Іван Семесюк про війну у культурному вимірі

Мілітаризація така відчувалася, це видно навіть по до майданних роботах Єрмоленка і так далі. Ну, що просто, мабуть ми не могли, не кожен з нас міг артикулювати, що дійсно хлопці буде війна. Просто не вірилось до останнього. Насправді досі іноді не віриться, що це відбувається, але чуйка є чуйка і мабуть, художник – це такий ретранслятор, котрий відчуває. Не думаю, що картини художників змоделювали війну. Вони просто передчували, скоріш за все. Ясне діло, що у нас війна йде й на культурному фронті, на всіх фронтах – це ж очевидно, причому вона йде на смерть. Поки, даруйте на слові, не самонаїбнеться Московія, то в Україні діла не буде, це очевидно. Так співпало, така історична ситуація. Це є війна. Причому цікаво те, що насправді вона точиться і в Росії. Дійсно? триває війна давно, вона то холодна то тепла, зараз вона гаряча. Я думаю, що це надовго. Навіть якщо зараз несподівано українське військо переможе, а в Москві буде путч і знищать Путіна, все одно цей вогник він буде палахкотіти досить довго, доки там просто все не розвалиться на друзки, в вщент.

Мені здається, що, по-перше – це війна модерну та неоліту, такого капітального, конкретного, котра виражається в війні міста та села, тобто, “дєрєвні”, всесвітньої дєрєвні. Що таке дєрєвня? Ддєрєвня завжди може постачати в якісь такі імперські армії маси селюків, абсолютно мовчазних, котрі можуть мільйонами гинути. Тому, наприклад, не вірилося, що в Росії так легко, це ж урбанізована країна з великими містами, з великими культурними досягненнями, з великим рахунком вона вестернізована. Взяти ту ж саму Москву – це потужний, абсолютно вестернізований мегаполіс, і тим не менш Росія досі може поставляти, постачати в армію, в вогонь війни кидати тисячі, відверто скажімо, просто дебілів, недосвідчених колгоспників. В той час як місто воно цінує кожне життя, воно не прагне війни, воно прагне жити так як йому хочеться. Пити коньяк з лимончиком, піти в театр і всіляко розважатися. Це абсолютно нормально, так воно і має бути. В той час як село воно завжди романтичне, воно схильне до героїзму, пафосу і так далі і тому подібне. Тому це війна міста – села, війна неоліту і такого, якогось модерну майбутнього, котрого нам як українцям…

Я зараз лекцію готував для одної події, котра для мене не відбудеться, на жаль, я її назвав «Мавпа над прірвою». Україна – це така мавпа, котра з неолітичного берегу, через таку буремну річку вона стрибає на інший берег, до того той інший берег він ще віддаляється. Ця мавпа летить, вона з мішком буряків, як надбання, традицій, сенсів. Їй щоб долетіти треба викинути цей мішок буряків і якось зачепитися та продертися далі. Така історія. Ще один приклад, котрий я постійно навожу. Мій батько, на жаль він уже помер, але він народився в Київській області, в селі де не було електрики і не тому, що німці розбомбили, а просто ніколи не було, не зважаючи на всі ці плани ГОЕЛРО, чи як воно там називалося. Великої електрифікації всієї страни, а тупо не було. Не було радіо, не було електрики. Людина народилася в хаті мазанці під стріхою в ледь не саморобному одязі. І це вже після війни. Світло з’явилося наприкінці п’ятдесятих років. А наприкінці свого життя, не так давно, він вже сидів за комп’ютером і клацав щось в останньому ArchiCAD. Він був архітектором, і він вже там займався. Це неймовірно, тому що це в одному житті людини вмістилося. Це відбувається на наших очах. З’являється місто, з’являється щось абсолютно нове у нашому випадку не бачене, ми ще й вимушені, так воно вийшло, що багато культурних ланок еволюційних ми мусимо проскочити як швидкісним поїздом. Це притому, що в принципі у нас це все надбання є. В принципі, навіть пам’ятники ренесансної архітектури в Україні є, пам’ятники ренесансної музики навіть є. Якщо поколупатися, з архівів підняти все є, тим пече є бароко, а бароко це для Європи, для європейської цивілізації це підмурок світогляду. Це новий час і у нас є шикарне бароко. Все це є, але так вийшло, що воно зараз не відіграє ніякої ролі історичної. Це просто така культурна екзотика, за великим рахунком. Нам треба тупо заново все будувати й колишній наш досвід він нам абсолютно не потрібен. Ми зараз добуваємо новий досвід. Так що от така боротьба. Ще плюс, ясне діло, неосовок це є абсолютно продовження моментів, як імперія персів, це античний світ воює з азіатчиною такою селянською. Є навіть такий науковий термін аграрні імперії. Радянський Союз – це була типова аграрна імперія, котра начебто індустріалізована, але тільки за рахунок того, що вони брали селянство мільйонами кидали в топку індустріалізації. От і все. І все от зараз відбувається у нас так от.