Лариса Ніцой про дитячу літературу, яка виховує

Лариса Ніцой – сучасна українська письменниця, яка завоювала любов української читацької малечі, завдяки своїм захопливим і оптимістичним творам. А ось батьки і вчителі відзначають вміння письменниці “зашити” у прості сюжети складні виховні моменти.
“Нам не вистачає текстів, які б були педагогічними і сучасними” – зазначила Лариса під час розмови у нашій студії. Вона розповіла, як можна через прості тексти вирішувати складні завдання, як висвітлювати в них екологічну проблематику і яка категорія дітей в Україні майже не має змоги читати хороші дитячі книжки.
Відео буде особливо цікавим для вчителів, яким Лариса радить “гратися у читання”, та для батьків. Адже, на думку Лариси, читання зближує родину. “Краще почитати з дитиною книжечку, ніж читати їй моралі” – вважає письменниця.

Аудио-подкаст:

Лариса Ніцой
про створення виховної сучасної дитячої літератури

Письменницею я і не мріяла бути. Я мріяла бути вчителем і я вчителькою стала. В дитинстві я гралася постійно в школу, у мене бабуся в школі працювала, вона вчителькою була, часто брала мене до себе на уроки. Я собі уявляла, як я буду теж буду діткам викладати, завжди чогось думала, що обов’язково будемо писати і читати, це не математика була, це було писання і читання. Бабуся думала, що я буду вчителькою молодших класів, але я стала вчителькою української мови та літератури. Мені хотілося з дорослими дітьми розмовляти на дорослі, серйозні теми. Я бабусі казала «Що я буду робить з твоїми малятами, з ними не цікаво». Перша причина, чому я почала писати, а писати я стала вже в дорослому віці, бо в школі я твори писати не любила і навіть невміла. Коли я вступила в інститут і там з’ясувалося, що це так легко і просто, очевидно я в школі пропустила якійсь урок, де оці ази викладають, для мене це було складно. А в інституті все стало просто і легко, я казала, що у мене останній двієчник, коли я буду працювати вчителем, буде писати твори, так і сталося. Я пішла в школу і ми цілими класами писали казки, ми писали на різні теми, діти дуже любили писати, в них це виходило, а я раділа, що це я навчила тому, чого я не могла, коли була мала.
Обов’язково текст повинен був бути педагогічним і сучасним. Щоб діти впізнавали себе в цих текстах, щоб вони впізнавали ситуації, в яких вони були. Тобто, я поєднувала правила і сама писала, потім диктувала, вони розбирали правила і заодно вчилися якимось правилам поведінки, чи якимось психологічним штукам, якість розбирали ситуації паралельно.
Потім я пішла в декрет, народила донечку, це в 90-ті роки – криза, книжок на полицях немає. Я стала їй писати казки, розповідати, потім записувати все. А з часом ці тексти побачили люди, які розуміються на літературі, вони сказали «Ні, цього не може бути, щоб ці тексти бачили тільки діти в твоєму класі твоєї школи. Це треба видавати, щоб всі діти в Україні читали». Стали видавати ці книжки і потім постало питання, що така виникла проблема, я вже зрозуміла, що я не можу поєднувати і школу і літературу. Бо література виросла в такий добрячий шмат і мені треба було серйозно цим займатися, я змушена була піти зі школи. Зараз я займаюся виключно книжками.
Якось мене запросили до школи у Бородянському районі – чи могли б ви до нас прийти в клас і щось розповісти цікаве. Вчителі завжди дуже готуються, вони завжди сценарії пишуть, про письменника все вичитують, про творчість його. Коли я прийшла і почала все розповідати, вони зрозуміли, що їм не потрібно було особливо готуватися, бо вчитель відпочивав, діти працювали зі мною, а я відривалася ніби я на уроці. Я їм розповідала цікаві теми, а потім прийшла, до речі, ідея мені, і це почалося в Бородянській школі, я розробила серію уроків, яка називається «Бібліотечний урок веде письменник».
Мене часто запрошують тепер в школи, я приїжджаю з цими уроками «Літературна казка», «Література рідного краю», у мене є багато про що поговорити з дітьми. І от я їжджу з такими уроками, заодно про книжки розповідаю. Всі щасливі, я так сподіваюся, бо я щаслива, діти радісні вистрибують з класів, з аудиторій.
Я вирішила, що мої книжки обов’язково повинні бути цікаві, але і нести якійсь повчальний зміст, правда, я його приховую, щоб не було схоже на нотація. І так виникла у мене серія книжок на різні теми про які можна поговорити.
Наприклад, мене турбує природа. Те, як ми забруднюємо її, як ми часто приїжджаємо на природу, залишаємо там папірці. Одного разу так і сталося, мене запросили на природу, кажуть «Ой, ми тобі таке місце покажемо шикарне». Приїхали, дійсно місце дуже гарне, лісове озеро, навколо сосни, навколо озера пісочок, але коли я озирнулася на сам ліс, кругом під деревами лежали купи сміття. Мене це так вразило, що в мене миттєво в голові вискочила казка, як у цьому лісі завелося страшне страховисько. Книжка так і називається «Страшне страховисько» – діти приїхали відпочивати і зустріли це страхіття, яке складалося з бляшанок, пакунків, пляшок. Воно заворушилося, ця купа сміття, встало і почало плакати, що колись воно було красиве, а зараз таке страшне, бо воно таке, як ліс. І от підіймається проблема така, це ціла пригода така, тому що діти будуть рятувати це страховисько.
Також про природу я говорю у книжці «Ярик і дракон», де хлопчик з татом поїхали в ліс, мама дома, вона зайнята за комп’ютером, старша сестричка любить дивитися телевізор, вона уже така паняночка, чого це вона буде по лісах ходить. Тато з хлопчиком поїхали в ліс, так трапляється, що вони в лісі заблукали, і хлопчик зустрічає дракона. Він дуже дивується, що дракон справді є, там теж відбудеться пригода з цим драконом, він виявиться дуже добрий, а всі думають, що він злий. Але теж підіймається питання, як берегти природу і навіть з художницею ми там намалювали такі стовпчики, ніби кілочки в лісі забиті і там таблички «Бережіть ліс», «Не смітіть», це навіть є на ілюстраціях. Тобто, коли ми малюємо з художниками ілюстрації, я теж дуже прошу, щоб на цих ілюстраціях дуже багато враховували і психологічних моментів.
Є в нас ще про природу, про равликів. Якось у мене на дачі нашестя равликів було. Я не знала, що з ними робить. Як їх позбутися, але як їх не знищити? Всі пропонували отруту. Ні, кажу, дайте мені щось, щоб вони просто пішли, а не померли. Знайшли, я уже не дуже пам’ятаю, це і кислотність ґрунту треба міняти, треба створити умови, які їм не сподобаються. Ми трохи на дачі попрацювали, вони пішли на сусідські поля, у мене совість чиста, що я нікого не знищила. Так виникла романтична дуже історія про равликів, називається, ми звикли равлик Павлик, кажемо. Так у мене є історія «Павлусь і Павлинка». Насправді, це такий хитрий хід, в українській літературі мені прийшлося вигадувати слово українське, наприклад, слово «равлинка». Равлики не діляться на жіночі і чоловічі, це одностатеві особини і тому дівчинки-равлинки не було, але я придумала, що в мене є хлопчик равлик і дівчинка. Такий хлопчик, дуже симпатичний равлик, який закохається в дівчинку равлинку, але звісно, їхньому щастю завадить людське дитинча. Тут я показую, як ми бездумно часто, ми нікому не хочемо зашкодити, просто мале дитя йшло, побачило равлика «О, класний равлик», забрало в кишеню і пішло. Ми навіть не задумуємося, що, можливо, за цим постане трагедія.
Звісно, я багато турбуюся не тільки про природу, я і про людей часто переживаю. Якось ми поїхали з чоловіком в Італію, там є українська школа, український садочок, там виходить українська газета. Вони мене запросили, я їздила туди до діток і до батьків, розповідала про книжки, зустріч була така творча. Це було таке моє перше велике потрясіння, тут я побачила на власні очі, щолюдям з інвалідністю живеться набагато простіше, ніж у нас. Вони можуть запросто приїхати в гастроном по ковбаску, вони можуть запросто в тренажерний зал прийти, спортивний зал, де займаються звичайні люди і він тут же у своєму кріселку займається гантелями. Вони можуть бути в музеї, ми по музею ходили, поруч з нами їздили натовпи людей в інвалідних візочках чи просто люди з інвалідністю, але в супроводі інших людей. Їх там багато, у мене таке враження склалося, що вони там є, а у нас їх просто не існує, але це неправда, в нас теж таких людей багато, але вони не мають можливості побувати в музеях – як йому з «хрущовки» спуститься по сходах у візку на двір? У мене виник задум написати книжечку, де була би героєм дитина з інвалідністю в візку. Але мені дуже не хотілося писати сумну книжку, бо у нас в Україні, це показано, і є причини на це, звичайно, це завжди для нас трагедія, це соціальна проблема. А мені дуже захотілося показати це якось весело, показати, що нема вже проблеми, ніби всі люди у візках у нас живуть так, що вони кругом можуть бувати. Дуже часто письменники описують якісь теми у книжках, ніби передбачаючи майбутнє, його ще немає, а вони ніби передбачають. Я думаю, я теж у своїй книжці передбачу майбутнє і от у мене хлопчик у візку. Він живе звичайним, нормальним, повноцінним життям. Він так і каже «Я нормальний. У мене просто замість ніг колеса». Він кругом їздить, кругом буває і вони з друзями потрапляють в пригоду. Називається «Дві бабуськи в надзвичайній школі, або скарб у візку» і оце слово «скарб у візку» воно двояке. Діти справді шукатимуть скарб, але тут є ще один скарб, це у візочку, цей хлопчик у візочку, він дуже начитаний, він з гумором до всього ставиться, він розумний, він врівноважений, він знаходить вихід з ситуацій, здавалося де нема вже виходу. От такому герою хочеться наслідувати, його не тільки хочеться жаліти. Але звісно, я вже казала, я завжди закладаю якійсь підтекст у книжечку. У мене в цій книжечці теж є підтекст, не все, звичайно, так добре і не все так щасливо і у рожевих окулярах – цей хлопчик може бувати скрізь, крім своєї школи. Тому що їхня школа знаходиться в старій будівлі, колись давно ще вона будувалася і відповідно вона не розрахована на дітей у візочках, там високі пороги, там сходи, там вузькі двері. Він колись ходив до школи, а потім захворів, пересів у візочок і більше в ту школу, в яку він ходив зі своїми друзями, він ходити не зміг. У нього була мрія вчитися зі своїми однолітками разом, так, як він і вчився. Адже нічого не помінялося, тільки ноги на колесах. От вони і відправляються на пошуки скарбу і ці діти знайдуть цей скарб і вони будують школу, в якій навчаються діти разом.
Від дітей в інвалідних візках так плавно вийшло, що я зацікавилася і дітьми, які погано бачать. На мене вийшов Харківський центр, якій опікується незрячими дітьми, вони спитали, чи можна мою книжку шрифтом Брайля видати. Я дуже зраділа і так почалася моя дружба з незрячими дітьми. У нас є школа така у Києві спеціалізована, я там була на зустрічах, презентувала цю книжку, яка вийшла шрифтом Брайля і я була дуже рада, що ці дітки можуть читати мої книжки, але з’ясувалося, що це теж велика проблема, проблема мати такі книжки і в нас в Україні їх дуже і дуже мало. Після того я побувала в обласних центрах і от в одному з обласних центрів України, я прийшла в обласну бібліотеку і мені кажуть «У нас ціла колекція, ми знаємо, що захоплюєтеся цією темою зараз, як дітям донести книжки шрифтом Брайля. У нас ціла колекція тих книжок, у нас їх так багато – аж вісімдесят!». Боже мій, уявіть скільки книжок навколо нас надруковані звичайним шрифтом для зрячих і всього вісімдесят книжок шрифтом Брайля для дітей, які можуть їх прочитати. Тобто, наскільки вони обділені саме в читанні. Я зараз дуже переймаюся цією темою, я вишукую, де можливо, якісь гранти, щоб допомогти видати цікаві книжки для оцих діток, щоб їх було багато.
У нас нещодавно «Книжковий Арсенал» у Києві пройшов і там швейцарське посольство привезло в Україну унікальну колекцію книжок, не тільки шрифтом Брайля, там, якщо це про білочку розписано, там хутро білочки і діти можуть на дотик відчути, яке воно, не тільки побачить, якщо там листочок, то там цей листочок. Виявляється в світі є така маса цікавих книжок, які можна ще й торкатися і щось з ними робить, а у нас поки що тільки оці горбочки і крапочки.
Я переймаюсь темою читання, Україна займає останні щаблі в читацьких рейтингах, які проводять європейські країни. Ми, на жаль, від них по читанню дуже відстаємо. Я провожу багато акцій, які посилюють читання. Наприклад, закликаю всіх батьків читати дітям, незалежно від того малесенька ця дитинка, їй обов’язково треба читати, чи уже підросла і навчилася сама читати, не залишайте читання своїм дітям. Тому що, читання, по-перше, дуже корисне для дітей, у них розвивається слухова пам’ять і такі діти в школах, а потім в інститутах на лекціях, легше сприймають матеріал на слух. А по-друге, це корисно для самої родини, тому що читання зближує. Замість того, щоб мораль дитині почитати, краще почитати книжечку.
Для вчителів, дорогі вчителі, не забувайте в читання гратися, оскільки в школі читання переходить в обов’язок і діти дуже швидко гаснуть, вони приходять дуже зацікавлені книжками, вони хочуть читати, а потім з часом уже проходить другий, третій клас, вони вже читати не хочуть і до кінця школи читати не хочуть. Не забувайте гратися, не забувайте задавати читання в цікавій формі і ланцюжком, один за одним, чи вибірково, чи в ролях, адже є багато цікавих форм, придумуйте щось. Придумайте якісь цікаві речі з читанням, взагалі, придумайте щось інше, а читання просто паралельно проходить. Читайте в незвичних позах, читайте на фізкультурі, наприклад, а чому «Свято читання», «Фізкультурні читання» у школі і почитати на фізкультурі, це смішно.