Наталія Склярська про соціальний капітал

Аудио-подкаст:

 

Наталія Склярська
про соціальний капітал

Соціальний капітал – це філософське поняття, яке в 1983 році ввів у обіг філософ П’єр Бурдьє і досі немає чіткого визначення такого, щоб сказати, соціальний капітал це те, або це. Але соціальний капітал – це рівень довіри між членами суспільства або членами громади, жителями однієї країни. Це здатність членам однієї громади взаємодіяти одне з одним, це і здатність цих людей завдяки горизонтальним зв’язкам продуктивно, ефективно діяти на благо всій громаді.

Це дуже легко пояснити на прикладі Майдану. Коли сталася в країні надзвичайна ситуація, люди, які не знали один одного взагалі, які були зовсім з різних соціальних майнових верств вийшли, згуртувалися і зробили диво, насправді. Причому, якщо ви пам’ятаєте, на Майдані просто працювала інфраструктура, медична, логістична, освітня і ще якісь там, навіть оборонна, охоронна. Таким чином люди можуть згуртовуватися і можуть діяти ефективно. Це і є соціальний капітал, насправді, здатність людей довіряти один одному і взаємодіяти. Останні наукові дослідження нам показують, що щасливо і заможно живуть люди в тих країнах, де рівень соціального капіталу, тобто, взаємної довіри і взаємної поваги є високим, а де рівень взаємної довіри і взаємної поваги є невисоким, люди живуть бідно, навіть, якщо країна, наприклад, багата на ресурси. Люди почуваються нещасливими і люди почуваються не комфортно. Тому це дуже важливо, особливо в наш час, коли найбільші статки роблять не ті, хто добув нафту, а ті, хто вигадав щось цікаве корисне. Наприклад, візьмемо Цукерберга або Apple навіть – ідеї правлять світом. Але для того, щоб ідею втілити нормально, треба її сприйняти адекватно і почати адекватно діяти. Для цього треба, щоб суспільство мало якийсь певний рівень оцього самого соціального капіталу. Добре те, що, насправді, соціальний капітал можна створити, навіть, якщо його немає і ще більш добре те, що його ніколи не можна вичерпати, тому що чим краще цей рівень довіри, чим краще люди взаємодіють один з одним, тим краще їм буде жити. З одного боку, це дуже прості речі, з іншого боку, дуже складні речі. Можна, навіть, сказати, що соціальний капітал – це атмосфера, яка панує в суспільстві. Вона в одних суспільствах хороша, весела, приємна і відкрита, а в інших закрита, неприємна, невідкрита і звичайно результати ми всі бачили.

Ми всі знаємо, що у нас дуже велика криза довіри в країні і це значить, що соціальний капітал у нас невисокий, бо, наприклад, Френсіс Фукуяма, все ж таки, трактує соціальний капітал саме через рівень довіри між членами суспільства. Але це, знов-таки, як будь-яка криза – і добре, і погано. Ми мусимо відновити довіру в суспільстві один до одного, суспільства до інституцій суспільства, людей до влади, влади до людей. Зараз не можна сказати, що український соціальний капітал є великим, на жаль.

Те, що я роблю, те, що я намагаюся робити в рамках Відкритого університету Майдану – я намагаюся дати людям інструмент, який дозволить їм створити соціальний капітал у своїй невеличкій громаді або в спільноті і підвищити рівень соціального капіталу, і добробут цієї спільноти. Насправді, найлегше створення соціального капіталу через спільне творення якоїсь доброї справи. Щойно жителі одного двору збираються разом, щоб полагодити дитячий майданчик, наприклад, вони починають взаємодіяти, вони починають вчитися взаємодіяти один з одним і таким чином рано чи пізно, починають довіряти один одному. Спільна справа у них є, вона абсолютно позитивна і таким чином цей капітал зростає. Я розповідаю приклади з різних країн і України про те, як люди, які вирішили зробити, щось хороше, знайшли собі однодумців і почали робити це щось хороше. Таким чином вони досягли якоїсь певної мети і отримали велике коло однодумців, хороші приклади вони надихають. Всі побачили, що у цієї спільноти вийшло, давайте ми приєднаємося до цієї спільноти будемо разом з ними щось далі робити або зробимо собі таке. Ми мусимо повернутися до того, коли в нас на кожній вулиці і в кожному під’їзді є громада якась. Не всі, але якісь сусіди, якісь лідери думок, навколо яких можна згуртуватися і щось разом робити, або щось разом вирішувати. Це є певною мірою ознакою більш дорослого громадянського суспільства, але від цього нікуди не дінемося, але робити це дуже легко. Я завжди наводжу приклад у своїх лекціях – мультфільм про Чебурашку. Крокодил Гена був одиноким, але він не мав ніяких матеріальних проблем, він мав роботу і він мав помешкання. Так само бідний Чебурашка теж був одиноким, він теж мав роботу і він теж мав помешкання. Що зробив крокодил, яка його була проблема – він не мав друзів. Він написав об’яву, що він шукає друзів, до нього почали приходити якісь інакші істоти, які з ним почали розмовляти «Давайте ми будемо вашими друзями, давайте ми зробимо те, ми зробимо це». І тоді вони вирішили, що для того, щоб одиноких істот не залишилося в їхньому казковому місті, треба що зробити? Побудувати будиночок для друзів. Тоді вони всі вийшли і почали будувати будиночок для друзів. Побудували, але чомусь не стали в ньому жити і це парадокс того мультфільму, але, насправді, це дуже просто, тому що проблемою цих всіх істот було не відсутність помешкання, а відсутність соціальних зв’язків. Але під час побудови будиночку вони подружилися, якщо ти з кимось дружиш, не обов’язково жити з ним в одному будиночку. І що вони зробили – вони віддали цей будиночок для дитячого садочка, а самі продовжили дружити. Казка, але в житті все відбувається приблизно так само, насправді. Дуже легко, якщо дивитися мультфільм, не дуже легко, якщо починати це втілювати, але можливо і абсолютно реально.

Будь яка громадська справа починається хоча би з двох або трьох справді заряджених ідейних людей, які вірять в те, що це треба зробити. Наприклад, з тими ж ОСББ, звичайно, якщо ніхто в будинку цього робити не хоче, або всі сидять і чекають, що хтось прийде, нічого там не буде. Але якщо є хоча б одна або дві людини, які вивчили проблему, які точно знають, самі знають, що їм треба це ОСББ, вони розуміють, чому їм це треба, тоді вони можуть знайти собі однодумців і разом з однодумцями вже пробивати далі цю скелю. В чому проблема, в тому що у нас є ментальна така штука «мені що, більше за всіх треба?». Але треба розуміти, от коли треба більше за всіх, коли справді є віра в те, що це буде добре, коли цей будиночок для друзів треба побудувати, тоді є можливість донести це до інших людей. Людина, яка шукає можливості, вона може знайти зараз підтримку інформаційну, організаційну. Я навіть сама бачила мільйони інфографіки про те, як переконати людей, які не хочуть створювати ОСББ, все ж таки його створити, аргументи, контраргументи і так далі. В принципі, звичайно, все мусить початися хоча б з однієї людини або двох, заряджених ідейних людей, без цього ніяк.

Ви знаєте, я дуже багато разів стикалася з тим, що люди дуже часто просто не вірять в себе. Треба вірити в себе, треба довіряти людям . Навіть, якщо вам дуже страшно поділитися своєю ідеєю, нею треба поділитися. Ви ніколи не дізнаєтеся, хороша ця ідея чи погана, якщо ви не розповісте про неї п’яти людям. Коли ви почнете розповідати, ви побачите, що хтось скаже «Так, це дуже класно, я тобі допоможу» або «Я знаю, хто тобі допоможе» або «Я знаю хто тобі допоможе, якимось чином переробити так, щоб воно було ще краще». І тоді, якщо ви повірите в себе, якщо ви знайдете однодумців далі все буде легше і все вийде, але для того щоб це вийшло, треба поділитися ідеєю. І все буде добре.

Уся країна знає, хто така Леся Литвинова, наприклад, це волонтер, яка починала з Майдану і зараз продовжує свою роботу, працює з переселенцями тепер вже тільки з дітьми. І Фролівська нікуди не ділася, вони досі працюють, вони досі продовжують свою справу. Це люди, яким треба ставити пам’ятник, насправді, при житті, тому що вони не перегоріли, не втомилися, а розвиваються і продовжують свою справу. Можемо навести як приклад і Відкритий університет Майдану, який народився на Майдані, але продовжує свою діяльність, тепер він є в онлайні і ніхто не збирається згортати цю роботу, тому що всі розуміють, що громадянська освіта, і взагалі, освіта для дорослих це дуже потрібні речі і, більше того, не формальна освіта дуже потрібна. Я думаю, що в кожному місті є мільйон таких речей, нещодавно, наприклад, сквер «Небесної сотні» отримав якусь премію, в світі, європейську, як один з найкращих публічних просторів. І це український кейс, взагалі фантастичний. У нас є дуже багато чого хорошого, знову ж таки, ми не хочемо його бачити, ми зараз хочемо дивитися, що погано, ми шукаємо зраду всюди і не хочемо брати участь в перемозі, а перемога може бути маленька. Чистий під’їзд, не занедбане подвір’я, вулиця освітлена і все буде дуже добре.