Наталія Кривда: “Те, що відбудеться з європейською культурою Нового часу, закладається, в тому числі, і українськими інтелектуалами.”

Аудио-подкаст:

Наталія Кривда
про українську культуру XV-XVI століть

Ми вже говорили з шановною аудиторією про мистецтво XIV-XV століття – епоха перелому, епоха формування нових течій, нових цінностей. Зацікавленість людиною, зацікавленість і пошуки місця людини в цьому світі. Мені дуже подобається порівняння середньовіччя з чорно-білим офортом. Бог і диявол, правда і кривда, добро і зло і людині не важко відшукати своє місце. Людина точно має бути спрямована до Бога і точно знаходиться на білій, світлій половині. В той час, як ренесанс, який наступає в Європі раніше, в Україну приходить пізніше, несе розмаїття цінностей і вкидає фактично людину в дуже непросту ситуацію особистісного вибору. Це ще окремі люди, це ще тільки тенденція, яка починає формуватися, але це відчуття власної відповідальності починає зріти. Зацікавленість людиною, особливе ставлення до неї. Переформатування цього вектора – не тільки від Бога до людини, а й від людини до Бога. Пошуки того внутрішнього наповнення, яким мусить жити людина. Все це властиво цій антропоцентричній характеристиці, як кажуть філософи. Все це стає помітним і в мистецтві XV-XVI століття. І так як цей період в Україні виглядає невиразно чомусь, а насправді, є дуже цікавим періодом розвитку української культури, як раз виокремлення унікальних рис майбутнього візуального мистецтва, майбутнього ставлення українців до самих себе в образах. Мені здається, що на це варто звернути особливу увагу.

Князь Ягайло в свій час дасть українським майстрам спеціальну грамоту, яка дозволить їм розписувати не тільки православні, але й католицькі церкви. Це велика можливість, вікно можливостей, якими українські майстри скористалися в Краківських, Суразських і Сандомирських землях, з’являються каплиці або церкви розписані українськими майстрами. До цієї тенденції, до цієї традиції монументального мистецтва, яку залишили нам українці, відноситься каплиця Святої Трійці у Люблені 1418 року, в Сандомирі 1430, каплиця Святого Хреста у Вавелі 1470 рік.  Це точно проторенесанс. Це точно пошуки жесту, виразу обличчя, пошуки людини, яка проглядає крізь ліки Святих. З’являються елементи пейзажу, з’являються помітні уважному глядачеві риси ренесансу. З’являються дрібниці побутового характеру – все це насичує і монументальний живопис і іконопис реальним життям. Про кілька ікон цього періоду я хотіла розказати окремо.

Надзвичайно цікава ікона «Параскева П’ятниця із житієм», написана на рубежі XIV-XV столітть. Я думаю, що автор точно знав свого глядача. Автор писав цю ікону для простої людини, яка прийде і має молитися до цієї ікони про найпотаємніше, найболючіше, про своє непросте життя. Вона дуже лаконічна і ближча до фрескового живопису, тим не менше, обличчя героїні, обличчя Параскеви, її житіє дає якісь відповіді. Ми сьогодні інколи втрачаємо оцю мову і розуміння християнського живопису, а людина XIV-XV століття приходила за своїми відповідями як раз до храму.

Ще одна цікава ікона, яку я уже згадувала, «Юрій змієборець із Станилі». Нестримний рух, вершник на коні, золоте тло верхньої половини ікони і чорна земля нижньої половини ікони. У Юрія за плечами майорить червоний плащ. Уявіть собі ці кольори – чорний, білий, золотий, червоний. Ікона справляла надзвичайне враження на тогочасного глядача і точно відповідала його потребі в захисті. Приходячи молитися до такого Юрія, українець точно знав, що він його захистить.

Прекрасна ікона «Преображення» із Бусовиська теж знаходиться сьогодні не в українських, на жаль, музеях. Майстер відрізняється не тільки живописністю, і не тільки власною індивідуальною манерою, а він нам демонструє знання свого часу, знання тих досягнень, які вже існують в цей момент. Він прекрасно працює зі світлом і тінню, у нього прекрасне колористичне моделювання. Він зображує гірський пейзаж, якщо ми уявляємо, можемо собі уявити, то гра світла і тіні в горах надзвичайно цікава, автор намагається передати це відчуття. Він використовує перспективу, ікона в перспективі – окрема тема, поява цього живописного прийому говорить про зростання майстерності і про те, що українські майстри не виключені із загального європейського, принаймні, центральноєвропейського дискурсу.

Ще один жанр образотворчого мистецтва, який активно продовжує розвиватися в XV-на початку XVI століття – це монументальні розписи в дерев’яних церквах. На жаль, за епоху незалежності українські дерев’яні церкви горять, і ми втрачаємо неймовірні шедеври. Сьогодні, якщо у вас, шановні українці, є можливість поїхати і подивитися неймовірні українські дерев’яні церкви, робіть це, можливо ми з вами станемо тими, хто бачить це востаннє. Фрески Вознесенської церкви, село Лужани Чернівецької області, 1455 рік. Фрески збереглися, відчутна києворуська традиція, але відчутний і новий подих часу. Дуже відоме зображення царів Давида і Соломона, розповсюджений сюжет. Вони з янголами в Раю, грають на музичних інструментах, і що цікаво, царі зображені в одязі не свого часу, не іудеїстичних часів, а в одязі Візантійсько-Київської доби, фактично вони такі собі князі Київської доби.

Варто сказати, що у фресковому живописі, розписах церков початку XVI століття з’являється ще одна цікава тенденція, поява так званих ктиторських портретів. Ктитор – людина, яка допомагає церкві, фактично це меценат, як правило, це можновладець, який бере фінансову і духовну відповідальність за цю церкву. Ми маємо, наприклад, портрет ктитора Федора Вітольда, боярина молдовського господаря Стефана Великого, що сидить на коні. Саме в цій Вознесенській церкві, яку я вже згадувала. Це теж цікавість до людини, це теж поява особистості, якої не було в епоху середньовіччя, це теж зародки передвідродження.

Церква святого Онуфрія, кінець XV століття в селі Лаврові Львівської області. Героїнею більшості зображень, які збереглися до сьогоднішнього дня, є Богоматір. Взагалі Богородичний культ – найшанованіший, найулюбленіший в українському церковному мистецтві. Ми маємо велику кількість Богородиць, вона наша захисниця і ми точно любимо її більше за всіх інших, якщо я можу дозволити собі такий вираз. Так от, Богородичний цикл села Лаврова зберігає для нас кілька сцен. Бесіда Марії з Йосифом, коли вона повідомляє Йосифу, своєму чоловікові, що вона народить Бога. Марія горда і ми бачимо на її обличчі це відчуття майбутнього материнства, материнства особливого. Далі збереглася сцена «Дари Волхвів», коли східні царі, волхви, приносять дари немовляті Ісусу, вона щаслива матір, вона зробила те, для чого прийшла в цей світ. Вона радісна і вона, напевне, на одну секунду забула про трагічну долю свого сина. Далі сцена розп’яття Ісуса, і перед нами просто трагічна історія страждань і мук, які зазнає ця жінка. Нарешті, Свята Діва, зберігається в сцені Покрова на тих же самих фресках села Лаврова, де вона виступає захисницею людей. Вона принесла найбільшу жертву, і тепер вона молиться за все людство, молиться за кожного.

Традиції перехрещуються. Ми маємо готичні пошуки. Наприклад, в іконах XVI століття з’являється готичний стиль в написах. Ми маємо романську традицію, поява європейського куртуазного стилю, коли лицарі співають хвалу і славу прекрасним дамам. Ми маємо святих в облаштунках, прикрашених гравіюванням, в розкішному одязі. Ми маємо збереження києворуської традиції, між іншим, в цьому сенсі ще з XІІІ століття зберігається спорідненість, суголосність ідей Галицького-Волинської іконописної школи і  Новгородської іконописної школи. Дослідники роблять припущення, що ця суголосність  викликана до життя певною незалежністю Галича і Новгорода. Галич і Новгород менше за всі інші київські князівства зазнали втручання монголо-татарської навали і цього знищення. Великі ікони, де Святі зображуються в повний зріст, вони повернуті до нас обличчям, великі очі – це ті характеристики, які зустрічаються і в галицьких, і в новгородських іконах. Повторюся, ще з ХІІІ століття.

Знавці визначають, що на початку XVI століття, формуються дві яскраві школи – Львівська і Перемишлянська іконописні школи, ми ж говоримо, не вдаючись в такі деталі, ми говоримо про появу світськості, про появу людини, про зацікавленість зовнішнім світом, яка виразно присутня в іконах XV-XVI століття. І з повним правом говоримо про тенденції і явища передвідродження і в українському мистецтві, і в українському живописі.

Ще цікавим пошуковим рішенням, пошуковими тенденціями відзначається кінець XV століття в Київському культурному просторі. Варто сказати, що з кінця XV століття Київ повертає собі силу і славу духовної столиці. Попри те, що у 1470 роках Київське князівство було скасовано, як незалежне, тому стало частиною Польсько-Литовської держави, тим не менше, на престолі Київського князівства наприкінці XV століття опиняється литовсько-польська династія, а з часом київська династія князів Олельковичів. Вони люди освічені, вони точно піклуються не тільки про свою кишеню і скарбницю, а й про місто. І пожвавлення життя наприкінці XV століття в Києві відчувається абсолютно точно. Відновлюється Собор Києво-Печерської Лаври. Починає працювати переписувальна майстерня  Києво-Печерської Лаври, знаменитий скрипторій, з’являються нові українські редакції вже відомих творів. Переписується в 1460, потім в 1462 році заново в новій редакції Києво-Печерський Патерик. Переписуються в скрипторії і світські тексти «Ізмагард», збірка повчальних текстів «Бджола». Переписується «Златоструй», який належить Іоанну Златоусту, і інші тексти. Оце пожвавлення стосується всіх верст і всього київського населення. Українські дослідники писали надзвичайно цікаво. Справа у тім, що Київ – величезне торговельне місто, яке має єврейські громади. Євреї – найвидатніші торговці свого часу, в усіх європейських містах єврейські громади займаються торгівлею, потім будуть займатися банківською справою і так далі. В Києві дві громади: рабинська і караїмська. На чолі однієї з них стоїть людина, відома в історії під ім’ям Мойсей Вигнанець. Далі ми слідуємо тим реконструкціям, які здійснюють вчені інституту філософії Нічик, Литвинов, Стратій, про це багато є наукової філософської літератури. Українські дослідники припускають, що Мойсей Вигнанець був вигнаний з Новгорода, де він був речником, допомагав Новгородському князю визначати його політику. Складні умови, складні стосунки князя і новгородського боярства приводять до того, що Мойсей йде з Новгорода, він приходить у Київ і стає на чолі цієї єврейської громади. Далі ми припускаємо, що активна, мандруюча, торгуюча єврейська громада звертається до Мойсея і його книжників, на чолі яких він стоїть, з проханням перекласти відомі і потрібні їм для активної діяльності тексти. Повторюся, це реконструкція, можливо були і інші мотиви. Попри це, в київських перекладах старослов’янської мовою в Києві в XV столітті з’являються надзвичайно цікаві тексти. Сьогодні вони в науці об’єднані під назвою «Київські логіки». Про кілька текстів я згадаю для того, щоб зрозуміти діапазон інтересів наших давніх предків.

По-перше, це «Логіка Авіасафа» давньогрецька. Зазначу, що всі тексти перекладені з грецької, давньої єврейської, латинської мов. Є переклади Аристотеля, переклади Голена, є перекладений «Логічний словник» Маймоніда, можливо, для непосвяченого слухача, це не звучить, але повірте мені на слово, що це надзвичайно важливі тексти, які формують спосіб мислення, які є підґрунтям формування філософської традиції – і європейської, і східної. Ми зустрічаємо в цих «Київських логіках», перекладах, які здійснили єврейські книжники, тексти Аль Газалі, Ібн Сіни, Ібн Рушда, ми зустрічаємо частину «Формальної логіки» Аристотеля – це розмисли про форму, світло, тінь, це класифікація наук. Частина цих текстів перекладена з єврейської, арабської, латинської, грецької мов вперше на старослов’янську, більше того, частина текстів з’являється на 50, а то і на 70 років раніше, ніж вони з’являються в Європі. Венеціанці відрізняються такою перекладацькою активністю. Є текст на захист інтелектуальної праці, що говорить нам про хоча б пошуки місця інтелігенції, людей інтелігентних професій в тогочасному світі. Є переклади, які стосуються управління державою, вважалося і досі вважається, що це частини «Настанов» Аристотеля своєму улюбленому учню Олександру Македонському, якого Аристотель вчив керувати державою. Все це говорить про зацікавленість людей розвитком, навчанням, і хочу підкреслити, що тексти перекладені на загально доступну мову. Тут варто сказати про те, що філософія ще не виділена в спеціалізовану науку, але філософське мислення, любомудріє, зацікавленість мудрістю віків відрізняється в західноєвропейській і в східноєвропейській традиціях. Західноєвропейська традиція спрямована на досить вузьке коло інтелектуалів, і це  відмежування здійснюється в тому числі за рахунок латинської мови, тільки той, хто знає латину, може читати ці тексти. Східнослов’янська філософська традиція, яка починає ще формуватися і буде продовжувати формуватися, відповідає на наріжні питання буття. Мудрець потрібен для того, щоб навчити тебе жити, і значить, мудрець мусить говорити з тобою зрозумілою тобі мовою. Тому, я підкреслюю, тексти були перекладені на загально доступну старослов’янську мову. Власне, кінцем XV століття датується поява кириличного друку, знаменита друкарня в Кракові Швайпольта Фіоля, де вперше друкується Юрій Дрогобич (Юрій Котермак), майбутній ректор Болонського університету. Ми говоримо про появу таких українських версій, українських редакцій, друкованих кирилицею, відомих текстів, як «Тріодь пісна», «Тріодь цвітна» – це збірки церковних піснопінь, які співаються в православному богослужінні. Ми говоримо  про видання «Часослова», і філологи підказують нам, що це вже майбутній українській варіант, там значна кількість українських слів, виразів, це українська версія «Часослова», «Псалтиря». Варто сказати, що датується кінцем XV століття формування нової плеяди молодої української інтелігенції вже згадуваний нами Юрій Котермак, хоча б два слово про нього. Юрій Дрогобич (Юрій Котермак) народився у 1450 році в Дрогобичі, отримує початкову освіту в Україні, потім їде в Європу і зрештою стає ректором Болонського університету. Людина надзвичайно освічена, він першим вираховує географічні координати таких міст, як Кафа, Вільно, Дрогобич. Він першим описує вірус бубонної чуми, а це найстрашніша хвороба Європи, яка винищує цілі європейські міста. Юрій Дрогобич – людина, яка займається початками політології, соціальної історії, власне, йому належить знаменита теза про те, що людська історія є драма в дії. Якщо ми згадаємо, що все визначається Богом, то теза Юрія Дрогобича про те, що людина пише сама свою історію, є революційною. І, власне, Дрогобич – учитель  Коперника. Все те, що відбудеться з Європою, все те, що відбудеться з європейською культурою нового часу, в тому числі закладається і українськими інтелектуалами Юрієм Дрогобичем і його сучасниками, зокрема.