Михайло Гречухін про аеророзвідку

Почав я зі своєї появи в рядах Збройних сил України, до того до безпілотної авіації не мав ніякого відношення, а так сталося, що через айтішні контакти почав цим займатися. Спочатку купили один квадрокоптер «Фантом 2», потім почали з Академією ШАГ щось розробляти, потім комплекс «Фурія» у нас з’явився. Так поступово, спочатку в лавах Збройних сил, а потім доросли до волонтерського підрозділу, який базується в Краматорську і працює для потреб деяких  добровольчих і офіційних збройних формувань. За два роки у нас безпілотна авіація зробила такий стратегічний стрибок вперед, бо до того вона практично не розвивалася. Були якісь побажання, були люди у великих погонах, які щось хотіли і хочуть досі, але зараз хоча би на те наклалося якесь практичне використання, і вже Збройні сили розуміють, що дійсно потрібно, а не тільки те, що  хочуть. Бо досі є такі кумедні випадки, коли полковники, генерали кажуть, що найкращі безпілотники Збройних сил України, то Orbiter-1 дорівнює «Форпост-1»  російського виробництва. Запитуєш, чому – тому що його купила Росія. Так само до початку збройного конфлікту, війни, АТО в нас були радянські розробки  безпілотників  60-х років на реактивній тязі «Стриж» і ще якісь, не пам’ятаю вже назву, які теж розроблялися до останніх моментів і вважалося, що вони перекриють всі потреби Збройних сил. Хоча безпілотник, який летить при швидкості 900 кілометрів на годину і потребує цілого підрозділу для запуску, купи пального для того, щоб злітати над лінією фронту довжиною в 15 кілометрів, починаючи з того, що це нераціональне використання ресурсів, закінчуючи тим, що він світиться на всіх радарах, як величезний літак і при насиченості системи ППО його використання просто зменшується до нуля.

З одного боку, Росія просунулася набагато далі – вони купили ще в десяті роки ізраїльський Orbiter-1, на його базі  зробили безпілотник «Форпост», який ними зараз достатньо використовується. Вони існують в деяких варіантах: суто розвідувальний,  безпілотник РЕП, і навіть, я не впевнений на сто відсотків, але якийсь ударний варіант. Плюс до того, в Росії дуже розвинута безпілотна авіація і державне і приватне співробітництво в тому, що в них багато безпілотників приватного виробництва поставлено на озброєння. Вони не пішли тим шляхом, що визначити щось одне і з цим розвиватися, вони поставили багато всього і виробництво різних компаній, воно зараз у них активно працює. Тому навіть ось такий досвід ворога треба використовувати. Нам треба визначитись, яким шляхом ми зараз будемо розвивати безпілотну авіацію. Можна зосередитися на суто  вітчизняних розробниках, на приватних, державних конторах, які будуть робити повний цикл виробництва комплексу безпілотної авіації. Можна піти по іншому шляху – суто закуповувати іноземні розробки, які вже поставлені на озброєння країн НАТО, які довели свої можливості в тих якостях, в яких вони використовуються. Але тут теж є проблеми, що на те треба виділяти багато бюджетних грошей. Є проблеми з постачанням – деякі країни через збройний конфлікт нам не продають, навіть ті країни, які готові продати – ті самі Сполучені Штати, є проблема обмеження по експорту: там треба на кожну поставку отримувати окрему експортну ліцензію, і з Україною так само виникають проблеми. І є, звісно, третій пункт, я думаю, найбільш вдалий для нас, коли використовувати наші надбання, потенціал науковий, потенціал інженерний, то всі іноземні розробники кажуть, що інженерний і науковий потенціал у нас достатньо розвинутий. Самі планери ми можемо робити, математичні моделі ми можемо робити ідеальні. В нас сама основна проблема – у нас не існує якісних, захищених систем зв’язку. В нас не існує додаткового обладнання, так званих голів безпілотників – це оптичні камери або телевізійні камери, про системи РЕП взагалі не буду казати. В нас так само є проблема з авіонікою, в нас не виробляються нормальні автопілоти, а ті, що нам доступні на вільному ринку, китайського або європейського виробництва, вони незахищені і вони не дають тих норм захисту, які потрібні для використання в зоні АТО. Щоб купувати  європейські чи американські з певним рівнем захисту, треба отримувати експертні ліцензії і домовлятися з тими компаніями, які постачають для збройних сил тих країн. Тут проблема у тому, що вони з проблемою сюди постачаються, крім того, деякі компанії не можуть нам поставити, вони і так завалені замовленнями, треба домовлятися за півроку, за рік, щоб почалися сюди поставки.

Тому я повертаюся, третій шлях – використовувати наші якісь надбання, використовувати партнерство з іноземними компаніями, підписувати договори про корпусну зборку тут, про використання окремих елементів для наших розробок. І тут окремо потрібно наше партнерство з державою, партнерство з експортерами, партнерство з приватним сектором, бо одна якась компанія повний цикл потягнути не може – починаючи з того, що немає такої кількості інвесторських коштів, закінчуючи тим, що державі буде набагато легше домовитися з офіційними структурами тих країн. Тому найоптимальніший варіант – якомога більше проводити якісь наради, науково-практичні семінари, можливо, створити якусь окрему робочу групу по безпілотній авіації при Міноборони, при Укроборонпромі із залученням всіх виробників. Деякі кроки в тому напрямку зараз робляться, для того, щоб визначити основні моделі, які потрібні для Збройних сил, і проводити кампанію в західних країнах по закупівлі того, що в нас не виробляється чи може бути вироблено з великими видатками.

В нас зараз вже створена і синхронізована з натовською класифікація безпілотних апаратів, вже розробляються настанови по використанню безпілотних апаратів у військах. І від того є можливість, є певний досвід, який оброблено в Збройних силах, Нацгвардії і вони вже можуть свій запит сформулювати більш точно. Вже є процес відходу від аматорства, вже пінопластові безпілотники на ізоляційній стрічці Збройним силам нецікаві. Вже потрібний нормальний, пророблений безпілотник, який має хоча б мінімальну протидію проти російських РЕП, які вже мають захищені канали зв’язку, які доходять до того, що мають GPS-трекер, щоб його знайти після того, як він впав, і багато інших дрібних, але важливих деталей для використання в зоні бойових дій.

Крім технічної, є й адміністративна проблема, з якою я стикався і зараз стикається багато хто – в нас немає нормальної системи підготовки операторів БПА, в нас немає кадрового резерву і нема спадкоємства кадрів. Є людина, що приходить в Збройні сили на контракт чи по призову, її через якісь певні якості направляють на навчання, витрачаються якісь кошти на те, він попадає безпосередньо в підрозділ, навчається там, отримує дозвіл, а згодом – наказ міністра, дембель і все. Знов починається – приходить інша лава, приходить інший підрозділ, знов абсолютно зелений солдат чи офіцер, якого призначили цим займатися, він знов починає навчатися з самого початку. Нацгвардія зараз створює якийсь кадровий резерв того. В Збройних силах поки що до того не дійшли, але теж там планується хоча б ввести таку штатну одиницю, як оператор безпілотної авіації, якісь керівні посади, бо досі в нас того не створено. Хоча у всіх арміях НАТО, в тій самій російській армії, вже давно це реалізовано, там існують окремі підрозділи розвідки.

Крім того, є проблема боязні високотехнологічної техніки. Візьмемо самий простий приклад: безпілотник «Фантом 2», найпростіша цивільна модель, яку  волонтери трохи переробили, але вона вже коштує декілька тисяч доларів у військовому виконанні. Якщо її привезли волонтери, її передали і використовують. Зламався, збили і забули про нього. Якщо та сама модель куплена за кошти Міноборони, вже його треба списати, навіть якщо то бойова втрата. Списати командир взводу чи командир взводного опорного пункту, на якому він безпосередньо використовується, не може, бо та сума надто велика. Тому треба звертатися до свого безпосереднього керівника, який має брати на себе відповідальність і списувати. Тому є випадки, коли закуплені за гроші Міноборони безпілотники лежать десь на зберігальні, бо їм ніхто не хоче займатися саме через боязнь відповідальності. А так як в нас потреба є не в БПЛА поля бою фактично, а в оперативно-тактичних БПЛА, які вже коштують від пів-мільйона до півтора і два мільйони доларів, то самі уявляєте рівень відповідальності. Знов-таки, до нього генерала не приставиш, використовувати його буде якийсь лейтенант, старший лейтенант, якому треба брати на себе відповідальність за його використання. Тому проблем в тому багато. Поступово вони вирішуються. Я думаю, що нам треба, второваним шляхом йти. Зараз в нас окремими наказами прийняті вимоги, але досі не існує якоїсь стратегічної програми розвитку. В Сполучених Штатах, наприклад, вона прийнята аж до 2047 року, а в тих наших заклятих друзів до 2025 року. В нас такої програми досі не існує, вона потребує своєї розробки.