Наталія Кривда про культуру Київської Русі

Сьогодні ми з вами поговоримо про один з найцікавіших періодів розвитку нашої культури. Я говорю про культуру Київської Русі. Улюблену багатьма культуру, яка сьогодні складає, на жаль, предмет серйозних політичних маніпуляцій, серйозних політичних перетягувань. Ми не будемо говорити про інтерпретаційні схеми, ми поговоримо про характерні риси цієї культури. Я спробую дуже коротко, не претендуючи на глибину, поговорити з шановною аудиторією про образ цієї культури, який створився в нашій свідомості: що відповідає дійсності, а що, насправді, не відповідає дійсності.

Ми говоримо про період утворення ранньої феодальної монархії, першого цивілізаційного утворення на теренах давньо-слов’янських племен, теренах сьогоднішньої України. Ми говоримо про період приблизно з 8 по середину 13 століття. Вважається, що перші племенні союзи починають творитися на цих землях в шостому, потім активний процес племінної організації припадає на 7 – 8 століття, і починаючи з 9 століття ми говоримо про державотворчий процес, про появу перших державних зародків. Традиційно згадується неймовірно насичена плеяда, пантеон діячів києво-руської культури: княгиня Ольга, Володимир Великий, Ярослав Мудрий і так далі. До якихось з них ми будемо звертатися, але сьогодні наша задача спробувати через теоретичну модель, через суб’єктивну модель цієї об’єктивної реальності відтворити образ цієї культури.

Глибинним шаром, глибинним змістом києво-руської культури безсумнівно є міфологічна культура давніх слов’ян. В літературі існує термін «язичництво», інколи ви навіть можете зустріти термін «українське язичництво», то я би рекомендувала утриматися від терміну «українське язичництво» і говорити про давньослов’янську культуру, міфологічну культуру або давньослов’янське язичництво. Ми точно знаємо, що проект введення християнства, релігійно-культовий проект Володимира Великого, готувався заздалегідь. Ми точно знаємо, що з християнством, як з однією зі світових релігій, надзвичайно привабливою для влади ідеологією, русичі були знайомі досить давно. У нас є залишки архітектурних споруд, які старші за Десятинну церкву, саме Десятинна церква вважається першою, офіційно побудованою християнською спорудою в Києві. Ми знаємо про договори між Київською Руссю і Візантією, які підписувалися і які дають нам право говорити про те, що принаймні, частина воїнів дружини, яка наймалася і йшла воювати в Візантію, була християнами. Ми знаємо, що княгиня Ольга прийняла хрещення у Візантії, коли була з візитом в Константинополі. Проте офіційною датою хрещення Київської Русі вважається перше серпня 988 року. В 980 році хрестився сам Володимир, хрестився з частиною своєї військової дружини, і відбувається ця надзвичайно знакова подія в Херсонесі, на території Криму.

Попри те, що з християнством наші пращури були знайомі, християнство не було найрозповсюдженішою релігією. Політеїстичний пантеон давніх слов’ян був багатий, вони поклонялися силам природи, персоніфікованим силам природи. Очевидно, що існували локальні культи, племінні культи окремих богів. Очевидно, що існували культи і загальноруські і до того, як прийняти християнство, Володимир – він ще не Великий, але стане ним – Володимир здійснює спробу зібрати оці божества і створити пантеон на Київській горі. Сучасні дослідники виділяють кілька рівнів цього пантеону, для нас це теж цікаво, адже це певна піраміда, певна модель світосприйняття наших давніх предків. Ми говоримо про пантеон язичницьких божеств, які зібрав Володимир в Києві наприкінці 10 століття. На верхньому рівні цього пантеону два божества – це Перун і Велес. Давньослов’янська міфологія належить до кола індоєвропейських міфологій, у нас є певні спільні конструкції з грецькою міфологією, з індійською міфологією, ведичною міфологією. Так от, на верхівці цієї піраміди два божества, які являють собою вертикаль. Перун – небесний бог, Громовик і Велес або Волос, як його називає «Повість минулих літ». Волос – божество підземного царства, покровитель померлих, але ще він покровитель багатства. Причому покровитель багатства у вигляді отар, він покровитель скотарства. Оця вертикаль – верхній небесний і підземний бог – являє собою внутрішній стрижень цієї піраміди.

На другому рівні – божества, які пов’язані племінними колективами. Їхні імена дуже мало збереглися до нашого часу. Володимиру з часом перестала бути потрібна оця локальна, сакральна система. Він не хотів культивувати богів, яким поклонялися окремі племена. Він вибудовував вертикаль своєї влади, і християнство дуже добре відповідало цій ідеї. Божества другого рівня цієї піраміди не збереглися, ми думаємо, що це божества локальних племінних колективів і окремих видів з господарської діяльності.

На третьому рівні язичницької піраміди знаходяться божества абстрактних функцій. Чур, Род, Суд, Правда, Кривда і так далі. Ще нижче знаходяться істоти з міфологічною божественною природою і власними іменами. Як не дивно, саме на цьому рівні знаходиться Кащей Безсмертний, баба Яга, Соловей-розбійник. Тут же і історичні персонажі. наприклад, Кий, Щек і Хорів, які хоч і вважаються засновниками Давнього Києва, все ж таки зберігають оцю легендарну міфологічну природу.

І нижій рівень цієї піраміди – демонічні істоти, це нижній пандемоніум: безіменні, безособистісні, мавки, русалки, домовики, польовики і так далі. Вони зберігають найглибші зв’язки з людиною до сьогод дня: десь на Волині бабусі залишають молочко для домовика, десь в хороших українських селах не збирають все зерно, весь хліб на полі, обов’язково залишають польовику і так далі. Це найнижчий демонічний рівень, який присутній в цьому пантеоні.

Логічно зробити таке припущення, що тисячолітня віра предків нікуди не поділася. І коли Володимир приймає рішення про нову офіційну релігію, християнство накладається зверху на тисячолітні поклади міфологічної культури, на тисячолітні поклади язичництва. Не буває такого, щоб людина в один день відмовилася від того, в що вірила до цього багато років, вірили її батьки, і прийняла нову ідеологію, навіть, якщо вона дуже приваблива. Вогнем і мечем хрестить Володимир Русь, ми знаємо це з літописів. Віддалені Псков і Новгород, віддалене Полісся погано приймають християнство. Відправи язичницьких культів зберігаються дуже довго, принаймні, на Волині є рештки язичницьких капищ , які датуються аж 18 століттям, вісім століть християнство офіційно існує на цих територіях. І тут ми мусимо прийняти як факт, що мова йшла не просто про заміну віри – це було б складно, але можливо. Мова йде про те, що 988 році Володимир пропонує своїй країні цілий новий всесвіт. Християнство, звичайно, є його серцевиною. Це нові уявлення про людей, про землю, про Бога, це нові уявлення про стосунки людини і держави, людини і людини, про відносини чоловіка і жінки, про життя після смерті, про відповідальність перед своєю родиною, своєю державою, відповідальність перед своїми дітьми і так далі. Нова величезна і найсерйозніша система приходить з Візантії разом з християнством візантійського ґатунку, східного ґатунку. Відбувається надзвичайно складний процес, коли язичницька культура не залишає свого місця, вона залишається, християнство накладається зверху, і вони починають співіснування, вони починають взаємне проникнення. Язичницькі культи, церемонії, цінності, імена проникають в християнську культуру. Християнська культура і церква, як соціальний інститут, намагаються боротися з язичницькими уявленнями, міфологічними уявленнями, але це боротьба без перемоги. І тоді церква, як соціальний інститут і релігія християнство, як ідеологія починає пристосовуватися – щось приймати, від чогось відмовлятися. Процес цей надзвичайно складний, він зберігся до сього дня. Наше українське християнство насичене міфологічними елементами, принаймні, на рівні церемоній, ритуалів, особливо побутових, ми можемо про це говорити.

Говорячи про характерні риси культури Київської Русі, я би назвала в першу чергу християнізацію цієї культури, появу нової ідеології, нової ціннісної системи, нових уявлень про світ. Християнізація проникає всюди, не тільки в особисте життя людини, а й в суспільне, публічне життя. З’являються нові жанри літературної творчості. З’являється нова архітектура, неймовірна цікава модель хрещато-купольної, хрещато-банної споруди як культової. Нові уявлення про красу, про добро. Християнство визначає нову моральну систему, яка досить серйозно відрізняється від попередньої моральної системи, яка існувала в Київській Русі. Християнство впливає на формування державно-індивідуального існування, держава сакралізується, влада князя стає священною, це нове ставлення до цієї людини. Якщо в епоху давньоруських східно-слов’янських племен князь – це військовий ватажок, це всього лише племінний лідер, то тепер його влада стає священною, сакральною, вона приходить від Бога. Отже християнізація культури, як дуже серйозний внутрішній двигун, як генератор нового побудованого світу, це перша характерна особливість. Це мистецтво, література, побут, життя державне, публічне, індивідуальне насичується християнськими ідеями поступово, але безповоротно.

Другою особливістю цієї культури я би назвала вплив Візантії. Є термін «візантінізація», візантійська присутність відчувається в усій культурі Київської Русі, починаючи з таких простих речей, що певні жанри художньої творчості, певні види виробничої діяльності просто безпосередньо приходять з Візантії. Найпростішим прикладом є поява такої кам’яної кладки, якою побудовані собори і церкви, які належать до раннього періоду християнства це 10-11, початок 12 століття. Ми говоримо про прихід таких інтер’єрних технік, технік внутрішнього упорядження храмів, як фреска і мозаїка, надзвичайно цікаве явище. Так ми, давні слов’яни, починаємо їх по-новому використовувати, починаємо навантажувати новим змістом, надавати якихось нових нюансів, але це техніки, які приходять з Візантії. Приходить стиль літератури, перекладається візантійська література, твориться оригінальна література. Очевидно, що продовжується, але вже під візантійським впливом літописання – надзвичайно важлива частина нашого самоусвідомлення історичної практики. Часто це випускається з поля зору, але зверніть увагу, з Візантії приходить і етикет, приходять і ці нові поведінкові моделі, приходить і нова придворна культура, якої не було до цього часу. Формуються еліти, і еліти обслуговуються, в тому числі, тими прийомами і тими етикетними моделями поведінки, які були властиві Візантії. не хочу занурюватися в цю тему глибоко, але хоча б окремі речі треба згадати. Наприклад, філія – надзвичайно популярна форма відносин у Візантії, коли на державні посади призначають (філія грецькою означає прихильність). Так от через філію на державні посади починають призначатися не ті, хто гідний цих посад, а брати, свати, друзі – люди, які входять в твоє ближнє коло. Київська Русь не знала такої форми створення державних інституцій, внутрішньо-державних зв’язків до приходу візантійського придворного етикету. З’являються такі оспівування князя, оспівування посадової особи, яких не було раніше. Мені здається, що частина вад, які і сьогодні присутні в нашій побутовій культурі, наприклад, корупція, кумівство і місництво – традиційні терміни, які використовуються в описі візантійського способу життя, вони прийшлі для нас. Вони знайшли прекрасний ґрунт і, на жаль, збереглися до сього дня, але вперше з’являються в тканині нашої культури саме за візантійського впливу. Але це не означає, що Візантія впливає виключно негативно, навпаки – це дуже могутній, дуже цікавий імпульс, який підштовхнув культуру до розвитку.

Третьою особливістю є двоєвір’я. Я говорила про те, що язичницькі поклади культури не пішли, християнство накладається зверху. Язичництво проростає, як трава крізь ґрунт через християнство, вони переплітаються, знаходять спільні форми існування. До сього дня на Великдень за вівтарем стоїть береза,до сього дня ми святкуємо Івана Купала, хоча ми християнська культура, до сього дня свято Трійці наповнене отим давнім змістом святкування середини літа, святкування продуктивних сил природи. На Трійцю ми прикрашаємо зіллям наші будівлі. Зв’язок християнства з давніми покладами міфологічної язичницької культури природні для українців. Ми поминаємо наших померлих через тиждень після Великодня, бабця моя залишала кутю на столі і ложку після Різдва, раптом прийде душа померлого. Ми зустрічаємо і пускаємо людей в свій дім, вірячи в те, думаючи, що це може бути реінкарнація душ наших померлих. Значна кількість речей в українській культурі пов’язана з міфологічними уявленнями, з язичницькими культами, церемоніями, це є однією з особливостей не тільки києво-руської культури, а й сьогоденної української, червоною ниткою вона проходить крізь культуру.

Ще однією дуже важливою особливістю культури Київської Русі є особливе ставлення до мудрості. В свій час професором Кримським був введений термін «софійність». Софія з грецької перекладається, як мудрість, і мудрість означає, в першу чергу, знання божественної істини. Перші три Кафедральні собори, які будуються в Київській Русі – Софія Київська, Софія Новгородська і Софія Полоцька, вони збереглися до сього дня. Київська і Новгородська збереглися в прекрасному стані . Світ, як велика книга, наповнена божественною мудрістю «Спочатку було слово» – це не просто цитата з Біблії, це відчуття, це характеристика цієї культури. Якщо ми подивимося на розписи Софіївського або будь-якого іншого православного собору, то ми побачимо, що вони читаються, як книга. Василь Великий, один з отців церкви Каппадокійської школи, в свій час говорив: «Розписи православного храму – це Біблія для неписемних». Розписи храму читаються зверху вниз і зліва направо, як книга. Не всі сюжети ми можемо прочитати, але загальна партитура саме така. Світ, як велика книга, софійність, мудрість присутня в цьому світі, і вміння зчитувати цей божественний текст, особливе ставлення до цієї мудрості – одна з характеристик києво-руської культури. Власне, з цього проростає те особливе ставлення до книги, яке ми спостерігаємо в Київській Русі. Це культура збереження книг. Кожен великий храм обов’язково мав скрепторій, переписувальну майстерню, обов’язково мав бібліотеку, великі сховища. За певними підрахунками вважається, що загальні бібліотечні фонди епохи Київської Русі від 9 до 13 століття складали приблизно 130 – 140 тисяч примірників. Якщо ми згадаємо, що ці книги переписані від руки або привезені звідкись, то це неймовірна кількість книжок. Отже, софійність культури, божественна мудрість, особливе ставлення до книги, особливе ставлення до писаного слова – це характеристика києво-руської культури.

Ви знаєте, хто вважався ідеалом людини києво-руської епохи? Освічений князь, тому що він є втіленням влади, сили, божественного провидіння, який сам є носієм божественної мудрості. Князь, який вміє читати, писати і є частиною цього софійного простору.

І остання особливість культури – це духовно-практичне спрямування філософії в епоху Київської русі. Власне, застосовувати термін «філософія» стосовно Київської Русі некоректно. Сучасна українська наука використовує термін або «зародки філософського мислення», або «любомудріє» – прекрасний термін, особливе ставлення до мудрості. Проте літописець має відповідати на загальні питання буття, дати відповіді на наріжні проблеми свідомості свого сучасника. Письменник, пророк, мудрець мудрий не тому, що він знає якусь високу істину, а тому, що він може відповісти тобі, читачеві, на найважливіші для тебе питання. Філософія – це спосіб допомогти людині осягнути цей світ і жити в цьому світі. Оця духовна практична спрямованість філософії вважається однією з характеристик всього розвитку філософської думки в Україні, яка зароджується саме в епоху Київської Русі. Велика культура, розкішна культура, ми нащадки цієї культури, у нас є прекрасні споруди, які збереглися, тексти, які збереглися, варто це цінувати.