Іван Семесюк: “Ми занадто серйозні, нашій культурі не вистачає іронічності”

Вся історія з Майданом і мистецтвом Майдану отримала з того часу своє продовження. Очевидні зміни, і ті, що є у мене, і ті, що я бачу у своїх багатьох друзів, набули якусь скажену мобільність. Люди міняють сферу діяльності, це дуже прикольно. Я зараз зрозумів, що всі ці роки я малював, малював, малював, і мені це так набридло страшно, що я зараз кинувся в музику, наприклад. І відчуваю там якусь потенцію цікаву і відчуваю, що оці всі зміни, і зміни векторів роблять мене і молодшим, це приємно. Це стосується дуже багатьох людей. Я бачу, що просто люди, котрі казали тоді, ще під час Майдану, що «Було б непогано книжку написати», або «Я почав писати книжку», раз – і за ці три роки з’явилося кілька нових імен моїх друзів, котрі дійсно написали книжки, їх дійсно видали. Хоча ці люди завжди були просто художниками. Дехто зайнявся музикою, дехто зайнявся, наприклад, як моя жінка, музичною журналістикою, хлоп – «на ровном месте», що називається. Виявляється, відкриваються абсолютно нові світи, тому що Україна, все-таки, країни велика і є багато сфер, котрі, на жаль, не перетинаються між собою. Не перетиналися, зараз почали перетинатися. Я для себе відкрив українську електронну сцену. Я абсолютно не фанат такої музики, ніколи не ходив по клубах, але, коли я відкрив для себе, що є такі майстри різноманітні, техно-продюсери світового рівня, я просто все почитав, я бачу, що є люди, представники не просто урбаністичної культури, українська супер урбаністична, неймовірно сучасна культура, ще й на крок попереду йдуть. Вони є, навіть з’являються там якийсь і більш-менш осмислений бізнес, хтось цим примудряється заробляти. Хтось навіть стає авторитетом за кордоном, що взагалі абсолютно неймовірно. Тому, звичайно, коли ти бачиш таку інформацію і в той же час бачиш, як досі догниває вся ця затишна, селянська естетика, котру досі пропагують і намагаються використовувати, я думаю, чисто рефлекторно, якісь постійні ілюзії до фольклору, навіть в рок музиці. Так що все міняється, і це супер, тому що усі пам’ятаємо, ми ж не знали, що з нами буде далі ще три роки тому назад. Було, по-перше, страшно і стратегічно, і тактично, а зараз ми бачимо і навіть цей парад, я на нього подивився, що називається, відлегло, дійсно. Процеси дійсно відбулися, вони відбувалися кругом: і в мистецтві, і кругом, кругом. Так що отаке у мене враження.

Я бачу, як, наприклад, розкривається мій друг, письменник Шинкаренко. Я, взагалі, не прихильник української літератури з багатьох причин, просто стилістично вона не така, переважно, яку я потребую. Але зараз буде видано його новий роман, називається «Українські роботи» – неймовірно, бачу, як людина розвивається. Одна людина є цілим проектом, вона видає якісь підказки неймовірні, філософські, котрі, щоправда, мало хто дивиться. Це названий «Філософський барабан», але я дивлюся, один, можливо, з небагатьох людей, котрі цікавляться такими речами, як сучасна філософія, причому часто прикладна філософія. Я бачу, як розкрився Банди Шолтес, наш чудовий друг з Ужгорода, написав уже третю книгу, і вони все краще і краще стають. Я бачу, як, наприклад, зрілі люди, коли прогресують, міняються. Я пам’ятаю, з яких літературних творів починав той же Антін Мухарський, доволі харизматичних, але не професійних, занадто емоційних, таких, що можна піддати уже серйозній літературній критиці. І останній його проект, котрий, до речі, я ще ілюстрував як художник, ілюстрував саме тому, що мені сподобалося, якщо б мені не сподобалося, я б, скоріше за все, не взявся, тому що це було б тяжко, не так, щоби дуже вигідно, але виявилося дуже приємно. Людина стала краще писати, це неймовірно просто. Скільки нових музичних проектів він зараз веде – прогрес, прогрес скажений. В художній сфері все міняється, люди стали частіше, ще частіше їздити за кордон. Стали їздити в Україну якісь іноземні художники і траплятися ледь не посеред вулиці. Це супер. Тому ми зараз таким скаженим галопом скачемо – це те, що я бачу, а є абсолютно інші сфери, інші люди, і там відбувається все те саме. Вони, навіть, не знають про моє існування, я не знаю про їхнє, але просто очевидно, що ці процеси йдуть. Я скажу так, що я дуже задоволений тим, що відбувається.

Я бачу, що досі багато пафосу, пафосних нот в літературі. Наша література – це щось серйозне, тому я, наприклад, намагаюся уникати літературних тусовок, літературних оцих всіх движняків, тому що в літературній сфері це сприймається, як така тяжка літературна професія, і бажано писати на якісь серйозні теми. У нас досі в літературі погано з пригодницьким жанром, у нас доволі кволо з гумором, причому таким простим гумором, просто те, що називається, щоби поржати, а не якимсь таким хитрим. Але воно міняється, з’являються нові автори, причому необов’язково це якісь молоді, я бачу, що деякі молоді автори, наприклад, дуже мудро взяли паузу на деякий час. Раз – виник письменник, раз – п’ять років нема і потім ти бачиш, хоп – дозрів. Такі моменти відбуваються. Тут теж процес йде. Скільки відбувається неймовірних заходів – от буде «Запорізька толока», друга, здається, і я туди теж їду з новою книжкою своєю. Просто неймовірно, але книжка може бути святом для людей, тому що книжка – це не просто книжка, яку ти читаєш, це ще тусовка і контакт покупця і виробника. Там видно було, що люди, у яких був занадто приємний настрій для того, щоб плакати від розчуленості, але видно було, що це було на межі, тому що неможливо купити українську сучасну книжку. Нема книгарні, є, здається, в Запоріжжі, якщо там за цей рік не відкрилося. Процеси буйні, все прекрасно, література наша міняється, з’являється пригодницькій жанр, мені подобається, що з’являються якісь такі уже тришові, скажімо так, літературні вироби. Я, наприклад, сам оцим і займаюся, начебто такий псевдо письменник, я бачу, що не вистачає тришняка побутового, з легким філософським підтекстом. Власне я цю нішу для себе зайняв, не планую закінчувати, мені дуже сподобалося писати набагато більше, ніж малювати.

Взагалі, тема війни і реакції на війну умовного мистецького співтовариства або, скажімо так, більш творчого в широкому сенсі цього слова, не обов’язково професійного, викликає подив, тому що видно, що досі вся ця творча публіка часто послуговується штампами. Дмитро Різниченко, відомий блогер, якось написав з цього приводу цікаву історію, що мовляв, він прийшов з армії, відвоював, його друг гітарист, музикант, теж вернувся і одразу почав продукувати пісні, абсолютно кальковані з так званого російського чеченського синдрому або Афган, цей безкінечний Афган, такі страждальницькі. Коли держава тебе кинула, ті їдеш у тролейбусі, на тебе скоса дивляться, ти прийшов з армії, жінка тебе кинула, такі усякі теми. Діма доволі правильно помітив, що це зомбі тема, бо насправді, це просто позичено у наших ворогів, насправді, тому що це їхня естетика, оце страждання безкінечне. Мені, як новоспеченому музиканту зі своїм проектом «Пирятин» теж захотілося відрефлексувати і тут навіть справа не в тому, є у тебе військовий досвід чи нема, а просто треба мати хист, здібність відчути це все. Ми написали прекрасну пісню, на мій смак, присвячену українській артилерії, називається «Арта», і вона абсолютно іронічна, вона, так скажімо, використовує так звану брудну лайку, тому що це пісня для простих людей і ця пісня не про героїчний пафос, а про те, як наші мочать їхніх, жорстко і з гумором. Це дуже важливо, тому що у нас народ, хоч і є в принципі міф, що ми такі всі дуже гумористичні і іронічні, насправді ні, мені здається в українців тут є вада, певно ми занадто часто серйозні, і як раз іронічності в нашій культурі не вистачає. Наприклад, вся чеська культура просякнута іронією і сарказмом, але якісь здібності до цього, схильності в українців є, просто треба розслабитися і це зробити. Підтвердженням цього є кількість переглядів за тиждень цієї пісні, навіть без кліпу. Треба робити такий вогонь, щоб кип’яток і щоб з матюками, тому що сучасне життя без такої лексики неможливо відобразити, це теж бойове слово, хай навітьумовно воно позичено у ворога, як і той самий «Калашников», ним можна мочити ворога. З приводу книжок, чесно кажучи, я не знаю, здається, якісь рефлексії існують, але їх небагато, мені здається, коли з’явиться масовий роман, попсове чтиво для метро про війну, але якісне, оце породить в подальшому уже серйозну літературу на цю тему, тому що має бути якийсь гумус, тобто, добриво. Книжки з’являються, начебто про війну, і книжки з’являються про Майдан, причому цікаві книжки «Санітар з Інститутської», що видав нещодавно Нікітін, те, що видала нещодавно «Люта справа», це вже така висока література. І цей процес іде. Просто разом з формою, мається на увазі, одностроєм, міняється і форма взагалі, форма сприйняття, тому що, якщо ти весь вдягнутий в кучмівський дубок і радянський аеродром, це все диктує тобі твою рефлексію. А якщо ти виглядаєш, як страшна натовська хунта або як петлюрівець, відповідно, це впливатиме і на трансляцію цих творчих людей, котрі пройшли війну і пишуть пісні з цього приводу.

Якщо брати російську культуру в широкому сенсі слова, можна сказати, що вплив її мінімальний. Принаймні, маскультура російська не тільки на мене, а вже на багатьох має менший вплив, її просто стало елементарно менше, тому що вона не є нашим свідомим вибором . Ми просто жертви насильницької прихованої трансляції. Нам просто, даруйте на слові, просто срали в голови роками і ми звикли до того, що це нормально, тому що норма – це те, що відбувається постійно, регулярно, значить це нормально. Якщо брати у вузькому сенсі слова, для мене лишилася якась плеяда письменників, книжок яких я чекаю, цікаво, що написав, наприклад, той же Пелевін, як би попсово це не звучало, це дійсно цікаво. Музика, чесно кажучи, для мене російська музика зникла зовсім. В принципі, для мене її і не було за великим рахунком, тому що в мене здавна алергія, я все життя товчуся по таких петлюрівських осередках, що це не моє. Дивно, я розумію, що іноді почитаєш що-небудь, в блогах трапиться, є у мене друзі, що в Росії живуть, котрі розуміють, що відбувається, я просто не можу вхопити контексту, про що йдеться і навіть не такого сиюминутного, а загального, я просто не розумію, що відбувається і їхніх головах. Хоча раніше все було зрозуміло, ми знаходилися в однакових умовах. Просто наш очільник і наші ці були, можливо, ще більшими дегенератами, ніж їхні. А зараз дивишся на це все і розумієш, що це все тобі, мабуть, сниться. Тим не менш такі реалії. Звичайно, для багатьох оце гасло «Геть від Москви» давно відбулося, для когось нещодавно, але ще дуже багато людей, котрі однієї ногою там застрягли, причому абсолютно рефлективно. Це від самих простих людей, таксистів, котрі слухають шансон, «Сплін», «Чайф», це такі найбільш інтелектуальні, до людей. котрі рефлексують на Росію, як культурне явище в цілому. Від цього всього доведеться уже відштовхуватися, позбуватися цього, хоча, наприклад, я останню книгу свою написав саме без існування Московії, як явища широкого, культурного, я не зміг її написати, тому що дія в ній відбувається саме боротьба Московії з Україною. Причому на такому, коли вони там всі мої СБУшники, українізована мапа, секретар РНБО і Вакарчук б’ються за допомогою магічних культурних кодів з різноманітними магічними російськими істотами. Але це, я надіюся, одна з останніх рефлексій, це треба вже пережити, фактично виплюнути, як отруту, а потім, коли пройде час, коли там у них все гавкнеться, а очевидно уже зараз, що це відбудеться, не треба буде наводити з адекватними людьми, котрі там безумовно є, якісь нові містки і вивчати одне одного заново, абсолютно. Тому що наші доріжки розійшлися, і навіть та Росія, на котру ми рефлексуємо, її уже теж нема, це треба розуміти, треба готуватися до нової Росії, або до її повної відсутності. Оце те, що ми ще мусимо пережити, і без цього нікуди не дінешся, тому що ці потоки пропаганди їхньої на нас досі ллються, хоча вони вже майже не працюють, лише може на відвертих дегенератів, зомбі там якихось, божевільних, отаке. Але просто цих зомбі і дегенератів ще доволі критична маса. З ними треба працювати і, відповідно, задача художників, особливо таких, як я, псевдо митців, добиватися, достукуватися до людей простими методами, через гумор, тому що люди люблять поржать, це відомий факт, я завжди це пропагую і через гумор можна набагато більше людям донести, ніж з серйозною пикою. На тому і стоїмо.