Наталія Зіневич про історію ромів в Україні

Роми в Україні мешкають вже багато століть. Перші згадки зафіксовані в історичних документах шість століть тому. Вони належать до тих етносів, які найбільш тривалий час мешкають поряд з українцями, євреями, греками і це відбилося в тому, що формування української ідентичності відбувається через протиставлення своєї, української культури, іншим культурам. Чому я вживаю термін «роми», тому що останнім часом в Україні це прийнято вважати як політкоректний термін щодо цієї етнічної меншини. Власне, від цього походить українській відповідник – ромська культура, роми. Багато ромських слів є на слуху завдяки ромським пісням. Тому ті, хто люблять циганське музичне мистецтво, знають багато слів. Наприклад, роми в множині називають один одного «ромале» – це досить поширений термін.

Чому ромська культура є, з одного боку, відомою, а з іншого боку, вона є закритою. Це специфіка цього народу. Мігруючи з північно-західної Індії, спочатку через Передню Азію протороми, предки ромів, прибули на терени Візантійської імперії, де достатньо успішно інтегрувалися в той соціум. З розпадом Візантійської імперії частина ромів почала кочувати. Такі яскраві східні вбрання, цікава така легенда була пов’язана з тим, що роми не просто так опинились в Європі. Вони спокутують певні гріхи, ця легенда стала однією з причин того, що їх назвали «джіпсі» у Великобританії, «фараонів народ» в Угорщині. Власне українська назва – «цигани» – походить з німецького відповідника «цигойнер». До нас роми потрапили кількома шляхами в різні періоди. Якщо найбільш ранні згадки – це початок XV сторіччя, вони пов’язані з карпатським регіоном, то в більш пізні сторіччя – це вже еміграції з Балкан, з князівств Молдови й Валахії, й міграції вже в межах Російської імперії в більш пізній період.

Роми Європи не однорідні. Сьогодні вони спілкуються різними діалектами, мають різні культурні особливості, існують у формі певних груп з локальною ідентичністю. В Україні витворилась така особлива група українських ромів, їхня самоназва – «серви», які вже кілька сторіч мешкають на теренах України, відбувся такий цікавий симбіоз ромської й української культур. Також на теренах України сформувалася ще одна група кримськотатарських ромів, їхня самоназва – «чингене», або «крими». Вони були близькі до кримськотатарської культури, деяка частина навіть забула свою мову та перейшла на кримськотатарську. Ця мозаїчність вплинула на особливість того, кого зараз пересічні українці бачать і вважають ромами якими вони є.

Компактні поселення, найбільша група ромів які мешкають в Україні мешкають в Закарпатті, більшість ромів з низьким соціальним статусом, яких найчастіше українці бачать на вулицях, це представники Закарпатської області. Ситуація, яка там склалася не є природною для ромської спільноти. Впродовж століть їх встроювання в соціально-економічні ніші відбувалося за рахунок того, що роми, зазвичай, не були так тісно прив’язані до землі, як місцеве селянство і мали змогу здійснювати сезонні міграції.

Сезонні міграції відбувалися за певними маршрутами й були тісно пов’язані з розкладом торгівлі, яка безпосередньо відбувалася в храмові свята в різних регіонах України. Власне, не лише роми-музиканти, ремісники, торгівці кіньми пересувалися по цих ярмарках, але й інший торговий люд, тому що такою мандрівною торгівлею займалися грецькі й єврейські купці. Ось ця мозаїчна палітра, яка існувала ще на початку ХХ століття, на жаль, про це дуже мало на сьогодні відомо українцям і яка зараз етно-демографічна структура, якою вона була ще п’ятдесят, сто років тому – це зовсім різні картинки. Тому те, що ромів сьогодні не видно, тому що, по-перше, більшість сучасних ромів не зважаючи на міф про те, що вони кочові, вони є осілими. Є осілими вже багато десятиріч. Найбільшим таким потужним фактором, що призвів до осідання стала постанова 1956 року про заборону кочівлі. Було введено досить жорстких заходів, які навіть передбачали позбавлення волі за кочівлю і більшість таборів, хоча поступове осідання відбувалося і природнім шляхом, оскільки навіть перед війною офіційно було заборонено тримати в приватних господарствах коней, це дуже підірвало традиційну економічну структуру ромських господарств. Тому дуже багато родин, аби уберегти або забезпечити нащадкам кращу долю переходили на осілий спосіб життя.

Досить масово в тридцяті роки кримські роми приїздили у Москву, вони будували метрополітен, було ціле поселення у Підмосков’ї, але вони також зазнали трагічної долі. Багато ромів, які перебиралися в пошуках кращої долі до великих міст, а великі міста – це були режимні міста в радянський час, там часто було очищення від небажаних елементів, так це називалося, коли усіх людей, які не підпадали під якісь критерії, просто виселяли з великих міст, в тому числі й з Києва. Можливо, молодь не чула такий термін «сто перший кілометр», коли за сто перший кілометр виселялися люди, які мали судимість або якісь інші, небажані професії, щоб їх не було видно і часто роми потрапляли в цю категорію. В роки репресій були, можна сказати, етнічні чистки, багато ромів було відправлено до Сибіру. Це призвело до того, що нині в Сибіру сформувалася навіть окрема етнодіалектна група «сибірська рома», бо в Сибіру превалює навіть не російська ідентичність, а така ідентичність місцева, яка називається сибіряки. Однією зі складових цієї сибірської ідентичності є, власне, місцеві роми, які там мешкають. Багато ромів осідали там, де їх зустрічали місцеві органи влади і вимагали оселення. Дуже серйозно ставилися до того, аби ромські діти почали сумлінно відвідувати школу, бо шкільна освіта була обов’язковою і це призвело до того, що дуже різко, буквально за десятиліття знизився рівень неграмотності. Не писемності, бо це була велика проблема і, насправді, ця проблема повернулася в український період. Коли в дев’яності роки в Закарпатті в великих таборах, що є нетиповим, бо табори на кілька тисяч людей не могли прогодувати себе. Групи були значно меншими. А в Закарпатті утворилося на сьогодні ціла низка дуже великих поселень до семи, восьми тисяч осіб і ці компактні поселення пов’язані з давньою історією. Фактично з історією Австро-Угорщини кінця XVIII сторіччя, коли була спроба мадяризувати місцевих ромів в концепції просвітництва, цивілізувати їх та створити з них нововенгрів чи новоугорців. Досить жорсткими методами здійснювалась ця політика, коли дітей вилучали з родин, коли їм забороняли розмовляти рідною мовою, коли їм забороняли називати себе ромами. Їх не прийняло угорське суспільство, тобто для угорців вони так і залишились ромами, для ромів, які не зазнали цього періоду вони, деякою мірою перестали бути ромами. Втрачаючи зв’язок зі своїм етнічним корінням, ці групи перебували між світами. Вони ставали безпомічними і ця безпомічність призводила до того, що вони не могли відтворювати успішні соціальні моделі. Для Закарпаття того періоду, з одного боку, з’явилась велика кількість ромів які жили на найнижчому щаблі суспільства, а з іншого боку, була певна, умовно привілейована група ромів-музикантів. Причому, скрипалів, які долучилися до творення академічної угорської музики, які обслуговували верхівку, виступали на найбільших сценах. Навіть у XIX сторіччі під час угорської революції вони долучилися до творення угорської нації – такий цікавий момент.

Сьогодні Закарпаття є найбільш проблемним у плані вирішення ситуації з тим, щоби ромське населення, яке там мешкає, стало повноправними громадянами України та жило в умовах, які не штовхали би їх займатись принизливим заняттям – просити або жити на сміттєзвалищах, бо є на сьогодні кілька таборів ромів, вихідців із Закарпаття, які мешкають на сміттєзвалищі в Івано-Франківську. Тобто, у людей немає навіть моделей, яким чином вони можуть з цієї прірви піднятися, з іншого боку, є досить успішні історії. Дуже часто ромам закидають, що це ж ваші співродичі, чому ви живете добре, а вони живуть так погано, і ви не можете їм допомогти. Тут варто враховувати, що коли існує певна діаспора, і вона не має держави ніде в світі, то це значно зменшує можливості, тому що ці люди не мають куди звернутися, якщо не мають рівного статусу. За Конституцією у нас всі громадяни рівні, але на практиці є рівні, а є “рівніші”.

На початку дев’яностих, коли розпочалася страшенна криза, роми виїздили на заробітки. Усі дев’яності роки і початок двохтисячних дуже великими, кількотисячними таборами, вони мешкали у Росії – у Підмосков’ї та під Санкт-Петербургом, бо там вони мали більше можливостей прогодувати свої родини. Тоді вони як проблема не існували для України, тому що вони приїздили на зиму, поверталися в Закарпаття, приїздили з якимось мінімальними грошима, могли пережити цей період, на весні знову виїздили. Ці діти, які там виросли не отримали жодної освіти. У них вже з’явились їхні діти, вони у більшості мають проблему з документами, не мають освіти. Ось та прірва, яка призвела до того, що зараз вже українській уряд береться за голову, що там робити, тому що маленьким таким інструментом, який дозволяв виживати були виплати по народженню дитини, й то вони були лише для тих хто мав документи. Хто не мав документів, звісно, що ніяких виплат не отримували. Але зараз вони вже не дають можливості жити цим родинам і це певна соціальна проблема, яку треба вирішувати. Самі роми її не вирішать.

Щодо інших ромів, яких ми не бачимо, є багато компактних невеликих поселень по всій Україні, які утворилися навіть не у повоєнний час, а два століття тому і пов’язані з давніми переселенськими рухами українських ромів, коли вони були у складі українського козацтва. Були окремі посади циганських отаманів, це були не військові посади, вони були пов’язані зі збором податків, і це говорить про те, що роми, які мешкали на території Гетьманщини, були податним населенням, тобто, мали змогу сплачувати податки. Входили в число, коли відбувалися переписи, і що цікаво, що за ними визнавали право на певне внутрішнє самоврядування. Це характерно було не лише для ромів, але й для інших етнічних груп – для тих самих греків або євреїв, для українців. Звичаєве право існувало до недавнього часу паралельно з офіційним правом але, у ромів воно збереглося в певних формах навіть до сьогоднішнього дня. Ці форми звичаєвого права частково відображені в кінематографі.

Багато хто має таке стереотипне уявлення, що у ромів є барони. Я думаю, що це найбільш клішований образ, але це не зовсім вірне поняття. По-перше, це не барони, а «широ баро», ромською мовою – «велика голова», тобто, шанована людина. Скажімо, для спілкування закритих ромських груп. В Росії в великих таборах такої групи вихідців із Румунії «калделарів», навіть є такий термін – «зам барона». Це людина, яка вирішує питання з міліцією, з якимись органами влади, але звісно, що це досить умовна назва і до традиційної культури вона не має жодного стосунку. А щодо традиційної культури, то внутрішнє самоуправління будувалося, по-перше, на патріархальних традиціях, на домінуванні чоловічої ролі, а з іншого боку – на рівнянні статусів, тобто, у ромів немає такої ієрархії, що є один головний, а всі інші підпорядковуються, скоріше це більше схоже на раду старійшин, до якої прислуховуються. Ці ради старійшин скликалися в певних ситуаціях і мали різні назви. Зокрема – «циганський суд», або «кріз», «сендо», а у російських ромів, групи «руська рома» називається «сходка» це пов’язано з тим, що, в принципі, схоже на суд, коли заслуховують свідків, слухають обидві сторони. Головна мета – не покарати винного, а мінімальними втратами вирішити конфлікт. Якщо є можливість залагодити конфлікт за рахунок грошового вирішення, компенсації, то найчастіше вибирають його, хоча була і кровна помста і помста життям, але це вже в далекому минулому, з одного боку, а з іншого боку, це інколи буває як така певна криміналізована форма, яка пов’язана з традиційною культурою, але нею фактично не є.

Українські роми відрізняються тим, що ради старійшин скликають не лише зі свого компактного поселення. Навіть в радянські часи були такі люди, які їздили по всьому Радянському Союзу, вважалося, що їхнього авторитету буде достатньо для того, щоб вирішити найскладнішу проблему. Що цікаво, що під час ромського суду дуже важливим аргументом є клятви. Власне, інститут клятв досить поширений і він перегукується з тим, що і нині громадяни клянуться, що вони кажуть правду, а якщо це неправда вони мають понести покарання. У ромів ці покарання навіть перераховувались. Які це можуть бути найстрашніші покарання, власне коли клястися своїми дітьми, своїм майбутнім, майбутнім своїх дітей, клястися на іконі.

Святий Миколая був у православних ромів один із найбільш шанованих святих, його ікону возили з собою в кибитках. Як в селянських хатах красний куток, так само і в шатрах або в кибитках цю ікону ставили на найвищому місці.

Дуже важливі речі, які для них є досі цінністю, хоч роми уже давно не кочують, а для них це залишається якимось атрибутом достатку – це великі подушки та великі перини. Звісно, що вони рятували за відсутності повноцінного даху над головою від холоду, їх розстилали на землі або на килимах, а вдень все це збиралося й складалося на возі, такими шарами, зверху складалися подушки, а на подушках зверху ставилися ікони.

Ромські традиції гостювання через те, що у ромів часто не було власного простору, бо вони жили в таборах у цих шатрах, зазвичай, великими родинами, вирізнялися тим, що будь хто міг прийти, скажімо, на вечерю. Коли господиня готувала вечерю, вона не знала скільки людей прийде, крім того, що в неї є свої роти, на які вона розраховує, про всяк випадок готували більше для того, що будь хто прийде і йому не скажуть, що у нас на тебе не вистачить їжі. Таким виходом, коли їжі дійсно було мало, була традиція чаювання. Зазвичай ставали табором біля водойми, біля річки й води не шкода. Ромський чай – це «притча во язицех», тому що якщо тебе не запросили випити чаю, то ти маєш вже насторожитися, мабуть, до тебе недобре ставляться, тобто, це така етикетна своєрідна форма, але якщо тебе запрошують і тобі подають цей посуд, коли ти сидиш з усіма і розділяєш це означає, що рівень довіри до тебе досить високий. Тому ці ромські чаювання вони досі в ромських родинах є важливою складовою. В кочовий період важливим атрибутом будь-якого возу була наявність самовару. Самовари возили, але меблів як таких не було, сиділи за східною традицією на землі на чомусь настеленому. З собою ще возили невеличкі столики. Бувало навіть, що купували звичайні столи в них підпилювали ніжки по висоті десь 20-30 сантиметрів, або просто розстилалося щось посередині й тоді посуд виставлявся прямо на землі.

Ще однією особливістю ромського населення України є те, що на теренах Бессарабії, півдня України мешкає дуже багато ромів, нащадків або вихідців з румунських князівств, Молдови. В українському суспільстві у багатьох є стереотип, що роми – це румуни, є таке, за схожістю назви. В самій Румунії навіть виробили відмінність, щоб була відмінність між румунами, які за своєю міфологією себе ведуть від ромеїв, від великої Римської імперії. Власне, «рома» – це таке поєднання ще індійського терміну з терміном Візантійської імперії, коли всі мешканці Візантійської імперії називались «ромеї», й на теренах Румунії та багатьох країнах Європи термін «рома» пишеться латинськими літерами з подвоєним «r», щоби відрізнити й не плутати ці терміни. Бо звісно, що роми не є румунами, хоча для ромів балкано-карпатській регіон є, можна сказати другою батьківщиною, їх найбільше за кількістю в цьому регіоні. Але на теренах Румунії, особливо князівства Молдови, коли вони були під протекторатом Османської імперії, вони були в рабстві.

В рабстві роми перебували п’ять століть, це було досить специфічне перебування в рабстві, тому що вони були у статусі подекуди гіршому, ніж кріпаки в Російській імперії, а подекуди в кращому. Тобто, це рабство воно було таке номінальне. Вони нібито законсервували багато культурних особливостей, по-перше, а по-друге, вони майже не змішувалися з місцевим румунським і молдовським населенням. Тому що якщо румун брав собі за дружину ромку, то він розділяв з нею її статус, тобто погоджувався стати рабом. Звісно, що були й виключення, дехто навіть на це погоджувався, але у більшості випадків це було дуже серйозним запобіжником міжетнічних шлюбів. Одна з назв «серви» це з румунської – раб, целюди, які в період козаччини, тікали на козацькі вільні землі аби позбутися рабства, і це були не лише роми. З різних регіонів і не лише українці вступали в ряди козацтва, що зробило їх більш відкритими.

Нещодавно у Бухаресті відбулася виставка, присвячена не тільки п’ятсот літньому перебуванню ромів у рабстві, а 150 років тому відбулася відміна цього рабства, коли приймалися демократичні закони в румунських князівствах. Тоді в Бухаресті було піднято питання, що Румунська Православна церква не вибачилась за те, що нібито несучи такі ідеї біблійні, фактично не вважала за людей ромів, тому що їх могли як кріпаків в Україні в період такого найгіршого кріпацтва і розділяти, і обмінювати, і вбивати. Але з іншого боку, що цікаво, серед ромів Румунії залишалися весь цей час кочові роми. Тобто, вони мали статус рабів, але, скажімо, князівських або боярських. Жінки були служницями, чоловіки грали в тарафах. Тарафи – це такі музичні ансамблі. То вони кочували й займалися, скажімо, луженням посуду або обробкою металу. Умовно, в середині цих кількох груп вони мали вищій статус, тому що деяких навіть приковували ланцюгами, дівчата не виходили з двору, а ці могли пересуватися, з одного боку, а з іншого боку, навіть мали подекуди більшу свободу, ніж прості румуни, тому що вони мали лише восени сплачувати податки своїм господарям. А якщо вони щось робили незаконне, то оскільки вони не мали статусу окремого, а були господарські, чиїсь, наприклад, вони щось вкрали або щось зробили, до кого йти з’ясовувати стосунки – до князя. Таким чином, їм багато речей спускали, це створювало такий певний міф, що вони мають певну волю й свободу. Коли Бессарабія була приєднана до Російської імперії, й туди приїхав у заслання Пушкін то він і зустрів кочових ромів, з тим самим умовним ареалом свободи. Але треба розуміти, що вона дійсно дуже умовна. Коли ромів цих князівств в середині XIX століття звільнили з рабства, їм не дали землі, їм не дали нічого і це спровокувало вибух світового масштабу, міграцію, бо буквально за кілька десятиліть відбувся демографічний сплеск й вони не мали змоги прогодуватися там. Це називається в науковій термінології «велика калделарська інвазія». Тобто, роми-калделари й представники інших груп ромів Румунії, розселилися по всьому світу, в тому числі, в Америку. В Америці на сьогодні є досить велика ромська діаспора, оскільки там не ведеться етнічний облік, то за приблизними оцінками, це десь мільйон осіб. Дуже багато переселилися до Латинської Америки, де вони мали змогу законсервувати свої традиції, вони там увійшли в латиноамериканську етнічну палітру досить органічно. Дуже багато переселилися на терени Російської імперії й власне в Україні не має великих колделарськіх таборів, а в Росії є – вони налічують до десяти тисяч осіб. Навіть у Підмосков’ї є такі табори, є в середній Росії, є в Сибіру, в тому числі.

Але жахи ромів, які залишилися на теренах Румунії, на цьому не скінчилися. Під час Другої світової війни, коли румуни захопили південь України, там було утворено губернаторство Трансністрія, в нинішній Одеській і Миколаївських областях, туди депортували ромів з усієї Румунії в так звані трудові табори. Трудові табори являли собою українські села, з яких примусово виселили українців і туди заселили ромів. При чому ця справа була не навесні, а ближче до осені й цих людей там викинули й вони не маючи змоги ніяк себе прогодувати, не маючи ніяких можливостей до праці, вони вдавалися до таких способів різноманітних виживань які, скажімо, не є цивілізованими й фактично багато ромів, які були туди вивезені вони просто померли в нелюдських умовах. Доходило, навіть, до таких абсурдних ситуацій, коли роми, які мали свої будинки на теренах Румунії, не були бідними, мали освіту, чоловіки, які служили в румунській армії й цей час їх також в третю хвилю цієї депортації, аби зробити статистику, як часто місцеві влади люблять. Вони і їхні дружини писали листи, в яких доводили, що я там сумлінний громадянин Румунії, мене не можна депортувати, мій чоловік служить у війську. Деякі листи призводили до того, що їх повертали, вони збереглися в одеському та румунському архівах. В останнє десятиріччя вони масово досліджуються. В останній рік-два румунський уряд від імені усієї Румунської держави визнав те, що багатостолітня антициганська політика – це одна із причин того, що роми Румунії не досить бажані мігрантами в Євросоюзі, вони становлять велику проблему для самої Румунії, тому що мають нижчий статус, ніж власне румунське населення.

Кримські роми, окрім того, що вони багато століть мешкали на теренах Криму, займали цікаву нішу в кримськотатарській культурі, тому що для мусульман, кримських татар, заняття музикою було не дуже дозволеним і тому цим займалися роми,вони витворили кримськотатарську традиційну музику. Коли на початку війни німці окупували Крим, то кримські татари в багатьох випадках рятували життя кримським ромам. В списках, коли записуючі шукали хто тут цигани, вони їх записували як кримських татар, та в 1944 році, коли депортували кримських татар, депортували й кримських ромів так само. Єдине, що кримським татарам дозволили повернутися аж в 1989 році до Криму, а кримські роми змогли довести, що вони є не кримськими татарами, що вони є ромами. Завдяки цьому, бо в паспорті національність вказувалася по батьках, вони повернулися до Криму. Не всі, але деяка частина вже на початку п’ятдесятих років повернулася, а частина переїхала до великих міст і тому кримські роми у нас мешкають в Миколаєві, у Вінниці, це відомі династії Оглу, у них такі прізвища. Треба сказати, що в українських ромів українські прізвища, у російських ромів – російські прізвища, в угорських – угорські. Цікаво, що окремі групи несуть пам’ять про свою територію, де вони сформувалися як група, дуже багато поколінь. Навіть коли роми між собою зустрічаються, то вони з’ясовують не як тебе звати, а вони з’ясовують, чий ти? Тобто, з якого ти походиш роду, щоб зрозуміти, по-перше, роми розмовляють різними діалектами, яким діалектом з тобою спілкуватися, бо крім того, що вони розмовляють різними діалектами, вони зазвичай знають на побутовому рівні не одну і не дві мови. Завдяки музичній обдарованості, гарному слуху, вони на побутовому рівні розуміють статус цієї групи. Ця статусність пов’язана з різним розумінням, що є найважливішими речами для культури даної локальної групи, тому що ромська культура вона має якісь такі універсалі пов’язані з тим, що вони є вихідцями з Індії і є певні, тонкі риси східної традиції, але для самих ромів, які у більшості не мають писаних історій, не мають змоги в школі пройти курс історії вивчення ромів, у них є власна етнічна міфологія, пов’язана з тим, як має бути правильно. Вони самі для себе вони вибудовують ієрархію, саме ця ієрархія є певною перепоною для соціально економічної інтеграції.

В Україні в 2013 році прийнята стратегія захисту та інтеграції ромської національної меншини в українське суспільство до 2020 року. Ця стратегія була прийнята під потужним тиском Євросоюзу і була напряму пов’язана з введенням безвізового режиму з Євросоюзом, з одного боку, а з іншого боку, це є важливим індикатором демократизації українського суспільства. Якщо Україна декларує те, що вона бореться з дискримінацією, з якимись упередженнями, то і групи, які зазнають цієї дискримінації, мають отримати можливість підтягнутися до рівня доступу до послуг, до культури, які має більшість суспільства. Звісно, що це припало на війну, припало на кризу, фактично на цю стратегію не виділяються гроші, але інколи не потрібні навіть гроші, інколи достатньо просто того, щоб не заважали. Коли сьогодні ромські організації роблять якісь культурні проекти, скажімо, в Харкові 14 грудня 2015 року відбувся великий концерт, присвячений двадцятиріччю Харківського національно-культурного товариства «Ромен», то для них важливо, це робиться за підтримки міжнародних донорів, щоби місцева влада, принаймні дозволила це проводити. Ніяких особливих пільгових умов не потрібно, але дуже часто упередження, які мають місце на побутовому рівні, переходять на те, що журналісти, представники влади екстраполюють власний негативний досвід на всю спільноту і таким чином те, що з ними стався якійсь прикрий випадок, потім розповсюджується на те, що ця сформована ненависть вихлюпується на інших людей, які не мають жодного стосунку до того конкретного негативного особистого досвіду, якій пережила ця людина.

Чому роми не дуже розповідають про свою культуру, тому що часто відбувається спекулювання на цій культурі, стереотипізація, відбувається викривлення справжньої культурної основи. Таке викривлення відбувається в кінематографі. Той самій фільм «Кармеліта» – він опосередковано має стосунок до традиційної ромської культури, й самі роми до нього мали цілу низку зауважень, але це не найгірший приклад. Український канал «1+1» робив такій умовно документальний фільм «Циганська кров» вони його назвали, запросивши до співпраці освічених ромів, які мають непоганий статус у суспільстві, в результаті вони показали картинку, яка підтверджує найгірші стереотипи. Нібито у всіх ромів на думках тільки, що треба збагатитися, або щоб зібрати більше золота, хоча традиції того, що ромські жінки носили золоті прикраси, вони пов’язані з особливим способом життя, коли власне все що з тобою, є на тобі – ось все твоє багатство. Якщо тобі треба закласти якісь речі, а у тебе немає будинку, щоб його закласти, або щось з тобою трапиться у тебе є ці коштовності, які можуть врятувати твою родину. З іншого боку, це, скажімо, грало в міжвоєнний період, злий жарт, бо дуже багатьох ромів і в тому числі ромських жінок, які мали моніста, а це зазвичай були золоті, срібні монети пробиті, то їх вважали валютними спекулянтами. Іноземна валюта була заборонена, золото тоді обмінювали та відправляли на захід, і тому дуже часто ромів просто репресували на підставі знайдених цих монет, або на підставі того, що вони мали іноземні документи.

В українському суспільстві існує стереотип, що роми ніколи не мали своїх документів, насправді відбувалося з точністю до навпаки. Часто під час кочівлі роми мали навіть не одні документи, а за можливості й кілька, тому що навіть просто зупинитися у місті на ярмарку без документів на той час було неможливо. Так само в радянський період без документів неможливо було жити та те, що зараз багато ромів опинилися без документів, це фактично здобуток часів незалежності. З цим треба працювати, важливо, що зараз започаткована Уповноваженим справ людини та низкою громадських організацій компанія по полегшенню оформлення документів для людей, які не мали навіть свідоцтва про народження. До цієї категорії належать роми не тільки Закарпаття, але й інших регіонів, Одеської області або скажімо роми-переселенці із Донецької та Луганської областей.

Багато інформації щодо ромської культури – історії, музики тощо можна знайти на інтернет-порталі «Ромське радіо Черікло». В Ужгородському Національному університеті започатковуються ромські студії, сертифікаційна програма, яка також побудована на курсах, пов’язаних з історією, культурою ромів України та світу.