Іван Примаченко про можливості онлайн-освіти в Україні

У 2011 році Стенфордський університет запустив три перших  масових онлайн-курси. Це курс у специфічному форматі, заздалегідь записані відео лекції найкращих викладачів, інтерактивні завдання, які можна виконувати на сайті та одразу отримувати на них відповідь, і форум, на якому можна ставити запитання й отримувати фідбек, як від викладачів, так і від інших слухачів курсу. Ці курси стали надзвичайно популярними, лише на один з них зареєструвалося більше ніж 160 тисяч слухачів.

Я був одним з тих 160 тисяч слухачів, але моє серйозне захоплення онлайн-курсами почалося з Coursera та Edx, які були запущені наступного року. Тоді я був магістром історії Київського Національного університету, зареєструвався на декілька курсів, але головним став курс Гарвардського університету «Основи програмування». Мені давно хотілося навчитися програмувати, давно хотілося освоїти цю навичку, але я не міг це вивчити за книгами. Цей курс надав мені можливість навчитися програмувати. Я почав програмувати, звичайно, на аматорському рівні, але тим не менш, почав буквально протягом двох місяців. Тоді я зрозумів – якщо я, гуманітарій, людина яка не має абсолютно жодного стосунку до програмування, зміг засвоїти абсолютно нову, складну навичку за допомогою масового онлайн-курсу, то це справді така революційна зміна в освіті. Це не просто якійсь новітній модній тренд, що пройде дуже швидко, це справді змінить освіту в світі й змінить освіту в Україні. Відповідно, постало запитання, чи можемо ми створити подібні курси в Україні? Було зрозуміло, що ми маємо їх створити. Я люблю порівнювати відкриті масові онлайн-курси з революцією друкарського верстату Гутенберга. До Гутенберга в Європі було 10 тисяч примірників книжок. Після Гутенберга, вже за 50 років в Європі існувало 10 мільйонів книжок. Книжки стали дешевими, масовими, доступними кожному. Масові відкриті онлайн-курси через 500 років повторюють цю революцію. Вони роблять курси від найкращих викладачів світу доступними кожному, незалежно від віку, місця знаходження, стану здоров’я, статків тощо. Це, певно, найбільша революція в освіті з часів середньовіччя. Тому країна, яка не матиме власного книгодрукарства, або власних масових онлайн-курсів, вибуває з глобальної конкуренції, бо вона не зможе швидко розвивати свою освіту.

Але залишалося питання, як це фізично зробити? Тоді було вирішено зробити пілотний курс в Київському Національному університеті імені Шевченка, офіційно від університету. Багато хто говорив, що це не буде цікаво, тому що ті слухачі, українські, які знають вільно англійську, умовно кажучи, їх називали «елітою», вони й так можуть навчатися на Coursera та Edx, навіщо їм українські курси? Ті, хто не знає англійської, тим просто не цікава сама освіта, як говорили нам, їх взагалі не зацікавлять онлайн-курси. Але перший же курс, це був «Бренд менеджмент», продемонстрував, що насправді є великий інтерес, є великий попит на масові онлайн-курси українською, є великий попит на онлайн-курси в Україні. На цей курс зареєструвалося близько дев’яти тисяч слухачів без жодної реклами й насправді ми довели, що можна не вкладаючи грошей зробити масові онлайн-курси. Це було надзвичайно важливо, але так само стало зрозуміло, що робити це в рамках якогось університету неможливо. Бо університет – це негнучка забюрократизована організація, хоча університет це активно підтримував, але проект вимагав темпу стартапу. Він вимагав дуже швидких рішень, а не бюрократичної тяганини, яка могла тривати місяцями. Тому було прийняте рішення створити окрему громадську організацію, назвати її  Prometheus, я запросив Олексія та Вікторію стати співзасновниками цього проекту. І ми почали роботу.

Робота тривала довго. Ми домовилися про заснування проекту ще в 2013 році, але, зрозуміло, Революція Гідності, війна, які так чи інакше відкладали реалізацію проекту, але в жовтні 2014 Prometheus стартував і дуже швидко набрав популярністі. Для нас це було неймовірно, що ми всього лише менше за рік змогли отримати більше ніж 100 тисяч слухачів не вклавши жодної копійки в рекламу. Ми ні за що не платили. Власне зараз, рік і два місяці потому, у нас вже майже 150 тисяч слухачів.

Зараз ми робимо українські масові онлайн-курси – формат незмінній у порівнянні з західними аналогами, але є дуже велика відмінність в форматі організації. На заході ці всі платформи вони саме платформи, вони пропонують технічно сайт, і вони пропонують бренд. Все. Університети самостійно створюють курси. Було зрозуміло, що в Україні це абсолютно неможливо. Українські вищі не будуть активно створювати масові онлайн-курси, тому ми одразу планували, що більшість курсів будемо створювати самі. Від пошуку викладачів, методичної роботи, знімання, монтажу й адміністрування курсу, повний цикл робіт ми взяли на себе. Власне, зараз так і є – у нас є партнери, які розміщують окремі курси, зокрема Київський Національний університет, Києво-Могилянська академія, Український Католицький університет, Львівська ІТ школа, але більшість цих курсів робимо ми самі.

Яка наша мета? У нас є мета, насправді, залучити мільйон українських громадян до масових, відкритих, безкоштовних онлайн-курсів. Але наша кінцева мета – це інтеграція навчальних оффлайн-курсів у навчальний процес університетів. Чому це важливо? Масові онлайн-курси мають безліч переваг, насправді їх якість здебільшого набагато вище ніж звичайних університетських курсів. Починаючи від того, що ми беремо найкращого викладача в країні й завершуючи тим, що ці курси проходять тест на публічність, тому що в аудиторії оффлайн викладач може розповідати що завгодно, ніхто йому не зробить зауваження. Коли людина робить відкритий онлайн-курс, кожен може зайти, критикувати його, тобто має бути впевненість у якості того освітнього продукту, який людина пропонує. Але є один недолік масових онлайн-курсів – для їх проходження потрібна значна мотивація. Лише близько семи-десяти відсотків слухачів завершують курси. Це світова статистика і це, багато хто говорить, проблема. На курс «Фінансового менеджменту», який у нас читає Олексій Геращенко, викладач Києво-Могилянської бізнес школи, зареєструвалося 30 тисяч слухачів, а завершили – три тисячі слухачів. Це все одно набагато більше, ніж Олексій зміг би прочитати за все своє життя в Києво-Могилянській академії. Все одно це величезна цифра, це можливо більша кількість слухачів, ніж прослухали «Фінансовий менеджмент» по всій країні.

З іншого боку, якщо ми хочемо охопити цими найкращими курсами, дати доступ до найкращої освіти, що є нашою головною метою, кожному, то ми маємо інтегрувати це в навчальний процес вишів. Як? Є західний досвід змішаної освіти, коли курси вбирають в себе найкраще як від онлайн-освіти, так і від оффлайн-освіти. З одного боку, студенти слухають лекції найкращих викладачів країни у будь якому місті, у будь якому університеті онлайн. Вони проходять інтерактивні завдання, вони спілкуються на форумі щодо поточних запитань, але оффлайн вони отримують індивідуальні консультації у своєму університеті, вони працюють в тих формах роботи, які неможливо або незручно переносити онлайн, наприклад, семінарські роботи. І вони проходять фінальний контроль – залік, іспит, модуль і так далі. І ця комбінація дозволяє з одного боку, забезпечити найкращу освіту для цих людей, а з іншого боку, вона призводить до, власне, майже стовідсоткового успішного завершення цих курсів. Перші результати такого формату в США фантастичні, тобто перші експерименти в Гарварді та MIT (Массачусетському Технологічному інституті), у Каліфорнійській системі університетів дають приріст навчальних результатів до 35 відсотків. Це фантастичний результат і я впевнений, що в Україні це буде ще набагато більше, бо на відміну від США у нас прірва між топовими університетами й, скажімо, багатьма іншими, набагато глибша. У нас є просто справжні університети та профанація освіти. Університети, які займаються профануванням, удають, що чомусь навчають, студенти вдають, що чомусь навчаються, держава вдає, що цьому вірить і видає дипломи державного зразка. Але, як знають всі роботодавці, це просто профанація чистої води, це імітаційний процес. Ці університети, я думаю, будуть поступово зникати, тому що ця псевдо освіта перестане бути потрібною, щойно п’ятдесят, скажімо, топових університетів інтегрують змішану освіту до себе.

Багато хто вважає, що головна аудиторія Prometheus – це студенти, це абсолютно не так. Головна аудиторія Prometheus – це люди від 25 до 45 років, тобто це випускники університетів, які зацікавлені у саморозвитку. З іншого боку, є ще дуже цікава цифра – процент успішного завершення курсів для вікової групи 20 років у два рази менший, ніж для вікової аудиторії в 50 років. Тобто, щодоросліші люди приходять на курси, тим вони вмотивованіші, тим успішніше вони навчаються. Ще раз підкреслюю – одна з головних моїх тез про те, що вміння вчитися самостійно, вміння вчитися онлайн – це просто навичка, одна з навичок успішного навчання. І проблема полягає в тому, що в Україні, власне, і в світі цьому майже не навчають. Крім того, люди звикли до індустріальної, класичної системи освіти, коли ти приходиш в школу, тобі розповідають, що робити, коли робити, як робити та жорстко контролюють. Люди не звикають до самостійної роботи, самостійного навчального графіку, контролю – вони просто не можуть навчатися самостійно коли це потрібно.

Сертифікат масового онлайн-курсу не дає роботи, власне, як і диплом державного зразка, але він дає можливість співбесіди, він демонструє прагнення людини, яка отримала цей сертифікат, до саморозвитку і здібність до самодисципліни, щоб здійснити цей саморозвиток. Це реально дуже важливо для роботодавців.

Є вчителька, яка одночасно в трьох селищах викладає історію, вона проходить курси Київського Національного університету з історії для того, щоб підвищити свій рівень кваліфікації та краще розповідати історію дітям. Це швидше за все літня людина. Це дуже приємно. Іще є історія про майже сліпого вчителя, який викладає в школі для дітей з поганим зором, і він один з наших найефективніших слухачів. Він пройшов вже майже п’ять курсів, для того щоб вдосконалюватися, і дати можливість самовдосконалюватися дітям.