Наталія Кривда про епоху бароко та українську культуру XVII століття

Сьогодні ми поговоримо про надзвичайно цікаве століття, Чижевський називає його якщо не золотою, то срібною добою української культури. Століття ХVІІ, століття, де відбулися найважливіші зсуви у формуванні національної свідомості, національної культури. Століття, коли піднесення військове, національно-патріотичне, формування якихось державницьких інституцій співпадає з надзвичайним піднесенням культурним. Це одна з моїх улюблених тем – українське козацьке бароко, блискуче, неперевершене, з приводу якого існує багато теорій. Та теорія і та концепція, яку я сьогодні запропоную обговорити, є однією з існуючих. Я спираюся на роботи Дмитра Чижевського, який одним з перших починає концептуально осмислювати українське бароко і говорить про його характерні риси.

ХVІІ століття починається з формування братської школи нового типу. Якщо ви пам’ятаєте, ХVІ століття подарувало нам цілий братський рух, при монастирях формуються християнські громади, які мають право запрошувати священика служити в свою церкву, формувати школу, формувати скарбницю і так далі. Власне, протягом ХVІ століття саме братські школи з їх настановою на оборону православ’я, на освіту, хоча б початкову, дітей стали тим інструментом, стали тією мережею, які зберегли національну культуру, національну віру. Підтримали бездержавне українство. У ХVІІ столітті ситуація змінюється, з’являються нові гравці на цьому полі, і одним з активних гравців, одним з активних стекхолдерів, як би ми сказали сучасною мовою, стає українська аристократія. В 1615 році в Києві засновується Київська братська школа. Гроші на неї дає вдова волинського маршалка Галшка Гулевичівна, гроші передає вона Богоявленському монастирю на Подолі в Києві. Умовою передачі цих грошей буде створення братської школи. Школа стає школою аристократичною. Власне, блискуча плеяда імен українських інтелектуалів ХVІІ століття пов’язана саме з цією школою. Іов Борецький, Касіян Сакович, Памво Беринда або навчалися, або писали для цієї школи, або були викладачами цієї школи. Київська братська школа демонструє зацікавленість нової української аристократії новою формою, цією братською формою освіти. З 1620 року першопатріархом української, білоруської православної церкви стає, за підтримки Константинополя, Іов Борецький, але найбільшу роль, найголовнішу роль в формуванні цього національного головування церкви зіграє Петро Конашевич-Сагайдачний. Фігура унікальна, яка змогла об’єднати Запорізьку Січ і київське вчене духовенство. Власне, вздовж цієї вісі Запорізька Січ і київське духовенство, київська наукова і духовна еліта формується те, що ми будемо згодом називати українською нацією. Активно формується з участю у і військових, і політичних, і національних, і культурницьких змаганнях. Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ століття українськими землями прокотилася ціла хвиля визвольних змагань. Власне, такі імена, як Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Конашевич-Сагайдачний постають, як герої цих повстань, цього національно-визвольного руху. Те, що відбувається пізніше, і те, що ми називаємо сьогодні національно-визвольною революцією під проводом Хмельницького, або ранньою буржуазною революцією, з точки зору європейського контексту. Все це підготовлено оцими, хоча і не організованими, локальними, але все ж таки, пристрасними повстаннями українського козацтва і українського селянства.

ХVІІ століття дарує нам, як я вже говорила, ще і новий приклад організації духовного і освітнього простору. Якщо на Подолі активно формується, живе, дихає, навчає нових аристократів Київська братська школа, то в Лаврі починає формуватися Лаврський колегіум, Лаврський гімназіон. Поява цього Лаврського гімназіону і поява, піднесення Києво-Печерської лаври, як нового освітнього центру, пов’язано з Єлисеєм Плетенецьким, який засновує друкарню, з часом ця друкарня буде найпотужнішою в Києві, і з іменем унікальної постаті в українській культурі, в східноєвропейській культурі Петром Могилою. Людина з блискучою освітою, людина з європейським способом мислення. Могила мав значну критику від своїх сучасників за те, що, власне, обирав віру, як можливості для своєї кар’єри. Його недоброзичливці говорили, що йому було все одно, католицизм чи православ’я, і вибирає він православ’я, через те, що воно розкриває більші можливості для зростання. Немає значення для нас сьогодні, значення має те, що ця амбітна, прекрасно освічена людина з широким діапазоном можливостей, розумінням того, що потрібно сьогодні його країні, стала спочатку на чолі лаври, а потім стає засновником Лаврського гімназіону і потім докладає надзвичайних зусиль для того, щоб Лаврський гімназіон і Київська братська школа злилися в єдину інституцію. З 1632 року ми маємо унікальну парадигму, унікальну освітню матрицю – Київський колегіум, який по смерті Могили отримує другу половину своєї назви, стає Києво-Могилянським колегіумом, а в же з 1701 року стає Києво-Могилянською академією. Власне, це та модель, яка продовжує традиції Тримовного колегіуму. Тримовність відкриває нам оцю синергію, тримовність дає можливість зберегти власну культуру і власну мову, відкрити двері до початків християнства, адже грецька мова – мова першотекстів, мова нашого першохристиянства, а латинська мова відкриває браму до західної вченості. Вивчення цих трьох мов призводить до вивчення і формування філософії як окремої гілки наукового знання, до цього часу ми не маємо такої спеціалізації, такої диференціації. Активний розвиток богослов’я, як логічної філософської, осмисленої аргументованої наукової дисципліни, стає задачею і завданням Київського-Могилянського колегіуму. Отже Чижевський визначає серед ключових характеристик барокової свідомості синтетичність – це перша характерна риса, на яку треба звернути увагу. Бароко постає, як спроба синтезу, як спроба об’єднати традиції, цінностні системи, ментальні настанови середньовіччя і ренесансу. Середньовіччя ділить світ на чорний і білий. Або ти з білим, на білій половині світу, ти з Богом, або ти на чорній половині світу, і тоді тебе немає, тебе знищують. Власне, з психологічної точки зору, пересічна свідомість комфортно себе почуває в такому чорно-білому світі, всі вибори зроблені, всі рішення визначені. Ренесанс вириває, як пише Дмитро Чижевський, людину із тканини середньовіччя і пропонує йому найстрашніше, пропонує йому вибір, в той же час розширюючи оці антропні, інтелектуальні, духовні, культурні можливості людини. Людина постає, як синтез духовного і тілесного. Людина розглядається, як найвищий витвір божественої свідомості, прекрасний сосуд, в якому горить вогонь цієї божественості. З іншої сторони, людина ренесансу втрачає оцю чітку орієнтацію, власне, вона вирвана з тканини такого унормованого світу. Бароко і його синтетичність є спробою поєднати цінності середньовіччя і цінності ренесансу. Чижевський демонструє цю ідею надзвичайно яскраво. Прекрасна стаття надрукована в журналі «Арка», в Парижі, в 49-му році, вона є і в інших джерелах, стаття називається «Духовна культура України ХVІІ сторіччя». Чижевський говорить: «Подивіться, всі ключові події ХVІІ – початку ХVІІІ століття побудовані на синтезі». Якщо ми говоримо про політику і появу державності, то ми відзначимо, що ані Конашевич-Сагайдачний, ані Хмельницький, ані Мазепа не говорять про створення незалежної держави, вони говорять про поновлення князівської держави. Вони відчувають себе тими, хто продовжує оцю лінію князівської, Київської Русі. Коли ми говоримо про релігійне життя, то Чижевський говорить, що Унія теж постає як бажання поєднати прастаре православне і нове, агресивне, аргументоване католицтво.

Вся архітектура ХVІІ-ХVІІІ століття – бажання поєднати старе, прастаре в нове. Зверніть увагу, Петро Могила, стаючи митрополитом, стаючи першим ієрархом Української церкви, не будує нову митрополичу кафедру, він відновлює Софіївський собор. Він теж відчуває себе нащадком старих митрополитів від часів Іларіона. Поєднання старого, бажання одягнути старе в нову форму, надати їй нового забарвлення, призводить до наступної характерної риси українського бароко – це декоративність. Коли нам треба подати старий зміст у новій формі, в новому вигляді, ми починаємо працювати з декоративністю. Декоративність, химерність, надзвичайна яскравість, бажання поєднати непоєднуване – це все властиво і архітектурі, і літературі українського бароко. Саме в цей час з’являються такі надзвичайно яскраві витвори українського мистецтва, як, наприклад, вірші, барокова поезія, яка написана у вигляді якихось предметів, у вигляді серця, вірш будується таким чином, що його рядки створюють серце, або чашу, або зірку. З’являється така декоративна лексика, яка не могла з’явитися до цього часу. Наприклад, лексика античних часів. Наприклад Діва Марія називається Діаною або посох Ісуса Христа називається тризубом Нептуна. Синтетичність і декоративність визначають оце нове, яскраве обличчя барокової культури, яка поєднує старий зміст і подає їх у новій формі.

Третьою характерною рисою, на яку звертає увагу Чижевський, є надзвичайна театральність. Крім того, що епоха бароко є епохою народження театру, в тому числі і українського театру, вона ще театральна за своєю сутністю. Жест проповідника, яскрава, насичена метафорами і порівняннями промова політичного або релігійного діяча. Білий кінь Хмельницького, на якому він в’їжджає в Київ. Церковні ходи, Тріумфальні арки, бажання виплеснути оцю внутрішню роботу, внутрішню боротьбу на зовнішню сцену – це надзвичайно характерно для бароко. «Весь світ – театр, і люди в ньому актори», – ця знаменита фраза Шекспіра стосується не тільки англійської реальності, британської реальності, а й української. Власне, перша театральна постановка датується 1673 роком і пов’язана з Києво-Могилянським колегіумом, п’єса називалася «Олексій – чоловік божий», була надзвичайно менторською і настановчою, але між двома актами цієї п’єси була прекрасна інтермедія, називалася вона «Іграніє свадьби». Спудеї, так називали студентів Києво-Могилянського колегіуму, перевдягалися в героїв свадьби, це була абсолютно простонародна, пересічна, містеріальна театральна постановка, де молоді спудеї іронічно, з гумором, з підкресленням оцих от особливостей грання української свадьби, відображали це. Кажуть, що глядачі ходили на цю дуже таку серйозну п’єсу виключно заради цієї інтермедії, яка була між двома актами п’єси.

Повторюся, синтетичність, декоративність, театральність – це все пошуки передати нові змісти, які з’являються в цій епосі. Власне, бароко вперше говорить людині надзвичайну важливу річ, бароко робить смерть частиною життя. Життя ніколи не цінувалося, середньовіччя говорить людині про те, що сенс твого перебування тут на землі – це підготовка до смерті, підготовка до перебування в Царстві Божому. Ренесанс казав людині, що твій зміст, зміст твого життя полягає в тому, щоб підготуватися до небесного існування, але це ти можеш зробити красиво, ти можеш наситити це змістом. І тільки бароко сказало: примирися, зроби смерть частиною свого життя. Власне, символіка смерті, роздуми над смертю, розмисли пов’язані з місією, з покликанням, з людською долею, божественою долею – все це прикмети барокового мистецтва, барокової філософії, барокового богослов’я, українського в тому числі.

Ще одна характеристика бароко – це антитетичність. Антитеза, як протиставлення неба і землі, Бога і диявола, людини і Бога. Одна, між іншим, з найулюбленіших художніх практик бароко – це гравюра, де використовуються виключно два кольори, білий і чорний, і через відтінки кольорів, через гру білого і чорного передається вся гамма людських почуттів, передається весь оцей потужний світ, який наповнений щастям, радістю, гнівом, заборонами, пошуками і так далі. Епоха героїчна, епоха титанічна і з точки зору політичних пошуків, не забуваємо, що це епоха Конашевича-Сагайдачного, Хмельницького, епоха Мазепи, епоха Пилипа Орлика. Епоха, яка шукає своє власне обличчя, адже це перша професійна філософія. Йосип Кононович-Горбацький, один з перших ректорів Києво-Могилянського колегіуму, Інокентій Гізель, якому ми приписуємо початки історико-культурного мислення, йому приписують текст, названий «Синопсис», власне, з нього починається, ця традиція записування історії культури своєї країни, свого народу. Це епоха, яка шукає різні сценарії. Чому театр народжується в епоху бароко, тому що театр є можливістю, є майданчиком програвання інших способів життя, інших пошуків рішення, власне, до сьогоднішнього дня в Україні театр – одна з найулюбленіших форм програвання різних сценаріїв оцієї диверсифікації, поліваріантності життя.

Ще однією особливістю бароко є надзвичайна містичність. Там, де є театр, там, де є антитеза, там, де є протиставлення, там без сумніву присутня символічність, містичність, пошуки того жесту і того знаку, який залишився в часі. Епоха бароко – це епоха гербів, епоха медалей, епоха тріумфальних арок, якихось постанов. Це епоха панегіриків, один зі знаменитих панегіриків Касіяна Саковича, «Плач на жалісний погреб славного лицаря Конашевича-Сагайдачного», який стосується прославляння героя. «Мить, ти прекрасна, залишися. Я хочу присутність свою в цьому часі залишити». Тільки у Мазепи у нас до десятка гербів. Кожен з 22 років свого гетьманування Мазепа відзначає або побудовою, або відновленням, реставрацією якоїсь церкви, споруди, будує нові, відновлює старі, будує мур навколо Києво-Печерської лаври. Так от, кожну свою споруду він позначає своїм гербом. Присутність людини в часі, плинність цього часу, фіксація якихось речей, які важливі для тебе – це все, що стає предметом пошуків і роздумів людини барокової доби. Прекрасна архітектура, яка пов’язує і києво-руську архітектурну традицію, і ускладнення нових інженерних форм, і появу ренесансного мистецтва в оздобленні, прекрасні ордери, прекрасне різьблення з пошуками нового стилю, нового образу. Прекрасний іконопис з появою людського, пейзаж в іконі, якого практично не було раніше, з’являються конкретні портрети в іконописі, в синопсисі, людина з’являється, людина стає частиною цього простору. Неймовірна прикмета барокового часу – це п’яти і семиярусний іконостас. Власне, іконостас виконує не тільки функцію збирання ікон і побудову якоїсь ціннісної системи, ціннісної моделі світу і моделі релігії, яку приходить і отримує людина. Іконостас виконує функцію певної театральної завіси, він розділяє сакральне вівтарне місце і оцю частину, де знаходимося ми з вами, фактично кажучи портер, частину для нас, для прочан, для людей пересічних. Відчуття того, що життя твориться тут і тепер, відчуття того, що ти є частиною цього плинного часу – одна з найхарактерніших особливостей барокової культури, яка і сьогодні залишається однією з найяскравіших епох українського розвитку.