Ігор Пошивайло про меморіалізацію подій Євромайдану

Як вшанувати пам’ять загиблих під час Революції Гідності? Треба створити масштабні об’єкти чи зелені зони? Чи варто залишити вулицю Інститутську пішохідною? Та хто має приймати ці рішення: кияни, сім’ї загиблих чи столична влада?
У вирішенні питань меморіалізації подій на Майдані наші експерти звертаються до міжнародного досвіду. “Одна зі стратегій меморіалізації – це пошук форм, які допомагають людям позбутися травм та болісних відчуттів. Більшість міст намагаються йти шляхом консенсусу, бо розуміють, що місто – це середовище громад, і саме громада вирішує, а не якась одна сторона”, – говорить Ігор Пошивайло, етнолог, в. о. гендиректора Національного музею Революції Гідності.

Питання, які постали перед Україною, зокрема містом Києвом, з точки зору збереження пам’яті і меморіалізації подій революції Гідності, Майдану, вони є актуальні, вони є суголосні світовій практиці. Вони не є унікальні для Києва, це величезний виклик, яким чином зберегти пам’ять, а з іншого боку, зробити цей простір, де сталися події, доступним, сприйнятливим і для інших аудиторій, для інших відвідувачів, для яких ті події не є настільки щемливими, настільки болісними.

Говорячи про закордонний досвід, одна зі стратегій меморіалізації – це є функція позбуття цього травматизму завдяки меморіалізації. Пошук таких форм, які допомагають людям позбутися травм. Ми говоримо сьогодні саме про меморіалізацію подій, які пов’язані з травматичною, зненацькою, трагічною смертю людей. Досвід інших країн світу різний, він не однаковий, це залежить від середовища. У тоталітарних суспільствах, як ми знаємо, у Китаї, наприклад, площа Тяньаньмень, з 1989 року пройшло чимало часу, але влада намагається і досі стирає пам’ять про ті події. В інших місцях, площа Таксім, ті самі теракти в європейських містах, в аеропорту в Парижі, і в багатьох інших містах, навіть в Беслані, в Росії, намагаються знайти відповідні форми. Але цей процес, час між самою подією і меморіалізацією, хоч він і скорочується сьогодні, темпи його менші. Скажімо, музей Холокосту створювали майже 60 років, меморіал-музей у Вашингтоні, це пов’язано з низкою дуже складних питань. Загалом цей період, цей відтинок часу на сьогодні скорочується, але він потребує певного часу. Є таке порівняння, що «гаряча історія», і часом можна обпектися цією «гарячою історією» – це один виклик. Інший виклик – не заморозити події, не зробити їх сухими, відстороненими, формальними, оскільки є два основних види меморіалізації – це стихійна і офіційна. Стихійна настає моментально, відразу після подій, коли суспільство оговтується і розуміє, що необхідно зберегти пам’ять в таких найпростіших, доступніших публічних формах, що сталося зокрема на Майдані, на Інститутській, на Грушевського. Але проходить час, пам’ять, з одного боку, розмивається, стирається, нашаровується уже міфами і легендами, стереотипами, які заважають переосмисленню подій минулого. Саме такий підхід – консолідований, з залученням різних зацікавлених сторін, так званих стейкхолдерів майбутніх меморіальних комплексів, місць пам’яті – потребує переосмислення, дискусії і узгодження. Зокрема, наша група ще весною, на початку літа 2014 року, зустрічалася з відомими експертами, зокрема, американськими, європейськими, людьми, які створювали подібні музеї пам’яті, музеї діалогу, музеї так званих поганих новин. Перша порада була – створити місток між самою подією, зберегти якусь її частину. Щодо Майдану, не можна було, це була неправильна стратегія, зачищати Майдан у серпні 2014 року. Необхідно було зберегти в будь-якій формі його автентичну частину. В культурній формі, але оцей майданчик, хоча б невеличкий простір, простір спілкування, дискусій, який би продовжив традиції Майдану, як своєрідної Агори, як місця для зустрічей, для дискусій, для обговорення, для посттравматичних практик, він мав би бути на Майдані. Місточок, який би пізніше трансформувався вже в новітній формі. Меморіальну частину в музей, в ширший громадський простір. Цього нам бракує, нас застерігали іноземні експерти, що не майте ілюзій, що ви за рік, за два, за три створите ідеальний, прийнятний для всіх меморіальний комплекс в будь-якій формі. Музей, меморіальні частини, пам’ятники, дошки – постійно будуть претензії, постійно будуть незадоволені однієї чи іншої сторони, оскільки сама подія не є інтерпретована, до кінця вивчена, переосмислена, з тим щоб вже її фіксувати в якихось сталих формах.

Більшість міст, оскільки це проблема для урбаністичного середовища, намагаються йти шляхом консенсусу. Вони розуміють, що місто – це середовище громад і саме громада вирішує. Вирішує не одна якась сторона, якщо ми говоримо про травматичні події, зокрема про Майдан, вирішує не сторона так званих переможців. Меморіалізація мусить відбуватися, і це рішення багатьох експертних середовищ, самих громад, не з точки зору глорифікації. Події, які відбулися на Майдані, мусять бути навіть в сучасній художній формі бути замороженими.

Над питанням меморіалізації Революції Гідності працювало досить широке коло фахівців з різних галузей. Як результат, висновок, як кінцевий результат, це те, що це не мусить бути одна локація, це комплекс. Це перетворення всього простору центру Києва на особливе місце, в межах якого буде і меморіальна частина про жертв, про трагічні події. Як раз буде меморіальний комплекс, буде музей, присвячений подіям, і буде вільний простір, публічна зона, зелений, він такий приязний, відкритий, він приємний для зустрічей, для відвідань родинами, звичайно, не кладовище, не місце трагічної пам’яті.

Говорячи про Інститутську, було багато дебатів. У нас був окремий проект, музей Майдану робив проект «Вікна протесту». Ми порівнювали, яке майбутнє чекає саме місця масових протестів. В Україні – Майдан, В Лондоні – Брікстон і в Туреччині – площа Таксім. І більшість респондентів говорили про те, що майбутня доля цих громадських місць не може бути такою, яка вона була до цього, вона потребує трансформації змін, вона потребує фіксації пам’яті. З іншого боку перетворювати їх на мертві зони, на кладовища немає жодного сенсу сьогодні. Саме тому дуже позитивний є результат – міжнародний конкурс «Територія Гідності», Terra Dignitas, який хай не визначив кінцевого варіанту, але є напрями, є орієнтири, як рухатися в цьому просторі. Серед переможців архітекторів, які запропонували свій варіант, є перетворення Інститутської, алеї «Небесної сотні» на пішохідну зону, на зелену зону. Але така форма, звичайно, не є та стихійність, яка існує сьогодні в цьому просторі. Це, звичайно, новітні сучасні форми, були пропозиції, зокрема, засадити червоними кленами, які розростаються, як пам’ять – це сучасний тренд, одночасно і озеленення, і створення парку, місця, куди б людям хотілося приходити. З одного боку, зберегти пам’ять, з іншого боку створити середовище, де люди приходили би і приходили, приводили би дітей, відпочивали. Але, звичайно, маркери цього повинні існувати. І в Вашингтоні дуже багато меморіальних місць, в столиці Сполучених штатів. Друга світова війна, війна у В’єтнамі, Громадянська війна, і ці всі пам’ятні місця інтегровані, вони стають місцями, де американці, гості міста не просто приходять вшанувати пам’ять, а й відпочити, відрефлексувати над якимись подіями, над своїми думками. Це настільки ергономічно вплітається в архітектуру міста, що ти не помічаєш, що це не місця скорботи, де необхідна певна поведінка, де ти відразу відчуваєш пригніченість, придавленість. Але це не є місця розваг, де людина відчуває себе вільно, як у нас, на жаль, може пити пиво, сміятися голосно, поводитися неадекватно, агресивно стосовно суспільства.

Майже всі столиці мають пішохідні зони. Говорячи про Київ, про алею «Героїв небесної сотні», Департамент архітектури і містобудування разом із транспортними службами розробив, вивчив ситуацію, а як зміниться транспортний рух у Києві, якщо зробити цю зону пішохідною постійно. Виявляється, ніяк це не вплине негативно. Відсутність світлофору на Інститутській навіть покращує прохідність транспорту вулицею Хрещатик.

Говорячи про сучасні форми, вони є різні, вони залежать від масштабу самої події і від урбаністичного середовища. В Нью-Йорку після подій 11 вересня, зокрема, ми бачимо, що по своїй формі вшанування воно не є масштабним, воно є сучасним за формою, воно торкає відвідувачів. І ці промені, і оця пустота, і присутність води, ці фонтани, це, як раз прийшло на аміну стихійним меморіалам. Якщо ми говоримо про ці вежі, і про цю трагедію в Нью-Йорку, точно те саме, що відбувалося в Києві. З’являлися хрести, з’являлися пам’ятники, з’являлися фотографії, але пройшов певний час, під час консультацій з громадами, з родинами загиблих, з експертами, був віднайдений консенсус, був створений той комплекс, той ансамбль, який є на сьогодні. Там оці промені, які, до речі, були на Майдані, як раз ця ідея запозичена звідти. Там на першому поверсі є теж певний меморіал, зроблений меморіал з водою, до речі, варіант якого пропонували на Майдані. Вода – субстанція, яка містить інформацію, яка містить пам’ять, з одного боку. З іншого боку, вона змиває травми, очищує простір, очищує душі людей.

Якщо ми говоримо про «Територію Гідності», були цікаві проекти гармонійних форм, які не є агресивними до цього середовища. З одним з проектів, який переміг на Terra Dignitas, це був проект, коли ввечері відбувається певна програма. Включаються світлові інформаційні стенди, промені, з’являється підсвічування на тротуарах. Коли потрапляєш в той простір ввечері, з’являється цілий маршрут, світловий, він досить делікатний, в день цього не помітно.

З приводу консенсусу, цей процес надзвичайно тривалий, складний. В нашому випадку, з точки зору проведення конкурсу «Територія Гідності», він є унікальний для України, з точки зору відкритості, участі, презентативності. Понад сто учасників, 18 проектів з-за кордону, понад сто експертів залучено, відкритість, інклюзивність, чітка постановка завдань, комплексність. Одним з результатів є те, що не всім цей проект сподобався, зокрема представникам родин героїв Небесної сотні. Це цілком зрозуміло, оскільки дуже багато людей, травмованих психологічно, фізично, і кожен має своє бачення, кожен відчуває. Оця рана не загоїлася, і кожен відчуває свою якусь думку, як первинну, основну і через це, через брак тривалої комунікації, бо конкурс відбувся, він завершився, подальших кроків жодних, ні з боку влади, ні з боку експертного середовища, навіть з боку нашого музею, який був створений, але на сьогоднішній день він ще в процесі формування. Тому ми не маємо ні людських, ні фінансових ресурсів продовжувати цю справу. Хоча на рівні людському ми комунікуємо, ми налагоджуємо різні точки дотику, ми створюємо експертні групи, де представники цих сторін, родичі загиблих, люди, які постраждали на Майдані, активісти, люди, які, по суті, творили суб’єкти історії, вони є основними в цьому середовищі. Це не лише наша точка зору, це точка зору експертів, бо як раз ці люди є основними стейкхолдерами, вони є небайдужими, вони зацікавлені у прийнятті найсприятливіших рішень, винайдення ідеальних форм для вшанування пам’яті.

Кияни і були залучені до вирішення цих проектів, до створення цих проектів. Мені здається, киянам надзвичайно сьогодні бракує зон для відпочинку, для прогулянок з родинами. Такого, як кажуть family-friendly, місць в Києві надзвичайно бракує попри парки. Парки трошки абстрактні у нас, у них нав’язані нам елементи пам’яті тоталітарної доби, посттоталітарної, а от таких місць, де можна було не просто відпочити, не просто прийти до парку, а одночасно отримати ще якісь едукаційні речі, освітні, культурні, де можна було би привести дітей і відпочити і чомусь їх навчити, зробити дітей іншими, цього нам надзвичайно бракує.