Геннадій Афанасьєв. Громадянин – це не просто паспорт.

Геннадій Афанасьєв провів у незаконному російському ув′язненні 767 днів. Його було звільнено і повернено в Україну в червні 2016 року. З того часу Геннадій займається допомогою українцям, які опинилися в таких само умовах, як він колись. Детальніше про драматичний і відповідальний шлях колишнього в’язня Кремля – у відео від IDEALIST.media.

Наразі я після звільнення долучився до боротьби за звільнення інших політв’язнів, яких на зараз більше, ніж сорок. Я на громадських засадах працюю у Міністерстві закордонних справ радником міністра закордонних справ. В сей же час від різних громадських організацій я відвідую різні країни з місією розповісти та залучити до України ще більше підтримки, і щоб ці люди, які чують мене, розуміли ту загрозу, яка йде від Російської Федерації. Наприклад, на Парламентській Асамблеї Європи, я вважаю, що я і пан Жемчугов, що ми разом, звісно з командою народних депутатів, які туди приїхали, ми змогли переконати настільки багато людей, що вони проголосували за резолюцію, яка визнає Російську Федерацію країною агресором. Також вони зрозуміли, що не може бути ніяких виборів на окупованій території Східної України, доки ця територія не повернеться під контроль української сторони.

Коли я відвідую закордонні країни, я зустрічаюсь з різними людьми – це може бути євродепутат, чи просто депутат країни, але одночасно це можуть бути студенти в університетах, школярі, звичайні люди, наша діаспора українська. Їм всім дуже цікаво, тому що наше телебачення не має такого поширення, як, наприклад, має вороже, російське телебачення. В Братиславі я побачив десять каналів з російською пропагандою і жодного українського. Звісно, люди, які хочуть почути іншу, окрім мови, де вони проживають, якщо хочуть іншу мову, вони можуть включити російське телебачення і побачити брехню. Їм це буде важко, неприємно, їм дуже важливо почути правду, правду від того, хто це насправді бачив. Але вони не так широко знаються на політв’язнях, які є. Вони знають, що така проблема є, вони знають певну кількість прізвищ, тому що ці прізвища згадує і президент України, коли має двосторонні зустрічі, зустрічі на різних самітах, і наші депутати, але їх там усього п’ять – сім, а політв’язнів вже сорок. На жаль, і я не можу назвати всі ці прізвища. Я можу лише згадати про тих людей, які потребують нагального звільнення, через їх надзвичайно поганий стан здоров’я, через тиск, який на них чиниться. Взагалі, байдуже, хто він є, головне, що це людина в скруті, і цю людину в скруті треба повернути додому. Добре, що депутати та звичайні люди розуміють цю проблематику, але я постійно наголошую, якщо впаде останній український воїн, то російський агресор прийде до вашої країни. Я чехам кажу, що у вас немає армії, у вас міністр оборони актор, якщо Росія захоче Карлови Вари повернути, не повернути, а захопити, але це буде шлях, мабуть, на Родину, якось так, вони просто прийдуть, не буде кому Чехію захищати. Як не захищали Україну, коли порушили всі домовленості 1994 року, нікому не потрібно слідкувати за міжнародним правом, лише ми самі можемо почати боротися. Якщо ми починаємо боротися за себе, інші будуть долучатися, як до сильного союзника.

Я багато дивився на міжнародні організації, такі, як Amnesty International, які працюють десятиріччями, вони не займаються лише своїми політв’язнями чи своїми проблемами, вони займаються і проблемами всього світу, і саме на цьому зростає суспільство. Мені дуже кортіло, щоб і в нас це розвивалось, я наразі створюю організацію, яка буде допомагати політв’язням, сподіваюсь, вона з часом буде мати не тільки профіль на наших полонених, наших політв’язнів, а буде поширюватися на політв’язнів інших країн. Багато людей дійсно хоче допомогти, багато людей пише мені в соціальних мережах, вони не дуже знають, що робити, тому що наша система по допомозі людям настільки розвинута, і просвітницька діяльність настільки сильно розширюється. Так, громадські організації працюють адвокаційно, вони представляють наші інтереси, але дуже багато таких питань, як, що поїсти, як доїхати, як передати батькам туди одяг теплий. Це дуже важливо, але поміж того є і не менш важливе питання, саме піднімати нашу молодь, тому що, якщо ми підемо до Університету і запитаємо: «Хто з вас долучений до якоїсь соціальної активності?» На сто людей підніметься дві руки, два відсотки, це наша статистика, це правда, два відсотки соціально активної молоді. Але ми можемо це змінювати, ми дійсно це можемо змінювати. Лише коли вони перетнуть межу комфорту, людина почне рухатися далі, тому що вона буде розуміти, що вона не просто людина, яка живе на певній території України, що вона є громадянин. Громадянин – це не просто паспорт, громадянин – це можливість впливати на ситуацію в країні, і ми дійсно можемо на це впливати. Саме це я намагаюсь сказати і заохочую людей саме тим, що пропоную спочатку написати листа. Я навіть приношу їм листи, листівки, адресу, їм просто треба підписати, коли вони підписують цього листа, вони вже всередині розуміють, що вони зробили щось добре, нібито вони гроші дали бідній людині. Може отой зріст внутрішній призведе до якихось глобальних змін в нашій країні колись.

Чому не висвітлюються прізвища та імена наших бранців, чому це не поширюється, через величезну проблему, яку треба вирішувати зараз, бо ми вже не можемо більше чекати. В нас взагалі немає ніякої стратегії в країні ні по звільненню політв’язнів, ні по деокупації Криму, були пропозиції по законах про деокупацію саме з цією стратегією, були всі можливості визнати офіційний статус політв’язнів, що це є, і щоб можна було надавати якісь гроші, хоча б на адвокатів, на якусь допомогу для політв’язнів. Але це все не робиться, тому що це комусь невигідно і навіть оці перемовини, як кажуть, йдуть перемовини, йдуть звільнення, ні громадські діячі, ні я особисто, нас, взагалі не ставлять в курс того, про що вони домовляються, як вони домовляються і які є тенденції по звільненню. Складається таке враження, що нічого й не робиться дуже часто. Ми бачимо, що ми ходимо на акції, ми закликаємо, ми пишемо, коли є гострий момент, була проблема по Ільмі Умерову, що його до психіатричної лікарні заточили. Ми голосували, голосували і люди прийняли, міжнародне суспільство натиснуло на Росію і його випустили. Але це знов зробила не влада, це знов зробили звичайні люди, які виходили голосували, і громадські діячі, які мають хист в тому, як, до кого звернутися, куди написати. По Клиху та ж сама ситуація, але вона була трохи пригнічена Надією Савченко, котра трохи перебила медійний простір з цими бранцями, але про них кажуть постійно. Інколи кажуть про Вагівського. Наприклад, Сенцов, Кольченко, ми пам’ятаємо про них, при першій можливості, коли вони дають нам хоч малюсінький привід, ми можемо якось це висвітлити в засобах масової інформації, підняти цю тему. Паралельно ми працюємо, робимо якісь стрічки, домовляємося з кінотеатрами, щоб там ставили, але це, я знов повертаюсь до того, що роблять це громадські організації, правозахисні організації, звичайні, небайдужі люди. Перед нами, взагалі, ніхто не звітується, нам, взагалі, нічого не кажуть, просто кажуть: «Перемовини йдуть», – але нікого не звільняють. Мені здається, що повинен бути створений саме від держави якийсь орган, з певними людьми, які будуть займатися перемовинами, які будуть звітувати і перед народом, перш за все, перед батьками, перед громадськими організаціями, тому що ми всі зацікавлені, ми всі працюємо, і коли нас не тримають в курсі, а кажуть, що нібито щось робиться – так справу не зробити.

Все, що трапилося у 2014 році, хоч ми маємо такі наслідки, але воно було недарма. Ми дійсно отримали свободу. Люди в Криму, які там жили, ніколи не цінили того, що вони є не частиною Росії, навіть не радянської системи, що вони вже є вільними людьми. Коли зараз туди прийшла Росія, вони розуміють, що повертаються часи сталінізму, і їм від цього жахливо. Ці люди, піднявши російський прапор, самі спустилися до аду і палають там, а ми хоч і пройшли скрізь вогонь, але ми з нього вийшли, ми рухаємося догори. Наша держава зростає, я бачу нашу талановиту молодь. Я відвідую безліч форумів, і там наші молодики тримаються єдино і висловлюють оту величезну жагу, щоб Україна була вільною, незалежною та цілісною. Тому я дякую усім тим, хто брав участь у 2014 році на Майдані, у Революції Гідності, тому що завдяки вам я здобув свою власну гідність.