Оксана Олійник. Переїзд з міста в село – це не дауншифтинг.

Що таке сучасне українське село? Чи варто повертатися в села?
Оксана Олійник (Ярка) вже більше трьох років живе в селі Христанівка на Полтавщині, розбудовує там місцеву громаду, організовує культурне дозвілля для односельчан та займається реставрацією школи – архітектурної пам’ятки.
Про все це розказала Оксана у студії IDEALIST. media.

Я живу зараз в селі Полтавської області. В селі на сто душ, я нарахувала 37 дворів. Я переїхала туди з Києва трошки більше, ніж три роки тому і маю на думці, що це крок не дауншифтерства, в сенсі відмови від комфорту і якихось благ заради більш простого життя, навпаки, це рівень нового комфорту, тому що моє відчуття в місті, що воно є перенаселене, що там важко забезпечити базові потреби людини як організму, який розвивався кілька тисяч років. Нам потрібно бачити небо, потрібно відчувати землю і потрібно взаємодіяти одне з одним. Я не втікала від людей, я, власне, пішла до людей з тим, щоб привести туди більше людей і розвинути це місце, бо зараз є такий стереотип, що людина, яка їде в село, вона там не має унітазу, пере руками, якщо вона завела собі козу, то це вже, взагалі, повна відмова від цивілізації. Насправді ні, в селі максимально за якихось десять тисяч гривень можна організувати воду, унітаз, пральна машинка київська приїхала з нами. Якийсь міський комфорт у нас є, у нас є чудовий інтернет. Від вашої міської квартири нічим не відрізняється, крім того, що мої діти прокидаються зранку, бум ногою в двері – і вони вже на вулиці в своєму дворі. Я так само, коли мені в хаті не комфортно, то я можу в будь-який момент вийти на свою територію хоч і в трусах і гарно себе почувати там. Я придумала те, чого в місті немає, як забезпечити собі психологічний комфорт і розгрузку через заземлення таке, буквально. В селі це дуже просто, коли у тебе якісь ділові переговори, чи тебе всі вибісили, думаєш: йолки-палки, як з цим жити, треба йти робити. Переважно в офісах люди туплять в Фейсбук, чи типу: «П’ять хвилин потуплю і нормалізуюсь». Я вам кажу, що Фейсбук нарощує тривожність, чим більше ти в нього тупиш, тим більше мозок не працює на інші речі, а вони накочуються, а ти: «Ні, ні я у Фейсбучику, я в доміку, я нічого не знаю». А я виходжу в свою клумбу, дивлюся: о, бур’яни підросли, нормально. Хоп, хоп, розчистила пів-квадратного метра від бур’янів – от тепер я можу по-іншому про це подумати, по-іншому про це поговорити.

До мене їздять волонтери з Америки, чомусь з Америки, я зареєструвалася на ресурс, який дозволяє приїжджати з будь-якої країни, але переважно чомусь до мене їдуть американці. Я їх посилаю переважно на город, ми славимося в селі своїми бур’янами, кажу, ось наші бур’яни, можете зробити з ними все, що ви хочете. Вони спочатку думають: «О, це руками, ви що там, косою косите, не трактором?», – їх дивують не промислові масштаби якоїсь цієї обробки, а потім кажуть: «А знаєш, мені оце твоє поління – reward», тобто він отримує винагороду, каже: «Я відчуваю цю винагороду», – це система в мозку дії і винагороди спрацьовує на ура, тому що він попрацював пів-години, він трохи спітнів, але він бачить, що він ділянку розчистив. Він бачить, що зліва от так, а зправа ось так. І ви би бачили цих хлопченят і дівчат, які вертаються такі – плащ Супермена розвивається. Тобто, це дуже гарна комплексна робота, що ти живеш і сучасним життям з інтернетом, переговорами, роботами, ще якимось речами і заодно ти маєш цей ресурс на нормалізацію своїх життєвих процесів.

Якщо говорити про розвиток громади і про відгук, який ми витримуємо на місці, будьмо справедливими і чесними – відгуку немає, є дуже велике нерозуміння, є дуже велика ностальгія за колгоспами, за хазяїном, грубо кажучи, це така дитяча позиція про те, що ми втратили татуся, який нас оберігав, колгосп, і ми чекаємо, коли прийде інший татусь і далі буде нас оберігати. Я спочатку думала: та ні, люди, дивіться, у вас стільки землі, у вас стільки ресурсів, ми ж можемо робити те, це, п’яте, десяте. Але вони так дивляться, я розумію, що вони розуміють набір слів, але так, щоб їх це спонукало до якихось дій чи, навіть, думок, я бачу, що ні. За три роки я пройшла різні стадії – від брехання собі і від віри в те, що це можна донести, не можна, а треба працювати з тим, що є. Треба, щоб хтось ззовні прийшов і навів порядок. Ми зараз проводимо це в такий спосіб, що я запросила, точніше, навіть не я запросила, є такі фасилітатори – це люди, які приїжджають в малі громади, в села, в маленькі міста і допомагають налагодити самостійний план робіт, бачення, як це все має бути. Одна мені запропонувала, а потім ще друга приєдналася: «Давай ми тобі допоможемо». І це як зовнішня допомога, хтось навчений американською, я не знаю, треба в них спитати, чия це технологія, але це явно не українська технологія якась, яка зарекомендувала себе в світі, вони мають цей метод, його використовують. Хтось ззовні бере, приносить нове, але не ультимативно, що ми прийшли і знаємо, як вам жити, а чим хороший цей спосіб, що я для себе внутрішньо жартую, що це якась, насправді, не робота про розвиток села, це якась групова психотерапія. Це про те, щоб зібратися разом без того, щоб це змушувала робити якась влада, це зібратися разом і дозволити собі помріяти, тому що завжди є люди, які приходять на збори з якимсь зарядом скепсису, є така звичка, що він приходить: «А він зараз буде розказувати, а я йому скажу, а що ж ти тут робиш, а що ж ти там нічого не робиш». А так ніби ніхто тобі нічого не приносить, мені подобається цей метод, що створюється така атмосфера, коли нема кому щось заперечити і треба самому в себе щось знайти, а що б тобі хотілося. Коли є оце застрягання людини в структурі потреб, і людина сама не знає, що вона хоче, бо їй все життя пропонують, а вона вибирає з того, що пропонують, хапає, це ж красиво, всім подобається, а що мені треба, немає щоб послухати, що мені в цій ситуації треба. цей метод може принести свої результати, що люди справді задумаються, чи хочуть вони, щоб сюди приїжджали туристи, тому що це гарно, разом ми помріяли і кажуть: «А які недоліки?». Якщо це все реалізується, які будуть недоліки. Це не вони вилазять потім, а вони вже наперед прикидають, які можуть бути недоліки. Я поки що маю дуже велику віру в цей спосіб, тому що мало хто в Україні ніби це робить ось так. Можна було б знайти інвестицію і налагодити якийсь бізнес в селі, зараз таких випадків дуже багато, що хтось приїжджає зовні, чи хтось зі своїх виїжджає, отримує освіту, приїжджає додому і робить. Запускає в ставок рибу, продає рибу, ставить тир, возить туристів і заробляє на цьому гроші. Робить козину ферму, контактний зоопарк, продає сир, такі є, але переважно, оскільки я зацікавлена в цій темі, я дуже багато читаю таких історій, але здебільшого вони всі йдуть в контрах з населенням. Вони зверхньо говорять про сусідів і про те, що вони шкодять, що не можна наймати сторожами, що вони не розуміють, до чого це вони, вони ледачі і нічого не хочуть робити. Насправді, сусіди такі самі люди, тільки з іншим рівнем життєвого досвіду і з іншою освітою, з іншим світовідчуттям. Вони не є погані люди, шкідники, просто в такій ситуації – ти живеш, і тобі не дуже комфортно, а хтось поряд поселяється, і йому дуже класно в таких самих умовах, єдина реакція природня – це злоба і бажання поставити на місце. Але я сподіваюся, що пройти через це, щоб, власне, громада сама запросила цього інвестора, щоб громада сама захотіла, що вона хоче робити, і коли люди будуть долучені з самого початку, що це не хтось прийшов і за них вирішив, а що вони з самого початку долучені, то може так піде діло.

На той момент, коли ми жили в Києві, у нас квартира на Борщагівці, у нас народився син, ми з ним прожили перше літо в Києві. Я чому говорю про літо, тому що літо в місті – це, насправді, нестерпно. Там просто асфальт і бетонні плити – це те, в чому ти живеш, ми одне літо пережили, і коли закінчувалася зима, я вже відчувала, що переважно люди чекають літа, а в мене вже був такий переляк. Кажу: «Орест, знову літо наближається, я просто не знаю, як його пережити. Давай пошукаємо, щоб зняти на літо якусь таку хатинку, щоб хоча б я з малим, ти будеш доїжджати, чи якось так». Але на той момент у Ореста була вже дистанційна робота, кажу, давайте разом. Ми почали шукати, де зняти, але, насправді, немає таких місць. В селах ті хати, в яких ніхто не живе, в поганому стані, з грибком, вони протікають часто, не можна взяти, поселитися, три місяці пожити і поїхати. А ті, де живуть, там вже ціни відповідно, вартість не менше київської квартири в оренді. Ми почали шукати, а скільки коштує купити? Ми це все в інтернеті шукали, у нас не було грошей і можливостей їздити по Україні, вибирати саме те село, де буде підходити ціна, якість, інфраструктура. Ми в інтернеті знайшли своє село, люди, які туди переселилися, розмістили оголошення, що шукають однодумців. Виявилися не зовсім однодумцями, але ми туди приїхали, нам дуже все сподобалося. Класно, якщо з першого разу таке влучання – на горі село, дуже мальовниче, п’ять хвилин від хати, і ти стоїш на кручі, знизу ріка, на другому боці ріки сосновий ліс. Ти, на відміну від міста, бачиш горизонт, тому ми переїхали.

Ми тоді ще не думали ні про яку громаду, нам йшлося, щоб там можна було працювати через інтернет, щоб був інтернет, без інтернету ми себе не мислили. Оце великий дауншифтинг – піти з інтернету, це дурниця переїхати з міста в село, а піти з Фейсбук – оце би було звершення, я на нього, звичайно, ще не готова і не думаю, що я навіть думати буду в цю сторону. Власне йдеться, щоб з’єднати в собі ці два світи – надсучасний цифровий і той, що забезпечує базовий комфорт. Громадську організацію ми створили тільки зараз, тому що вже прийшли до того, що має бути час активних дій, бо так, як ми прожили три роки – це були наші три роки на заземлення, і нам треба тепер якось розвиватися. Розвиваємося самі, треба розвивати і простір, тому що діти підростають, у нас уже двоє стало дітей, старшому вже п’ять, меншому два. Старшому вже треба думати про якийсь освітній простір, про якесь спілкування, вони не ходять в садок, в садку не має місць.

Цей запит, зокрема, і через дітей, нас наштовхнув на думку про те, щоб хоча б англійську для дітей проводити. Я переїхала, вони її не знають, але потребують, бо навіть якщо грамотно розвивати сільське господарство, для цього потрібно знання мови, світовий контекст, щоб налагодити продажі, бажано знати мову, щоб тебе не надурили. Я могла б, але тоді мене з самого початку дуже круто обламали, сказали: «Гражданочка, спочатку пропишитесь, ми вас не знаємо», – яка там кімната в клубі, яка стоїть порожня, ні. Я про цю «гражданочку» на кожному інтерв’ю розказую, тому що вона мене реально зачепила. А тепер ніби є якась підтримка місцевої влади, ніби можна було це робити, але вже хочеться це робити на якомусь іншому рівні. У нас в селі стоїть прекрасне приміщення столітньої школи. Коли переселялися в село, ми навіть про неї не здогадувалися. Ми її знайшли після того, як туди переселилися, хоча вона стоїть в самому центрі села, просто так заросла, мало що нагадує, що то школа. Але, як виявилось, що це крутюща пам’ятка архітектури, школа збудована в стилі український архітектурний модерн, який не запізній від бароко, наприклад, в Україні, а він йшов в ногу в контексті зі світовим модерном, в нього є унікальні архітектурні елементи, які властиві тільки ось цим пам’яткам і більше нічому, ні в Україні, ні в світі, і це школа. Це простір освітній, громадський, світлий, великий, просторий, але він руйнується. Школа в такому стані, що в двох місцях тече дах, валиться вже кладка, хтось ходить і ламає дубові рами, мені цікаво, хто і для чого. Ми почали її прибирати, хоча б для того, спочатку, щоб наші діти могли там бавитися в дощову погоду. Там нормальна підлога, але вона була вся засипана склом. У нас дуже вітряно, ми на горі стоїмо, школа на горі, а стіни школи гарно захищають від вітру. Можна в такий спосіб піти з дітьми погуляти. Ми почали прибирати, я почала вести відеоблог, щоб була ця історія, щоб була якась логіка розвитку, як це відбувалося. Тому що наш випадок не зразковий, так не треба робити всім, але от так ми робили, це наш шлях і його можна подивитися і проаналізувати, може, комусь це підходить, може, комусь це не підходить. Але все одно, це жива, справжня історія, не мертва схема, яку хтось придумав, а жива історія. В цей відеоблог я зняла, як ми прибирали школу з малими, цю історію, потім дивлюся в Фейсбуці, кинули ссилку, що зробили спільноту «Школи Лохвицького земства», наша школа – це одна з них. Дивлюсь, там якісь зірки розкручують цю тему, думаю: ого, круто, це Ольга Герасим’юк, але на той момент, коли я на це дивилася, думала, комусь це треба, цікаво, і в повну силу це роблять. Думаю, розміщу наше відео, так щоб їм до колекції, може, вони не знають, що в Христанівці теж є така школа. Розмістили – і пішло-поїхало. Нас помітили, вони долучилися до нашої діяльності, реально помогли прибрати, розчистити школу, бо одна справа, коли ми організовували просто толоку, я не знаю, що б з неї вийшло, що б ми там розчистили, а коли це була вже якась медіа подія велика – це вже розчистили силами місцевої громади на сто відсотків. Тому що приїжджають туристи і треба, щоб було гарно. Цей ресурс, виявилося є, навіть місцевої громади, від цього далі можна рухатися. І тепер «Школи Лохвицького земства» чекають від мене проект по школі, що там буде.

На зиму точно ніхто ніяких ремонтів не буде робити, а діяльність вже хочеться розвернути, бо я вам скажу, що, насправді, діяльність в селі саме взимку, тому що взимку можна зійти з розуму, тому що влітку можна навіть нічого не робити, і діти самі бавляться, самі спілкуються, самі освічуються, приїжджають люди, привозять книжки, займаються з дітьми. Літом можна випустити просто всіх в поле і не треба ніякої школи. А взимку потрібно це приміщення, потрібно хоч якесь приміщення. Я зараз думаю, що треба починати не зі школи, що за цю зиму попрацювати в якомусь іншому приміщенні, у нас є приміщення клубу, у мене є там одна порожня хата, яку я хочу перетворити на хостел, бібліотеку. В якомусь просторі вже почати цю роботу. Ми вже почали її в клубі з цими зборами громади, я хочу з листопада відкрити чи там, чи сям, я все ще шукаю, я зараз наговорю, я боюся, щоб у мене не злетіли якісь мої ідеї про те, що я думала отам попросити і отам попросити, а чи вийде, я ж ще не просила, тому так. Я маю на думці працювати взимку, щоб ми за зиму напрацювали і мали що показати, що ми проводимо таку діяльність і вона важлива, вона має відгук, вона забезпечила такий ріст, що вже повнокровний проект подавати, тому що зараз просто на порожньому місті, я так відчуваю, що мені треба висмоктати його з пальця. Да, я хочу в школі робити культурно-освітній центр, там мають бути лекції людей, які приїжджають, там мають бути семінари, коли ці люди приїжджають на кілька днів і проводять там, я думаю про квоту місцевого населення. Про те, щоб зробити гарно, обладнати, це не я сказала, це вони сказали, що треба обладнати для туристів простір, щоб вони могли приїжджати з наметами. В селі зробити простір поряд зі школою, чи на вигоні, чи десь там, у нас, слава Богу, простору багато. Але факт в тому, що люди мають десь зарядити телефон, вони мають десь набрати води і вони мають десь поставити намет, щоб там було більш-менш викошено, і якийсь літній душ, якісь такі базові речі. Але про те, щоб люди могли приїжджати і отримувати освіту самі, то навіть можна якихось йогів покликати, йоги приїжджають на свої десять днів, але в нас є квота місцевого населення, вони беруть, якщо є запит, якщо хтось хоче з місцевих, на їхню групу в десять ми двоє своїх підкладаємо під квочку. В такий спосіб, спочатку вони не схочуть ходити, потім вони подивляться, що тим йогам і без них непогано, а потім, може, я схожу і подивлюсь. У мене друзі займаються схожим і несхожим в Славутичі, вони роблять «Кінофестиваль-86» в Славутичі, через це вони неминуче розвивають громаду, тому що їм треба там простір людей, які розуміють і теж хочуть змін.