Я собак не їм». От такий жарт, як його було обіграти, коли ніхто не знав, що таке хот-дог. А тепер все стрімко в наше життя впроваджується.

Держава ніколи не йшла на зустріч. Один єдиний раз в 2006 році, коли була відома постанова Кабінету Міністрів, так звана постанова Кириленка В’ячеслава про обов’язковість дубляжу для кінотеатрів. Це єдиний раз держава щось зробила для України, для українізації. А то нічого, все були добровольчі, як тепер кажуть, волонтерські спроби та волонтерські потуги. Нічого. Тільки шкодить держава завжди.

Я іноді до матері приїжджаю, вона дивиться ці серіали. Йдуть російські серіали, вони такі жахливі, але людям щось треба дивитися, щоб після тяжкої праці відпочити. Можна було б робити українською такі серіали. Абсолютно. Вони не такі дорогі у виробництві, але хазяї телебачення, ті кому воно належить, навпаки зацікавлені в тому, щоб посилювати русифікаторську роль телебачення. Щоб після телесеріалів прийшли танки, щоб черговий Путін, чи теперішній Путін, чи той, хто буде після нього, обов’язково скаже, що ми повинні захищати, як вони там кажуть, російськомовне населення, населення «ориентированное на Россию». Звісно, якщо такі серіали день і ніч ідуть, то вони орієнтують на Росію. А тоді гинуть люди. Все починається з малого – з серіалу.

Я не кажу, що мені була цікава якась інша робота, але оскільки мене доля кинула в цю царину, то я займаюся цією роботою. Вона цікава. Це як розв’язування кросвордів, чайнвордів якихось, розплутування шифрів, криптограм. Іноді трапиться якесь речення і можеш день продумати над ним, поки щось сяйне, що ж це воно означає, як воно вплітається у весь контекст, аж тоді зрозумієш його, перекладеш і працюєш далі.

Якості ніхто не визначає. Якось так склалося. Убагатьох видавництвах є редактори, а у деяких видавництвах – нема редакторів, вони вважають, що самі розумні, їм редакторів не треба. Для кінотеатрів теж нема редакторів, там уже якось воно виходить. Глядач уже судить. Зараз, здається, йде фільм про одного шахового чемпіона і там звучить «шахмати», а не «шахи» – чуємо й таке.

Немає в нас журналістів, які пишуть про кіно. Колись писали журналісти про кіно, а тепер чогось перестали. Немає оцінки. Це загальна проблема. Нема літературної критики, тому що всі бояться написати про свого колегу, бо той почне ображатися. Немає театральної критики. Немає кінокритики.

Основний переклад з англійської мови. І всі ж у нас знають англійську мову. Всі ж побували по світах, і знають реалії. Дуже багато молоді. Всі беруться, охоче, радісно. Хоча для перекладача важливо знати краще ту мову, на яку ти перекладаєш, а не з якої. Ту теж, само собою, треба знати, але якщо ти не знаєш мови своєї, плаваєш у межах заданих сто двадцяти слів, то нічого цікавого і барвистого в тебе не вийде. Барвистого – в сенсі такого самого барвистого, як оригінал.

У переважній більшості голлівудських фільмів люблять такі екскурси до якихось серіалів, які шли в 60 роках, до славетних фільмів 47 року, про це просто неможливо знати, тому що іде ціла цитата з фільму, якій був популярний у них у 47 році, ми цього просто не можемо знати й це дуже великі труднощі у цьому.

Повинен сказати, що стався великий перелом у підході до кінематографа в Голлівуді. Прекрасні були фільми старі. Прекрасні сценарії, прекрасні герої, актори чудово грали, в них була чудова дикція. А тепер сценаристи просто нікудишні, вони повторюються з фільму в фільм. Часом думаю – ой, я торік перекладав фільм, там була точно така сама сцена, точно такий самий діалог. Водночас ті сценаристи, які пишуть сценарії для серіалів – прекрасні. Американські серіали тепер просто чудові. А фільми так собі.

Треба звісно, частіше ходити у кінотеатри та самому дивитися, як публіка сприймає. Не виходить часом. Я часом не тільки перекладаю, часом працюю і режисером дубляжу і це теж треба, треба ходити дивитися, як той чи той мій прийом, як він сприймається публікою.

Взагалі тепер більшість людей схиляється до думки, що не треба робити дубляж, а треба субтитри давати. Очевидно, в цьому щось є, хоч спочатку казали: «Ми прийшли в кінотеатр кіно дивитися, а не в бібліотеку – читати тексти». Ледачий наш народ – не хоче читати, та багато і не вміють читати, незалежно від мови. Така, не назву це дебілізація населення, але такий провал в освіті, що люди не вміють швидко читати. Але очевидно, що рано чи пізно дійде до субтитрування. Залишиться дубляж дитячих фільмів, дитячих мультфільмів – це залишиться.