Іван Cемесюк. Витворення художниками нової урбаністики

Майдан не був для нас політичним. Він скоріше був політико-естетичним. Я ніколи не займався бізнесом, не займався чимось суспільно-корисним, за часів Януковича я почувався досить комфортно як художник протестного плану, навіть добре, коли є певна цензура для художника, коли є проти чого протестувати мистецтвом. Художнику це завжди вигідно. Я вийшов на Майдан суто з естетичних міркувань, як соціопат, спочатку я вийшов просто подивитися, що там робиться. Мене не влаштовували, реально, оці рила, перш за все. Мене ніхто не чіпав, нічого у мене не віджимав, гроші я завжди заробляв і все було нормально. Просто це вже була така очевидна історія, що ми живемо в одному світі, а оці всі пани, котрі керують нашою державою – живуть в абсолютно іншому, і що такий стан речей у перспективі може погано для всіх закінчитися. Я вже тоді починав думати, чи не втекти з України в якусь іншу країну.

Очевидно, що вся країна зрозуміла необхідність змін. І вийшла. Спочатку це був просто балаган. Ми теж хотіли взяти в ньому участь, бо він був такий ризикований, нам захотілося, щоб він не був маргінальним, якими зазвичай у нас бувають усі ці двіжухи, щоб протест складався не тільки з якихось невеличких циганкуватих селюків з вусами, під прапорами КУН, ОУН і так далі, а щоб це була така студентська штука. Бо цього досвіду нам теж не вистачало. 2004 рік був, але він якось затерся, за десять років про нього вже ніхто не згадував, зараз очевидно, що це було зроблено навмисне. Спеціально затирався і зараз не можна знайти в інтернеті ні цікавих статей про це, ні фільмів, навіть альбомів не можна було купити останні роки. Хоча це було дуже потужне явище свого часу.

ПАУЗА

Художники теж вирішили долучитися, не тому, що нам не вистачало грошей на фарби, або не було самореалізації – це все у нас було. Не тільки ми, не тільки наше угруповання вийшло. Вийшло багато різних людей зі своїми мотивами, часом абсолютно протилежними нашим, але це була ознака того, що суспільство дозріло. Якщо вже такі психи, соціопати і ,часом, просто відверті алкоголіки, котрим, взагалі все пофіг, вийшли подивитися, долучитися і щось зробити – це говорить про те, що суспільство дійсно дозріло.

Координуватися нам завжди було важко, бо ми – така зграя індивідуалістів, майже ніхто з цих людей ніколи в житті не ходив на роботу, не мав досвіду існування в колективі. Для художника, тим паче українського, оцей момент самоорганізації абсолютно нехарактерний. Художник завжди чекає, що десь є уже готова платформа, інституція і він туди якось влізе, просочиться і там уже отримає якісь зиски. Тут була ціла хвиля самоорганізації серед київських, принаймні, художників, за кілька років до Майдану. Коли ми зрозуміли, що є дефіцит платформ. Ти або сидиш, як кажуть, «тупо ровно на жопі», коли тебе ніхто не пускає на ті небагаточисельні платформи, котрі є, або ти створюєш свої. Хай там вони будуть маленькі, маргінальні і підпільні, але вони мають бути, тобто треба мати свою трансляцію.

Художники нашого угруповання – це союз вільних художників «Воля або смерть». Такі сильні художники, як Олег Саман, Ярмоленко, наприкінці до нас приєднались Гаук Антон, Кравець, Крап Віталік та ще багато інших. Іще ми опосередковано працювали з Ніною Мурашкіною, з Романом Мініним, котрий останнім часом дуже вистрілив потужно. Це такий бурлеск буфонадний, напівкомерційний проект, абсолютно попсовий, але в той же час не позбавлений художнього смаку і ваги, у нас були сильні серйозні картині, котрі, я думаю, увійдуть в історію українського мистецтва. Що нас об’єднувало? Не зважаючи на те, що ми дуже по-різному дивимось на життя, ми різного соціального і навіть етнічного походження, але ми все ж таки були адептами розвитку і встановлення нової української міської культури. Це найважливіший момент, котрий нас об’єднав, така арт- урбаністика. Я постійно навожу такий приклад: у Росії в 60-70-80 роки, була потужна плеяда письменників, так званих «почвєнніков», це люди, котрі писали про «деревню, которая умирает» – Шукшин, Бєлов ще багато інших. Потім ця тема і всі письменники десь ділись,зникла їхня трансляція, тому що тему було закрито. Росія на той час як змогла урбанізувалася. Я вважаю себе, можна сказати, одним із останніх письменників «почвєнников». На наших очах з’являється місто в Україні, в такому сенсі широкому, тому що то що радянські міста – оці всі здоровенні Горловки, Макєєвкі і так далі, насправді вони не є містами, а це просто такі селища пролетарські, бетоновані, там де є «мусарня», є там горком, обком – це насправді не є містом, хоча і вважається таким. Це просто селища. Місто – це міське життя. Легке міське життя – Street Life, як кажуть. І оце все стало з’являтися на очах за останні десять років. Львів, зрозуміло, чемпіон цієї історії, Київ, Одеса. З’являється міське, а головне – україномовне життя.

З художниками нас об’єднало іще й те, що ми всі мали якусь певну «чуйку» на те, що ось-ось «грядут перемены». Олег Саман вважає, що це не пророцтво, а як раз навпаки, що художник таким чином сформував майбутнє. Я ж вважаю, що це елемент пророцтва, я не думаю, що сучасний художник аж так може впливати на суспільство, не думаю, що вони зараз можуть впливати на щось, вони можуть просто відчувати і фіксувати те, що насувається.

У мене були картини, така картина, можливо я заради неї народився – це портрет Нестора Івановича Махно «Воля, або всі йдуть на хуй», так вона називалася і я зрозумів, що вона є однією з найважливіших робіт у моєму житті, коли побачив її на телефонах у людей. Приходиш в кабінет до когось по справі, перший раз людину бачиш, а у нього над столом висить принт цієї картини. Або нещодавно я був в Запоріжжі в ресторації, і в ній висить теж ця картина, та ще й якийсь художник трішечки щось там домалював. Це було прикольно, така вже спільна творчість. Власне, у цьому і полягала наша мета – об’єднатися навколо нових урбаністичних українських цінностей, котрих фактично не існує, які треба створювати. Тому у нас було завдання створити середовище і для цього у нас була неймовірно чудова галерея «Бактерія», де тусовки, котрі зазвичай взагалі не перетинаються – художня, театральна, письменницька, поетична, там як в борщі все кипіло, це все було прикольно, тим паче, що люди від якогось Красного Луча до Мукачева, з Крима до Полісся, плюс білоруси, росіяни, поляки і всі інші іноземці, це все постійно там варилося і це було круто.

І цей, я б сказав, кип’яток, він і досі існує, він то розпадається, то знову об’єднується, знову існує. Це такий барбакан, котрий існує в кількох форматах, він стояв на Майдані, як такий опорний пункт. Я пишаюся тим, що маю невеличку дотичність як один з арт-директорів.