Михайло Гераскевич про престиж спорту в Україні.

От у нас всі звикли критикувати керівництво країни, звикли критикувати кого завгодно, але ми самі чисті, білі і пухнасті, дуже забуваємо про такий момент, що ми самі власними руками будь-яким чином виписуємо довідки своїм дітям, щоб звільнити їх з уроку фізкультури. Віримо своїм дітям, що їм важко на уроках фізкультури, але не бачимо, чим вони займаються під час уроку фізкультури. Коли б вони мали якийсь момент заняття спортом, заняття фізичною культурою і якусь користь для власного тіла, для власного здоров’я могли отримати на цих уроках, хоча їх мало, два уроки на тиждень. Але вони цей час теж не використовують, і цей час вони знаходяться будь-де поза залом фізичної культури в школі, займаються казна-чим, можливо, навіть перевертаючи клас з ніг на голову. Ми самі, батьки, з самого дитинства закладаємо дітям антипатію до фізичної культури, до спорту, а потім кажемо: «От держава не докладає зусиль», ми самі не докладаємо зусиль. Розпочати треба з себе, як би це не банально не звучало. Потім ми кажемо: «От держава, держава». Держава винна в тому, держава в тому, але ми самі забуваємо, що ми є держава, що ми є основна складова держави, і ми делегуємо функції керівництва держави, ми самі йдемо на вибори, самі голосуємо і самі свій голос, самі свої доручення надаємо тим чи іншим керівникам, вибираючи їх в ті чи інші органи. Ми самі винні у цьому стані фізичної культури та спорту, який є наразі в Україні.

Ще такий один аспект, на жаль, так склалася еволюція людини, в тому числі, і України, яка є часткою світової культури, що ми надзвичайно залежні на даний момент від телебачення. Телебачення, на жаль, має найбільший вплив на нас, на нашу психіку, на нашу свідомість. Але є один момент у телебаченні – будь-який канал має рейтинг, згідно з цього рейтингу складаються і якість телевізійних передач, і їх складова, зміст, і все інше. Рейтинг складають не згідно міфічним цифрам, а згідно включення чи виключення, які ми самі, власне, робимо, перемикаючи ту чи іншу передачу, той чи інший телевізійний канал. Ми, власне, творимо той зміст телевізійних передач, які ми спостерігаємо. Нещодавно вся Україна, всі телевізійні канали кілька днів поспіль розповідали про трагедію, яка розігралася десь у селі Тернопільської області, коли батько застрелив матір, на щастя, не встиг застрелити дітей, але застрелив ще двох поліцейських. Сама голова поліції поїхала туди і вирішувала ці питання з селянами, і всі телевізійні канали це показували. Можливо, це правильно, але я б хотів запитати, а хто з телевізійних каналів показав хоча б раз приїзд нашої збірної України з пауерліфтингу з Чемпіонату світу, який вони регулярно виграють в командному заліку і на яких здобувають купу золотих медалей, встановлюючи рекорди світу. Жодний телевізійний канал це не показує. Можливо, десь колись якийсь канал дуже швиденько, кількасекундний репортаж про це мав надати, але так було масово, що всі канали кілька днів поспіль з ранку до вечора цю подію висвітлювали. Знову ми говоримо про те, що ми формуємо, власне, зміст телевізійних каналів, а потім ми кажемо: «Держава не турбується про спорт. Держава не турбується про фізичну культуру». Але ми не даємо такі повноваження державі, ми самі хочемо бачити, хто кого вбив, хто кого зґвалтував, хто де вкрав і так далі. Ми забуваємо про те поняття, що керівництво держави, керівництво різними органами державними, службами може робити те, що ми йому дозволяємо. Якщо вони у нас крадуть, значить ми дозволяємо, якщо вони недостатньо згідно наших думок, нашого бачення розвивають спорт, значить ми це дозволяємо робити. Ми самі перше джерело винуватості такого стану речей в українському спорті.

Якщо ми згадаємо радянські часи, перед спортсменом, який йшов у формі збірної команди України або збірної команди Радянського Союзу, були відкриті всі двері. Що ми бачимо на сьогодні? Якщо людина з’являється в формі збірної команди України на вулиці, крутять пальцем у скроні. Зараз бути спортсменом не популярно. Знову ж таки повертаючись до попередньої моєї думки, цю непопулярність формує суспільство, це формує не держава, не якісь міфічні керівники чи ще хтось. Ми самі формуємо неповагу до свого спорту. Ми самі формуємо неповагу до спортсменів. Наразі у кожному райцентрі, на кожному базарі можна купити спортивний костюм з написом Україна і з тризубом на грудях. Це стало настільки вульгарно, з моєї точки зору, що кожна людина, яка навіть не робить зарядки, яка вживає алкоголь, яка палить, яка має інші шкідливі звички, яка жодним боком не має нічого загального зі спортом, з фізичною культурою, навіть вона спокійно носить форму спортивну, яка представляє нашу державу, нашу спортивну державу. Це стало не популярно, це стало вульгарно – бути спортсменом.

Часто бувають ситуації, коли я на вулиці бачу цікаве, щодо спорту, щодо силового спорту тіло, будемо так казати, можливо не досить культурно звучить. Коли я підхожу до молодого чоловіка і пропоную безкоштовно тренуватися в мене, дуже часто перше запитання, яке звучить, не адрес, а скільки я буду отримувати. Я вважаю, що цього питання його навчила його мати: «Ти не повинен йти безкоштовно займатися спортом, ти повинен за все отримувати гроші». Коли він йде до нічного клубу, коли він йде на гулянки з друзями, то мати не каже, що це не можна робити безкоштовно, йди гуляй, прогулюй гроші, прогулюй своє здоров’я, а коли він має піти до спортивного залу і поліпшити себе, поліпшити своє здоров’я, можливо з часом і принести якісь лаври, славу нашій державі Україна, то його мати вчить, ти маєш отримувати за це гроші. Він не запитав у мене, а скільки буде коштувати тренування у вас, а скільки буде коштувати оренда тренажерної зали, де я буду займатися. Він запитав: «Скільки я буду мати», людина, яка навіть не знає в якій стороні знаходиться спортивна база, вона не знає навіть, про що йде мова, а вже цікавиться, скільки він буде мати. Ми самі, знову ж таки, формуємо в очах молодого покоління антиставлення до спорту, агресивне ставлення. Він не хоче займатися спортом, поки він не буде отримувати якісь гроші. В цьому є різниця між радянським підходом до спорту і тією ситуацією, яку ми бачимо наразі в Україні. В Радянському Союзі було дуже престижно займатися спортом, в Радянському Союзі було багато дитячих спортивних шкіл. Вони фінансувалися виключно за рахунок держави, на сьогоднішній день таких моментів практично не лишилося, коли держава фінансує дитячо-юнацькі спортивні школи. Батьки мають фінансувати левову частину цих витрат, але, якби імідж спорту був той самий, що був при Радянському Союзі, то я впевнений, що знайшлися б бізнесмени, знайшлися меценати, яким було б цікаво, які б фінансували. Тому що бізнесмен, меценат ніколи не буде давати гроші в ту справу, яка не принесе йому якихось дивідендів, чи фінансових, чи моральних, чи просто іміджевих. Якщо він бачить, що спорт – це не престижно, звичайно він туди не буде вкладати гроші. Наразі ми бачимо, що спонсори і меценати вкладають гроші лише в ті проекти, в ті ситуації, в той спорт, які є їм самим близькі з цієї чи іншої причини. Чи самі займалися, чи просто вболівають, чи спорт цей розвивають їхні друзі, чи близькі люди, тільки на особистих відносинах. Це теж є такою великою причиною, ми самі формуємо той імідж спорту, який відштовхує меценатів. Ми самі формуємо той імідж спорту, який має не розвиватися, а який занепадає. В Радянському Союзі, повторюю, спорт мав зовсім інший імідж. Як наразі складаються стосунки бізнесу, спорту, дитячого спорту і держави в Європі? Наприклад, Німеччина, там взяли за приклад радянську систему і дуже велику увагу приділяють дітям, які приходять, будь-яким. Там велика кількість дитячих змагань відбувається, природний відсів талановитих від не талановитих, але ті, які починають показувати пристойні результати і наступає вік відповідний, їх беруть на службу до пожежних частин, до військових якихось об’єднань, беруть на роботу до силових структур. Те саме, що було в Радянському Союзі. Наразі в Україні ще збереглася така традиція, вона не така масова, як була при Радянському Союзі, але збереглася. Але ми маємо зарплату, зарплату спортсмени можуть отримувати в цих об’єднаннях на тому рівні, який зараз є середній в Україні. Звичайно, цього рівня не вистачає, і тоді спортсмени починають шукати себе, можливо, не спортсмени, а діти, які могли б стати спортсменами, шукають себе в якихось інших видах діяльності, але не в спорті. Знову ми прийшли до того, що не хочуть жити на тому рівні, що суспільство, хочуть отримувати якісь більші заробітки, набагато більші дивіденди від життя.