Наталія Кривда про зародження української культури

Доброго дня, шановна аудиторія, я рада сьогодні вас вітати з приємною можливістю поговорити про історію української культури. Тема заангажована, надзвичайно цікава. Значна кількість людей сьогодні намагається створити образ власної національної культури, образ власної національної історії, візії минулого і проекції майбутнього – це те, над чим ми працюємо всередині самих себе. Не тільки як науковці, не тільки як люди, які цікавляться гуманітарним напрямком розвитку свого життя, а просто як громадяни. Ми хочемо зрозуміти, звідки ми пішли, що є нашим корінням, і сьогодні я спробую разом з вами знайти якісь лінії, якісь ключові моменти, якісь архетипічні конструкції, які визначають розвиток української культури. Не претендуючи на повноту всього матеріалу і на те, що наша версія є найбільш повною і правильною, поговоримо про речі важливі, ключові з академічної, наукової точки зору.

Починаємо з загального визначення, яке мені здається надзвичайно важливим. Попри десятки, а то і сотні визначень дефініцій культури, які блукають сторінками наших підручників, веб сайтів, присутні в публічному дискурсі, культура все ще визначена невиразно. Кожна галузь гуманітарної науки відшукує свої відповіді, дає свої визначення. Давайте поговоримо про культуру, як про життєвий світ людини, все те, що добудовано людиною до природного оточення, в тому числі, до своєї біофізичної природи. Мені подобається таке визначення, тому що воно залишає нам простір для добудування нових конструкцій. Людина істота штучна, з’явившись, умовно, мільйон років до нашої ери на поверхні землі, ця істота починає пристосовуватися до світу і пристосовувати світ до себе. Штучність цієї істоти полягає в тому, що вона не фізіологічно довершує своє тіло, хоча цей процес біологічної еволюції продовжується і до сьогоднішнього дня, як не дивно. Ця істота починає перетворювати світ і перетворювати себе, дорощувати, добудовувати себе через зовнішнє, штучне середовище. Вона, ця майбутня людина, Homo sapiens, не відрощує собі довгу руку, а бере палку, вона не може відростити собі крила, але починає включати інші механізми пристосування і вигадує такі інструменти, які допомагають їй замінити ці крила. В той момент, коли народжується свідомість, коли істота Homo sapiens (колись вона стане Homo sapiens sapiens), почне використовувати зовнішній світ, штучні предмети для того, щоб добудувати себе до комфортного стану, ми маємо моральне право говорити про те, що людина сталася. Починається процес культурної еволюції. Терміни завжди мають значення, і ми з вами дуже коректно будемо говорити про те, що Homo sapiens sapiens, людина розумна, починає активно діяти ,залишаючи наслідки своєї активної діяльності приблизно з епохи Верхнього палеоліту. Принаймні, з епохи Верхнього палеоліту, тридцять п’ять – тридцять тисяч років до нашої ери, ми говоримо про виразну присутність людини в зовнішньому середовищі, залишки її початкової первісної образотворчої діяльності, перетворення світу і так далі.

Говорячи сьогодні про українську культуру, варто сказати, що ранні форми культури в Україні, на територіях, які сьогодні називаються Україною, пройшли той самий шлях, як і всі інші форми культури на теренах і інших територіях. Залишаючи поза межами, поза дужками нашого з вами сьогоднішнього дослідження значну кількість культурних утворень, племінних утворень, родових утворень, які існували на наших з вами територіях, ми зразу починаємо говорити про ранніх землеробів.

Перші ранні землероби, які з’являються на теренах сучасної України, називаються нами трипільцями, вони прийшлі землероби, не автохтонні, скоріш за все, вони прийшли з Балкан і залишили неймовірну, надзвичайну, досить цікаву культуру, яка в світовій практиці називається культурою Кукутені-Трипілля, ми звикли її називати культурою Трипілля. Значна кількість поселень, кілька періодів розвитку. Чи можемо ми претендувати на те, що це виключно наш спадок? Вочевидь, ні, але якісь архетипи мислення, якісь форми виробничої діяльності, якісь візуальні знаки з трипільською культурою в майбутній українській національній культурі залишаться абсолютно точно. Однією з принципових позицій, на якій я завжди наполягаю і в спілкуванні зі своїми студентами, і в своїх професійних пошуках, полягає в тому, що термін «українська національна культура» може використовуватися стосовно до культури з певного терміну, з певного часу. Мені в цьому сенсі дуже до вподоби теорія, в свій час викладена професором Юрієм Павленко, який використовує термін «культура історичних предків українського народу». Цим коректним, правильним, науково ввічливим терміном ми можемо позначити величезний проміжок часу – від появи першої людини на теренах України до, приблизно, епохи Пізнього середньовіччя, у нашому випадку, це рубіж 15 – 16 століття. І лише з цього періоду, з кінця 15 століття ми маємо право науково коректно, я не говорю зараз про політичні або інші маніпулятивні технології, я говорю про наукову коректність, сміливо використовувати термін «українська національна культура». Саме в цей період почнуть формуватися такі мовні ознаки, такі літературні, архітектурні, образотворчі жанри, стилі, такі особливості художнього, естетичного бачення, які безсумнівно можна буде віднести до ключових характеристик майбутньої української культури. Отже, «культура історичних предків українського народу», яка покриває великий період, дає нам право стати частиною, чи зробити частину цієї культури своїм спадком приблизно до 15 століття. І десь з рубежу 15 – 16 століття ми використовуємо термін «українська національна культура».

Поговоримо сьогодні про той внутрішній стрижень, про ту внутрішню сутність, яка об’єднує значну кількість культурних утворень на теренах України до 15 століття. Це кілька великих періодів – «ранні культури», «ранні землеробські культури», «кочові культури», які з’являються не теренах України ( кіммерійці, скіфи, сармати). І десь з дев’ятого століття ми говоримо про формування ранньої слов’янської, давньослов’янської цивілізаційної спільноти. Перша цивілізація, яка з’являється на східних слов’янських землях, традиційно називається Київською Руссю, хоча це не самоназва, а наш з вами термін. Це окремий культурний період, про який ми теж поговоримо, можливо, наступного разу.

Що є стрижнем культури до появи історичного мислення, що об’єднує і є внутрішнім двигуном цієї культури, що зрештою залишилося для нас і дає нам право на якісь реконструкції? Ідея полягає в тому, що є спільний тип суспільної свідомості. Історично першим типом суспільної свідомості ми вважаємо міфологічну свідомість. І хоча черняхівська, зарубинецька, багато інших культур знаходять особливі форми імплементації, особливу форму наповнення якихось культурних форм, демонструють нам зовсім різні пошуки, культурні проекти на території сьогоднішніх українських земель, внутрішньо їх всіх об’єднує оцей тип суспільної свідомості. Які є характерні особливості цього міфологічного типу свідомості? Як насправді мислили наші з вами предки, як вони намагалися осягнути цей світ і себе в цьому світі? Коротко їх перерахую, що дасть нам можливість скласти хоч якусь картину того, як виглядав світ до слов’янських і давньослов’янських культур, які існували на наших територіях.

Першою характеристикою, безсумнівно, є тотальне олюднення природного середовища. Світ живий, я можу з ним спілкуватися, я будую з ним стосунки, я приношу йому жертви, прошу про щось. Але якщо я сприймаю світ навколо себе живим, то всі якості, які властиві живій істоті, мені, людині, я переношу на світ. Наука виробила термін, якій називається антропоморфізація, коли риси, характеристики, функції людини, антропоса ,переносяться на світ навколо себе. Наша мова, власне, зберегла значну кількість дієслів, інших форм, які описують світ, як живий. Послухайте: сонце встає і сідає, земля прокидається. Ми уявляємо собі землю, як світ навколо нас, як велику живу істоту, з якою можемо спілкуватися і з якою можемо побудувати стосунки. Людина не виділила себе із природи, вона є частиною цього світу. Власне, це одна з ключових характеристик міфологічної свідомості. Якщо ми зануримось в цю проблему, то побачимо, що культури і дослов’янських племен і утворень, і давньослов’янських племен і утворень відчувають себе частиною цього живого світу і так будують стосунки з цим світом.

Другою характеристикою міфологічної свідомості є глибокий символізм. Конкретні предмети, не втрачаючи своєї конкретної сутності, замінюють інші предмети, людина працює з ними, як з символами. Це, власне, загальнолюдський спосіб подолання відчуження між світом і собою, ми якось маємо цей світ уявляти і представляти. Людська свідомість виробила таку синкретичну форму, як символ, за допомогою якої осягає цей світ.

Третьою характерною особливістю міфологічної свідомості, без сумніву, є заміна причинно-наслідкових зв’язків прецедентом. Чому ви спочатку бачите блискавку, а потім чуєте грім? Моя студентська освічена аудиторія мені відповідає, що швидкість світла більша за швидкість звука. Але ніхто в своїх шкільних дослідах цього не робив, ми повірили нашій вчительці або вчителю фізики, повірили з огляду на те, що так відбувається. Насправді, я можу розказати більш красиву історію, яку розказували наші давні предки. Бог їде на колісниці по небу, кидає спис і він летить, розбивається об землю, і ми чуємо грім. З точки зору досвіду, ця історія більш правдива, принаймні, виглядає такою. Давня людина безкінечну кількість разів спостерігала блискавку, яка падає з неба, очевидно, розбивається і, очевидно, ми чуємо грім. Заміна причинно-наслідкових зв’язків прецедентом, випадком, конкретним випадком, який пояснює те, що відбувається, надзвичайно характерна для людської свідомості. Скажу вам більше, це вміння замінювати справжні причини, яких ви не знаєте, вашим наявним, наочним досвідом, зберігається надзвичайно довго і до сьогоднішнього дня. Дуже часто, не знаючи справжніх причин процесів і явищ, ми пояснюємо їх тим, як звикли пояснювати, якимось виробленим стереотипом, спираючись на свій наочний досвід і так далі. Ми точно знаємо, що блискавка зможе прилетіти раніше, тому ми придумуємо історію, пояснюємо собі цю історію так, як ми її бачимо, спираючись на власний наочний досвід.

Наступною характеристикою міфологічної свідомості є наявність сакрального і профанного часу. Справа в тім, що для давньої людини світ розгортається у просторі. Є якесь місце, священне дерево, острів, каміння, з якого починається розгортання світу на всі боки, це просторова демаркація світу, просторове розгортання світу. Але це все відбулося в якийсь час, в якийсь момент. Оцей момент, оцей проміжок часу традиційно в давніх міфологічних конструкціях, називається або «золотий час», або «золотій вік», або «острівний час», це момент, де все створюється вперше. Перша людина, перший камінь, перша троянда, перший крук і так далі. Всі перші зразки ідеальні, ось в цьому священному місті, в цьому священному часі, сакральному часі, задаються норми. Боги творять ідеальні зразки. Потім ці зразки копіюються, рухаючись в часі, кожна наступна копія стає гірша за попередню. Зрештою, те, що ми з вами сьогодні є, яких людей бачимо, це є дуже погіршені копії тих ідеальних, парадигмальних, як кажуть філософи, зразків. Відповідно, уявлення про те, що є той сакральний час, де все було ідеально, є острівний час, це місце і простір, де задалися зразки, де створилися ідеальні моделі, надзвичайно важливо для свідомості міфологічної людини, в тому числі, наших давніх предків. І нам з вами властиво і до сьогоднішнього дня безкінечне повернення до цього історичного, сакрального часу, до цього моменту першотворення. Коли ви чуєте від своєї бабусі: «От в наш час все було краще», вірте їй, адже для неї її сакральний, її священний час був дуже давно, в її молодості. І повертаючись до цього часу в її особистому житті, вона бачить, що так, там все було набагато краще. Оцей інструмент повернення і порівняння себе з ідеальним, парадигмальним, зразковим і до сьогоднішнього дня властивий людській свідомості і зрозуміло, що наявність сакрального, священого і профанного буденного – одна з ключових, дуже важливих характеристик давньої людини.

Остання характеристика міфологічної свідомості полягає в колективності цього досвіду. Чому міф вірний, чому міф істиний для людей, які живуть в межах такого типу мислення? Тому що він є результатом досвіду десятків поколінь, який накопичувався, фіксувався в якихось ідеях, конструкціях, предметах, способах виробничої діяльності, передається від покоління до покоління. Юнг буде багато працювати з міфологічною свідомістю, саме він введе з часом термін «архетип», яким так активно сьогодні користуються і культурологи, і історики, і мистецтвознавці. Юнг говорить про міфологічну свідомість, як про тотальну ідеологію – це такий тип мислення, зафіксований, зацементований колективний досвід, який не дозволяє вам вийти за рамки системи. Або ви приймаєте цей досвід, або ви приймаєте принципи, цінності, сакральні предмети і речі цієї системи, або вас просто вбивають, ви не можете вийти за межи цієї системи. Пройдуть сотні років, тисячі років, доки людина набуде оцієї суб’єктивності, коли вона зможе сама приймати рішення, виносити якісь судження. Довгий час міфологічний тип культури, міфологічний тип мислення повністю визначав людське існування в світі. Це досить комфортно, з точки зору індивідуальної свідомості – все, що треба робити, вам скажуть, ви мусите йти цим шляхом, і щастя буде наприкінці цього шляху. Власне, тоталітаризм теж використовує цей психологічний, міфологічний прийом. Коли нема на що спертися, спираються на традицію. Умберто Еко називає спирання на традицію і безкінечне використання минулого досвіду однією з ознак фашизму. Тоталітарні системи нав’язують суспільству правила, говорячи: «Так робили наші предки. Це ми колективно визначили принцип або цінність, і тому ти, окрема особа,будеш підкорюватися цим правилам». Тотальність міфології має свої плюси і мінуси.

Наша задача сьогодні була поговорити про те, що значний період історії існування наших предків пов’язаний саме з таким типом суспільної свідомості – міфологічною свідомістю, і ті артефакти, які залишилися з цього моменту, свідчать про надзвичайно цікавий, надзвичайно насичений внутрішній світ наших предків.