Лариса Осадча про різдвяну та новорічну символіку

Почати, мабуть, варто з того, що універсальними формами людської свідомості є простір та час. Якщо людина може підкорювати простір, то час завжди залишався для неї сакрумом, це те в чому людина пасивна і що змінити не може. Він народжується, триває, помирає, потім починається з нову. Цей обіг, зміна часу, зміна періодів завжди була справа не людська, сакральна і завжди пов’язувалася з певним божеством.

Перші згадки про те, що людина відраховувала роки, хотіла аби наступні роки були кращими, щасливішими датується, приблизно, трьома тисячами років тому, оскільки у Єгипті була знайдена ваза, на якій було написано побажання хорошого нового року. Тому ця традиція досить давня, але пов’язувати її з першим січня почали римляни, оскільки вони мали таке божество як Янус, котрий мав два обличчя – старе і молоде, відповідно він проходив усі етапи народження, зрілості, старості, а потім знову відновлювався, він як раз відповідав за час – за минуле й майбутнє, був носієм хаосу та порядку, дарував норми, відкривав будь які двері, оскільки його зображували з ключами. Взагалі його вшановували на межі, на просторі маргінесу, на домашньому порозі, тому коли очікували його нового приходу, в молодому своєму вигляді, на двері вішали зелений вінок. Те, що зараз є прототипом різдвяного вінка. Взагалі, це дуже цікаве божество, зберігся один його храм і статуя Януса, одне обличчя молоде, інше – старе. Одне дивиться на один вхід, до речі храм був у вигляді коридору, який мав двоє дверей, інше – на вихід. Янус одночасно дивився в один дверний отвір і в інший, в минуле і в майбутнє, був богом хаосу та порядку, війни й миру, тому коли починався мир, укладався мир з греками, цей храм закривався з обох боків, коли розпочиналася війна, тобто хаос, в якому потрібно отримати новий порядок, ці двері зачинялися, тому цей бог ще й ключник. Саме тому римляни пов’язали зміну часу, відлік часу зі святом Януса першого січня.

Дуже цікавим і обов’язковим артефактом новорічних свят є не тільки різдвяний вінок, а ще і ялинка. Так от ялинка сягає собою теж язичницьких часів, але це етнічна традиція зовсім іншого колективу, іншої народності – гунів. Вони належали до германської групи племен, компактно осіли у Баварії й взимку, десь близько 22 грудня, в день зимового сонцевороту, вшановували свого бога Ергу, який теж відповідав за часоворот, за зміну часу. Як його вшанування ставили прикрашене зелене дерево, а в цей час зеленим деревом є ялинка. Багато народів зараз собі приписує цю традицію, яка стала майже світовою, універсальною – ставити ялинку – але німці цим пишаються найбільше. Звичайно, потім, коли ця традиція поширилась на всю Німеччину, а згодом на християнізовану Європу, ялинка стала ознакою різдвяних свят.

Цікавою є історія ялинки в Радянському Союзі, оскільки вона традиційно до 1937 року вважалася різдвяним символом і називалася «різдвяна ялинка». Її прикрашали солодощами, цукерками, горіхами, яблуками – це було свого роду принесення новонародженому Христу, такі дари від людей. Прикрашали янголами, дзвониками, тобто теж різдвяною символікою і зірка, яка пізніше стала уособлювати собою кремлівську зірку, насправді, мала б називатися Віфлеємською. І коли Петро Перший вводить традицію святкувати Новий рік першого січня, а не навесні як це було у слов’янських племен традиційно і пов’язано з господарчим циклом, ця традиція виставляти ялинку і взагалі святкувати взимку, вона не була прийнята широкими масами. І зараз спостерігається великий розрив, це традиційний біч російської культури, коли еліта відірвана від мас, так от еліту зобов’язували виставляти цю ялинку. А широкі маси населення її не приймали, оскільки вважали, що це повернення до язичництва. Можливо, як ми розуміємо, в чомусь вони були праві, якщо поглянути на цю історію. Але поступово традиція набирає нових значень, нового змісту, форма лишається, стає архетиповою, трактується інакше і тому поступово ялинка стала різдвяною, християнізується. Але з 1916 по 1937 рік в Радянському Союзі цей різдвяний символ був заборонений. Ще є літні, поважні львівські панянки, котрі згадують, що багато львівських сімей були вислані в Сибір за те, що виставляли ялинку. Це було ознакою приналежності до якоїсь церковної традиції і заборонялося. Тільки дуже таємно, тільки маленька ялиночка і тільки в колі сім’ї. Але з’ясувалося, що коли є певні усталені архетипи, вони потребують просто іншого наповнення. В радянські часи був створений спеціальний ідеологічний відділ для того, аби дублювати символіку, аби надавати усталеним традиціям нового змісту. Наприклад, була традиція так званих «звіздин», тобто замість хрестин дитину приносили в РАГС, дарували їй зірку, одягали на неї, записували кумів, тих хто цю дитину має супроводжувати, таким чином, та традиція, якої таємно притримувались негласно, вона стала офіційною, але набула іншого змісту. Теж чекало на ялинку, котра з різдвяної перетворилася на новорічну, а святий Миколай, який мав приносити подарунки, продублювався такою формою без змісту як Дід Мороз. Під кінець тридцятих років Дід Мороз входить в культуру як революційний герой. «Новогодние подарки дед Мороз врагу несет, от которых в стужу жарко, а в жару – мороз берет» і на цій листівці намальований дід Мороз з автоматом, який б’є інтернаціоналістів.

Якщо звернутись до слов’янських традицій, до того як саме вони розуміли початок і закінчення року, можна побачити таке: у грудні святкувався день зимового сонцевороту. Сонце помирало, темряви ставало більше, світла все менше, наставав такий час хаосу, можна, знов таки, повернутися до Януса, який теж характеризував собою ось цей хаос, і людина з цим не могла нічого зробити, бо час не в наших руках, а просто ритуалом можна підтримувати певний порядок, тоді як його стає все менше. І звідси, аби протистояти якійсь депресії, загальним страхам, справді, існувала дуже давня традиція збиратися всім разом, запалювати свічки, які символізували світло, що підтримує маленьке зимове сонце, поки не народилося велике, життєдайне сонце. Тому, справді, існувала традиція відзначати зимові свята, але традиційна культура дуже вкорінена в загальну життєву практику. І як Новий рік починається з нового урожаю, з нового робітничого циклу, так і час має починатися тоді, коли народжується земля. Тому такий досить довгий період наших зимових свят, які починаються з релігійного приводу, з дня Святого Миколая, потім у нас світський Новий рік, потім Різдво, потім так званий церковний Новий рік, він як раз характеризується тим, що розтягнуті у часі досить розділені за смислом свята стали компактнішими, зсунулися і тому ми маємо таку національну традицію досить тривалого святкування зимових свят. Тому ми взимку співаємо про щедрика, співаємо про весну, про те що прилетіла ластівочка, разом з тим є церковні колядки, котрі прославляють Ісуса Христа, або народження Нового року, або пана господаря, який збирається разом із сім’єю. Є досить світські за змістом колядки: «Колядин, Колядин, я у батька один, дайте дядько п’ятака» і так далі, – таке культурне вимагання грошей. Така практика існує внаслідок того, що деякі сакральні змісти вихолощувалися, ставали світськими, як приклад зі звіздинами, так саме і колядки – це був привід побачити родичів, а не сповістити про народження Христа, тому маємо таке певне змішання традицій.

Ми запозичили деякі традиції святкування, наприклад, той різдвяний вінок і Санта Клаус – це західні традиції, традиція відзначати адвент як певне часове напруження, коли треба підготуватися до нового часу відліку, до карнавалу, це ніби світ навиворіт, це святкування, яке дозволяється, бо робота і буденність буде надалі. До речі, щодо римських традицій – день Януса першого січня, це справді був світ навиворіт, оскільки в цей день пани прислуговували своїм слугам, а слуги займали їх місце. Це карнавальна свідомість, це світ навиворіт, це навпаки, як раз те, що допомагає тримати порядок. Кожна культура виробила правила, традиції, часовий період, коли дозволяється порушувати норми це не є гріхом, це навіть бажано, бо це стимулює дотримуватись порядку надалі.

Якщо ми бачимо запозичення в нашій країні, адвенти, різдвяні вінки, прикрашання, естетизація простору, новорічна ялинка, історично не є українською. Традиційно селянська культура замість ялинки на почесне місце ставила сніп, дідуха – це цілком селянська символіка, то варто сказати, що й Україна теж подарувала світові дуже важливий, вагомий новорічний символ, різдвяний символ – нашу пісню «Щедрик». Написана Миколою Леонтовичем, вона є якраз символом українських святкувань. Є досить цікава традиція поширення, універсальності цієї пісні. 1921 року українська фольклорна капела гастролювала у Карнегі Холі в Нью-Йорку. Тоді слухацька аудиторія змусила співати «Щедрика» чотири рази, весь хор запросили на радіозапис, і це справді був такий американський хіт. Українською мовою це поліфонічна не дуже тривала пісня, багатоголоса і для того, щоб вона стала ще популярнішою або зрозумілішою, американський громадянин українського походження Петро Вільхівський 1936 року перекладає її англійською мовою і наш «Щедрик» перетворюється на «Carol of the Bells», дуже відому пісню, яку вивчають у школі і яка стає надзвичайно популярною. Тому очевидно наша культура теж зробила свій внесок у загальну традицію, в загальну культуру переживання часу, очікування чогось нового і якщо інші культури запропонували матеріальні артефакти, то ми зробили внесок своїм голосом, своєю пісенною традицією.