Михайло Мінаков про можливості модернізації України

Фактично, всі можливості відкриті, революція дала поштовх, створила можливості, але ми не скористалися цими можливостями. На сьогодні Україна залишається нереформованою. Після будь-якого вибуху є час можливостей, вікно можливостей. Ця метафора показує, що рано чи пізно це вікно закривається. Але метафора ця неточна. У нас завжди є можливість реформувати країну. І децентралізація, і конституційна реформа, що до справедливості юстиції залишаються, так само, завданнями для нас. Будь-яка держава в своїй засаді, у фундаменті, має ідею справедливості. І, звичайно, створення справедливого суду, доступного суду, який виносить справедливі вироки в розумний термін – це вкрай важливо. Україна 25 років існувала без цього.

Цікаво, що пострадянський період починається з пострадянських революцій. Це трансформація, стрибок в майбутнє, стрибок до свободи. Наш порив до свободи десь зник. 1991-1992 роки очікування від нових історичних перспектив були величезні. Це створення нової демократичної політики і створення нової вільної економіки. Суспільство, яке орієнтувалося на неоліберальні цінності і вже в середині дев’яностих реакція на цю спробу страшна. Населення впадає у відчай, дезорієнтоване, починає голосувати дедалі більше за олігархічні партії або політичні групи і ми бачимо, як на початок ХХІ століття країна стає країною втрачених можливостей. Тоді з’являється ця ідея, що Україна – це країна вічно втрачених можливостей. Насправді так не є, бо, як ми бачимо перший революційний цикл, який ми пережили між 1991 і 2004-ми роками це період, коли була спроба створити сучасну державу і економіку. Вона не вдалася, була спроба встановлення авторитарного режиму в Україні, яка теж не вдалася і ми мали Помаранчеву революцію. Тут важливо зазначити, що Помаранчева революція це було по своєму відновлення тих обіцянок, які ми мали в 1991 році. Ще раз, створення демократичної, плюралістичної політики і ще раз вільна економіка. Бізнес і влада мають бути розведені. І все ж таки це не сталося. Запустився новий революційний цикл, а ні революційні обіцянки, а ні реформістські можливості не були використані. Ми маємо нову спробу авторитарного правління в 2012 -2013 роках, і знову реакція суспільства, яка не дала можливість авторитаризму встановитися. Україна весь час наче робить ту ж помилку, що Росія і Білорусь, але є ось цей механізм в політичній культурі, який рятує нас від встановлення тривалого авторитаризму.

Знову ми отримали можливість і обіцянки того ж 1991 року. Чесна політика, свободи політичні і економічна свобода. Два роки потому ми знаходилися в цьому полі напруження між двома програмами. Одна програма Євромайдану – свободи політичні й економічні. А інша – це програма війни, водночас почалася війна на Півдні, на Сході, втрата Криму, яка задала нову програму. Це створення сильного президента, це створення сильної армії, це припинення дискусій в країні, припинення діалогу. З одного боку, вимога діалогу постійного і політичної реформи, з іншого боку, створення безпечної політичної системи з сильним президентом і слабкою демократією. І ці дві системи врівноважували одна одну, що дозволило новим фінансово-політичним групам захопити владу, олігархія встановилася, але ця олігархія поки слабка і фактично ми маємо можливість і далі проводити реформи. Вимагати справжньої децентралізації, а не того, що маємо на даний момент в конституційних змінах, які пропонує і просуває президент і його команда. Перед усім це децентралізація в інтересах місцевих громад. Не областей, тут як раз сепаратизм і може відбутися, але бачите, програма президента, створення нової супер-президентської влади, якій через свої представників в областях чи новоутворених регіональних одиницях контролює місцеві громади. Має бути навпаки. Місцеві громади, як соборність України, реалізатори цієї ідеї соборності виконують і несуть на собі владу, а все, що місцеві громади не можуть виконати делегується центру.

Вийти з цих революційних циклів, від обіцянки до занепаду свобод можна в один спосіб. Ми опинилися між двома великими геополітичними проектами Європейським і Євразійським і перебуваючи між ними ізолюємось і уможливлюємо щоразу цей новий цикл очікування нового Майдану. Ми можемо перервати ці цикли, якщо приєднаємося до котрогось з проектів.

Євразійський проект – це авторитарний проект. Я прибічник демократичних цінностей, я не бачу майбутнього України в цьому союзі, більше того, я не бачу майбутнього і для російського народу, і для білоруського народу в цьому Євразійському союзі. Майбутнє демократичне, вільне, комфортне, щасливе майбутнє є тільки в Європейському проекті. Це не тому, що Євросоюз є таким ефективним агентом геополітичним, ні, у Євросоюза є свої проблеми, є свої недоліки, однак, сильні сторони Євросоюзу – це підтримка і відновлення рівності, це підтримка і впровадження практик, які підтримують права людини, не дискримінація, в тому числі, для геїв і лесбійок, тут нам треба бути свідомими, що не дискримінація за будь-якою ознакою і втримання рівності і доступності громадян до влади. І третє – це верховенство права. Якщо всі три елементи верховенство права, демократія і не дискримінація співіснують ми маємо систему, яка має майбутнє. Ми можемо відновлювати населення, в Україні страшна загроза депопуляції, ми можемо робити свої міста комфортним місцем для життя і ми можемо повертати наших громадян до, власне, громадської дії. Останні п’ятнадцять років не тільки в Росії, Білорусі, але і у нас поширювалась така ідеологія, набір вірувань, які зменшували вагу громадських цінностей. Люди ставали пасивнішими, віддавали перевагу патрон-клієнтським зв’язкам. І для інтелігенції, і для людей, які себе інтелігентами не вважають я пропаную ставати активними громадянами. Робити громади центрами влади, центрами розв’язання власних проблем, це дуже непросто. Тут нам треба відновлювати спілкування між поколіннями. Я вважаю, що Україна роздроблена не тільки на україномовних і російськомовних, на захід і схід чи багатих і бідних. Ми ще подрібнені генераційно, на покоління. Ці жарти – “забери паспорт в бабусі, врятуй Україну” – це дуже симптоматичний жарт, який говорить про те, яка недовіра між поколіннями існує. Старше покоління пережило дуже багато, це люди, які створювали політичні системи, бачили їхню кризу, відновлювали. Вони мають величезний життєвий досвід, як модернізації, так і виживання. Молоде покоління з чорно-білими і максималістським поглядом теж важливе, але неможна, щоб тільки одне покоління ухвалювало рішення для майбутнього країни. Нам потрібна каїна і громади, як раз можуть це забезпечити, у спілкуванні різних поколінь. Громади і громадяни не можуть залишатися на кухнях, необхідно повертатися на центр і тримати певний майданний дискурс, діалог вимоги до влади і участь у владі, як повсякденну, щоденну практику. Не робити це раз на десять років, а бути громадянином щодня.

Бути громадянином дуже незатишно, це важко, але, якщо ми хочемо жити тут і тепер, щоб у наших дітей було майбутнє, в онуків, то сидіти не можна.

В принципі, звичайно, завжди хочеться по декадентствувати, тут є своя комфортна зона. Пожаліти себе, які ми нещасні, вічно жертви. Насправді ми досить щаслива нація, ми можемо бути дуже прекрасною, зручною, приємною для життя країною. Зараз виглядає так, що напевно в термінах соціальної безпеки, найкращі часи для України були в 70-ті роки. Мені скажуть, так це радянський тоталітарний чи посттоталітарний Радянський Союз, але справді авторитарний період, але за якістю життя, за доступністю медицини, за соціальною безпекою, багато інших аспектів, які я, як інтелектуал, як молода людина, досить молода людина, ще не ціную, для мене цінності свободи є вищими від цінності безпеки, але нас таких не так багато. Нехай нас буде десять, нехай нас буде п’ятнадцять відсотків, а для решти українського населення мають бути свої гарантії. Тут неможна перебільшувати вагу Майдану, треба слухати і Анти майдан, і болото, і Україну зшивати фактично через діалог між різними таборами. Ясно, що не йдеться про тих у кого на руках кров, але країну можемо будувати тільки для всіх нас. Оце відчуття «ми», не як групки всередині країни, а цілої країни має бути повернуто. Ми маємо до цього «ми» повернути кримчан, ми маємо повернути тих донеччан, які залишилися на території сепаратистів. Ми маємо повертати і розуміти, що Україна це не територія, а це спільна республіка всіх громадян, різної віри і атеїстів, гетеросексуалів і гомосексуалів, тих хто активний і хто пасивний і ми маємо розуміти цінності одне одного. Іноді я сам розумію, що я просто не можу сприймати аргументи іншої сторони, але тут є ось ця жертовність – і примус, і аскетизм, і стоїцизм своєрідний, взяти себе в руки, притишити емоції, тільки на раціональних засадах ми можемо відновити спільне політичне тіло республіки Україна.