Михайло Ведмідь про історичну освіту

Коли війна йшла півроку і всі розуміли, що то не АТО, а саме війна, коли всі бачили, з ким ми конкретно воюємо, були запитання «А за що ми воюємо? А навіщо це потрібно нам? Чи потрібно нам дружити з нашим північним сусідом чи ні?». Коли такі питання виникали саме на передовій, їх потрібно було прояснювати, придумувати, я сам щось готував, якісь короткі доповіді, комусь щось розповідав або залучав з добровольців якихось хлопців, які можуть розповісти. Коли я повернувся до цивільного життя, на мою думку, виникла потреба історичну освіту нести в маси. Бо мало хто буде спеціально, особливо з от таких верств населення, як робітники, солдати, люди, які постійно зайняті здобуванням свого шматка хлібу, вони не будуть собі купувати величезні історичні талмуди, не будуть шукати в інтернеті спеціальні лекції, в них просто нема часу на це. Потрібно організовувати якусь громадську платформу з “лайтової” історичної освіти для того, щоб у людей хоча б не виникало таких стандартних питань «Що таке Україна? Як вона утворилася?».

Зібралася команда – моя громадська організація плюс «Історичне коло. Лікбез», плюс київський клуб «Пошук», кожен у своєму напрямку працював. Ми об’єдналися, для того, щоб створити оці відкриті школи історії, якими ми зараз займаємося. В принципі ми бачимо дуже добрий фідбек від громадськості, бо на наші лекції приходить достатньо багато людей. До нас з задоволенням їздять історики з-за кордону, практично на кожні великі конференції приїжджають польські історики.

Я бачу, що сучасне суспільство потребує того і у людей є зацікавленість, є питання. Останній раз ми організовували у Краматорську політологічну лекцію про гібридну війну, 70 відсотків залу були учні місцевих шкіл. Мене здивувало, перше, що всі краматорські учні задають питання українською мовою, а по-друге, що вони дійсно цікавляться загальним положенням України, як вона виглядає в геополітичному вимірі світу, як відповідає на оті гібридні небезпеки, які зараз є. Я бачу, якщо це нормальною мовою, цікаво пояснювати, то запит на то буде, люди будуть цим цікавитися все більше і більше.

Якийсь зсув починається, якась лавина починається все одно з якогось одного необережного руху лижника, який зробить щось на вершині гори. Тому, я думаю, якщо нічого не робити, то нічого і не буде. А так, якщо об’єднати провідних істориків, які щось пишуть, щоб вони писали не тільки в суто професійні журнали, але робити якісь відео лекції, відкриті лекції, якісь дискусії, спільні конференції проводити, на які саме залучати громадськість, а не тільки професіоналів, то буде розширюватись. Навіть взяти оту саму лекцію в Краматорську, на яку прийшло десь 70 людей, я думаю, що там кожен третій щось розповів дома і хоча б десять хвилин поспілкувався. Або тато, або мама кожного того учня щось для себе цікаве вже почерпнули. Можливо, ще десять відсотків розповіло своїм знайомим, то вже можна сказати, що ті 70 людей перетворилися на 200. А якщо зробити в тому самому Краматорську, Маріуполі, Сєверодонецьку регулярні подібні речі, що кожні два – три тижні ми будемо привозити туди лекторів, які будуть щось розповідати цікаве з точки зору і регіону, і країни загалом, хоча б тими питаннями вони будуть більше цікавитися. Вони будуть більше на слуху і коли буде якесь конкретне запитання ворожої пропаганди у людей просто підсвідомо спливатиме якась відповідь, яку вона чула в розмові, або просто проходячи повз. Тому, я думаю, що та робота потрібна і навіть мінімальні зсуви нам потрібні для того, щоб нарешті перебудувати це положення у мозку людей, яке існує на сході країни, в принципі і в центрі і на заході. У нас є багато проблем зі світоглядом.

Є багато досі вигадок про те, що Україна – то вигадка австро-угорського Генштабу в 1914 році, а до 1914 року її просто не існувало. Є проблеми так само з українською мовою, як вона походила, як вона поширювалася, тут є такий у нас мем, жарт, що карту українською мовою можемо завдячити саме російському Генштабу. Бо наприкінці ХІХ сторіччя, то дійсно історичний факт, першу карту ареалу української мови, саме за мовною ознакою, де розселяються українці, створив саме російський Генштаб, з точки зору протистояння з тою самою Австро-Угорщиною, щоб мати якісь геополітичні впливи на тогочасні землі, де проживали українці, які були під владою Австро-Угорщини. От саме з тих політичних міркувань, саме російський Генштаб зробив для України дуже потрібну річ. Ми зараз маємо мапу місць, де проживали українці від Сяну до Дону фактично. Є багато закликів вже по сучасному положенню, про Крим, про східні кордони, як і коли вони передавалися, кому дарувалися. Ніхто не знає, наприклад, що там у 1922 році між Українською Радянською Республікою і Російською Радянською Республікою був абсолютно рівний міждержавний договір про вирівнювання кордону, як між двома незалежними державами, ще до заснування СРСР.  Про цю державотворчу роботу ніхто не знає, ніхто навіть не досліджує ці питання, особливо з людей, які цікавляться масовою історією. Тому на ті питання треба постійно давати відповідь, відповідь давати легку, без академічності, без багато джерельного матеріалу у вигляді коротких лекцій або коротких відео відповідей, щоб кожна людина могла подивитися і зрозуміти для себе особливі тези і все.

Найживучіший міф про те, що України взагалі не існує. Історичний міф, який вони постійно розносять і багато з нас, з українців, його підтримують тою чи іншою мірою. Є історичні міфи про братерство наших народів. В російській історіографії і політології, взагалі, Україна, Росія, Білорусь то братерські народи і чомусь тоді забувають про чехів, про словенців, про болгар, які в принципі теж слов’яни і чому не кажуть, взагалі, про братерство всіх слов’ян. Ті меми використовуються тільки з конкретних геополітичних міркувань, ці кого ми можемо захопити і з ким нам вигідно мати більш щільні стосунки, вони нам брати, про інших ми просто не згадуємо. З такими мемами треба боротися.

Ми не розповідаємо про Україну – батьківщину слонів і про те, що ми будували Єгипетські піраміди. Ми багато і наших міфів теж нівелюємо, бо нам не потрібно придумувати того, чого не існувало насправді. Ті самі міфи про переселення росіян на схід України, практично це міф, бо під час голодомору, вже історично доведено, є статистичні дані, що переселення з російських регіонів було достатнє невеличке і багато з них повернулося назад. Бо вони не витримали тих умов життя, а залишилися там переселенці з центрально-українських земель, які були звичні до того засобу господарювання, який був на тих землях притаманний. Тому ми ці міфи теж викриваємо, бо нам треба нормально розуміти, в чому є проблема і з тією проблемою якось боротися, а не придумувати штучну проблему, яку ми ніяк не можемо розв’язати.

У нас є сторінка в фейсбуці, в нас є сайт likbez.org.ua, ми відкриті для спілкування, тому будь-хто може написати, подзвонити і запропонувати якісь свої ідеї або запросити когось з наших учасників до себе, або запропонувати якусь свою тему, стати лектором.