Оксана Левкова про викладання української мови та культури

Я дуже вдячна тим громадським активістам, інтелектуалам, літературознавцям, митцям, які хоча б усвідомлюють, що українська мова і література жахливо викладалася завжди в пострадянських школах і радянських тим більше. Тому що більшість людей взагалі кажуть: «Я украинский не учил, не знаю, не буду, не хочу». Хоча би сказали, що нам на нормальному рівні не викладалось.

Ситуація яка? Вся українськість у цій країні зводиться до козака з вусами, який їсть сало і собі наливає наливку гарну. Він у великих шароварах дуже широких, він трошки п’яний, трошки дурненький такий, що чіпляється до жінок – оце такий образ ми маємо. Всі розуміють, що козаччина – це не двадцять перше століття і не двадцять друге, що нанотехнології, і космос, і інтернет, і інші методи комунікації – це один світ, одна планета, а козаччина – це інша планета. Тому, коли безліч людей, начебто розумних, всю українськість зводять до такої архаїки, то ми розуміємо, що у цієї країни немає абсолютно майбутнього, тому що майбутнє – це молодь. Молодь не може базуватися тільки на архаїчних, ретроспективних формах. Молодь хоче дивитися вперед.

Чи знаємо ми багато шкіл в Україні, де плакати з Василем Вірастюком, з Русланою, з якимось іншими діячами, зі Святославом Вакарчуком чи, скажімо там, з іншими постатями, які начебто впізнавані й поважані молоддю, щоб внизу плаката було написано: «Я успішний і розмовляю українською». Щоб саме такі плакати роздавалися дітям на День писемності та мови 9 листопада або на міжнародний День рідної мови 21 лютого. Ні у нас всі свята патріотичні зводяться до того, що діти приходять просто у вишиванках, не найкращої якості, ще часом оці шароварчики одягають, пошиті зі шторок часто, і співають народних пісень. За всієї поваги до сакральних кодів, я розумію, що вишиванка – це сакральний код, за всієї поваги колосальної до пісень, до народної творчості не можна всю культури зводити до народної творчості.

Чи ви знаєте багато вчителів української мови та літератури, які дозволяють Шевченка начитувати репом? Ні. Я знаю просто тисячі вчителів в Україні, які чмирять, вибачте за такий вислів, своїх діток, якщо вони щось таке молодіжне додають до постаті Шевченка, освоюючи його, опановуючи його, вивчаючи його. Або, наприклад, беруть і у вигляді коміксів, аніме, малюють Шевченка. Що вчителі роблять? Вони починають дітей нещадно критикувати й длубати. Хоча вам будь-який психолог дитячий скаже, якщо в дитині забити на кореню отаке зацікавлення його мовою, мовою молодіжною чи підлітковою то все – у нього відбивається бажання пізнавати цю культуру взагалі. Тому маємо те, що маємо. Тому у нас у дітей відраза до усього українського. Діти завтра будуть хлопцями молодими, які не асоціюють себе з Україною, вони асоціюють себе з більш класною, з більш багатовалентною, так би мовити, культурою. Якою? Російською, переважно. Бо Росія красиво себе подає в дуже різних жанрах, я просто схиляю голову перед тим, як вона себе в різних формах мистецтва і культури подає. Такі діти стають на завтра сепаратистами, тому що їм просто дуже не цікаво подавали мову, історію і культуру в їхніх школах. Саме така проблема у нас на сьогодні є.

Мені телефонували й не один раз і не два керівники військкоматів, які кажуть: «Пані Оксано, допоможіть, підкажіть, пришліть нам кого не будь, що небудь зробіть, але солдати не хочуть воювати проти братів-росіян». Чому не хочуть воювати? Першу причину я вже озвучила, друга причина – у нас дійсно історія показана так, що ми були братами росіян, з росіянами завжди. У нас, наприклад, в підручниках не надто опукло подана Конотопська битва, коли українці й кримські татари в середині сімнадцятого століття перемогли росіян, які до нас прийшли як окупанти. У нас абсолютно нецікаво подана тема Холодного яру. Мабуть, уже частина знає з подачі руху «Не будь байдужим», який зняв фільм про Холодний яр. Холодний яр – це боротьба українців проти російських окупантів століття тому. Будь ласка, 18-й рік двадцятого століття, 19 рік двадцятого століття – чи є про це в підручниках? Нема. Якби це було на рівні держави, свята би на цю тему проводилися, якісь переможні битви відтворювалися історичними реконструкторами, то тоді би діти знали й вони не виростали б сепаратистами.

Ми що зробили? Ми просто об’єднали сили кіношників, активістів, зібрали гроші на поїздки знімальної групи по Україні, та зняли невеличкий 25-ти хвилинний фільм. Фільм про Холодний яр. Ми його провезли одинадцятьма містами України, звичайно це наш улюбленій південь і схід України, на Донбас і до вояків наших на фронт возили. Його подивилися десятки тисяч людей. Навіть вдалося його запропонувати центральним телеканалам. Отак у нас на ріні партизанки усе і робиться. Тобто громадські активісти щось там рухають. Інша річ – чомусь не дуже велика кількість цих громадських активістів на це йде. Затишніше, легше сидіти, звичайно, в Києві й попивати каву в гарних кабінетах гламурних.

Якщо говорити про тенденції та про перспективи, я просто дуже запрошую ставати самім собі режисерами. Вам ніхто нічого не дасть. Держава, якщо дасть, то не скоро або дасть дуже мало. Тому, як ми об’єднуйте сили різних верст населення, трошки підприємців, які можуть щось профінансувати, трошки митців, трошки вчителів, освітян чи там професури, яка може кудись їздити та щось давати. От вам і буде внутрішня міграція, от вам буде мобільність туди-сюди, що правда для цього треба транспорт, транспортну інфраструктуру вивести на вищій рівень ніж ми маємо сьогодні.