Фідель Павленко про журналістику

Журналістика це професія, яка покликана інформувати людей, інформувати загал про те, що відбувається у світі. Іноді журналістика може заходити трошки на вищий щабель, намагаючись розповідати чому відбувається те, що відбувається. Можливо, ще на вищій щабель, що буде далі від того, що щось сталося і воно розвивається так як воно розвивається. Але головне покликання, як на мене, головне покликання журналіста і журналістики – це розповідати людям, просто розповідати правду. Тому, мені здається, немає жодної різниці, чи цю правду розповідає британський журналіст, французький журналіст, китайський, російський чи український. Якщо він справжній журналіст і він розуміє свою професію як або своє покликання, як потребу розповідати людям правду, розповідати цю правду так, щоб люди розуміли про що йдеться. Бо іноді журналісти, деякі журналісти намагаються виглядати розумнішими за тих до кого вони промовляють, або для кого вони пишуть. Часом це виправдано, але така журналістика стає до певної міри богемною журналістикою. В інформаційній журналістиці, я в принципі інформаційник, я понад двадцять років працюю в інформаційній журналістиці, як на мене, це не припустимо, коли йде трактування фактів, намагання дати глядачу, читачу чи слухачу, як що йдеться про радіо, відчути свою якусь неповноцінність. Щоб той, хто читає, слухає чи дивиться подумав: «Ой, я не розумію про що це, я не знав, а він такий розумний». Знаєте, як колись в одному з моїх улюблених фільмів «За двома зайцями» геніальний актор Яковченко, який грає потенційного тестя Свирида Головастого, каже своїй дружині, коли Голохвастов починає свої викрутаси словесні, він каже: «Умний, аж страшно». От мені здається, журналіст не повинен справляти враження, що він такий «умний, аж страшно», бо коли стає страшно, стає менш зрозуміло. Менше, можливо, довіряєш журналістові.

Для журналіста дуже складно, особливо в умовах інформаційної війни зараз, знайти ту межу, яка розділить особистість людини – мене, як людину, і мене як журналіста. Те, як я бачу події, те, як я висвітлю події, те, як я сприймаю події, те, як я розповідаю про події. Насправді, не переступити цю межу дуже важко, бо, з рештою, журналіст, ну це людина, лікар – це людина, вчитель – це людина, музикант – це людина насамперед. Потім, як що у музиканта, чи у митця, зрештою, його поклик і його професія передбачає, що він може в будь-який, чи вона, свої внутрішні почуття перекласти в свої книжки, чи в пісні, чи на картини і сказати: «Не сприймайте це як… От я так це бачу». Тобто, це свобода моєї творчості. Для журналіста це трошечки, немає такої свободи. Я особисто можу вважати людей, які зараз воюють проти України в Донбасі, терористами, але в жодному своєму репортажі, матеріалі чи статті я не назву їх терористами. В них є якась своя правда. Те, що я її не бачу і не розумію, не означає, що вони на сто відсотків не праві. Я не вірю в те, що кілька десятків, чи кілька сотень тисяч людей, чи навіть кілька мільйонів людей можуть бути абсолютно неправими. Я не готовий судити їх лише тому, що мені здається, що вони не праві. Це не моя функція з одного боку. З іншого боку є міжнародно визначенні поняття, зафіксовані в міжнародному праві, кого як можна вважати, умовно кажучи, терористом, злочинцем або сепаратистом, або повстанцем. Бо, ви розумієте, якщо абстрагуватися від ситуації в сьогоднішній Україні є купа-купа в світі конфліктів і гарячих точок. Роками, десятиліттями, намагаються люди знайти вирішення цих проблем. На такому маленькому клаптику землі, яким є Близький Схід і Палестинсько-Ізраїльський конфлікт, який вже розвивається понад п’ятдесят років і кінця краю не видно. Розумієте, коли якийсь бомбіст-самогубця заходить в ізраїльський автобус і висаджує його в повітря, і гинуть люди, безумовно, більшість людей у світі назвуть це тероризмом, а цю людину терористом. Але по той бік, звідки прийшов цей умовний терорист, цілі покоління, вже мабуть, два чи три покоління людей, виросли в таборах біженців. Вони не бачили нічого окрім насильства, колючого дроту, відсутності води, відсутності нормальних умов життя. І для них той, хто зайшов в цей автобус і натиснув там на кнопку чи потягнув за якусь нитку, стався вибух і загинули люди, він для них буде герой і борець за свободу. Розумієте, це я беру екстремальні якісь приклади, але я не можу засуджувати, я можу засуджувати, це абсолютно антилюдяно і неприпустимо. В цьому випадку, скоріш за все, я назву цю людину терористом. Так. Але в світі все набагато складніше. Ми взяли дуже чорне і дуже біле, хоча, я кажу, для певної кількості людей все одно ця людина буде борцем за свободу. Це чорне і біле. Але насправді в світі дев’яносто відсотків це сіре та ще з багатьма відтінками. І в цих випадках я не можу взяти на себе відповідальність називати когось терористом, а когось, навпаки, героєм. Я не знаю де для себе визначити якусь оцю межу, яка була би для мене комфортна, як для журналіста. Тут я вже навіть не буду думати про те як сприйме мене аудиторія.

В мене вже багато років, наприклад, якщо я розповідаю про спортивні події, наприклад, я кажу «Збірна України», я не кажу «Наша збірна», але більшість журналістів скажуть «Наша збірна». Коментатори: «Наші втратили м’яч», «Наші побігли вперед», а я скажу «Побігла вперед збірна України» або «В контратаку пішла збірна Словенії», умовно кажучи. Я не знаю чому. Хоча для мене звичайно це наші. Я палкий вболівальник, але все одно я скажу «Динамівці Києва» я не скажу «Наші». Я корінний киянин, все життя вболіваю за цю команду, я не знаю чому. Мені здається оця нейтральність, можливо, мені, якщо я буду розповідати про якийсь суперечливий епізод спортивний, суто футбольний, умовно кажучи, хтось комусь поставив підніжку чи порушив правила, якщо я почну казати: «Ой ні, суддя проти наших» – мені здається я не об’єктивний. Той, хто чує це, хто бачить, чи читає, він буде розуміти, що я на чийсь стороні. Це не моя функція бути на чийсь стороні. Не моя функція розповідати про те, що Тимощук віддав поганий пас, а це тут просто класний, а він гравець світового рівня, а той не дотягує. Мені здається, що я маю розповідати про те, що Тимощук віддав пас, а Ярмоленко вдарив по воротах. А глядач і вболівальник, який дивиться футбол, він сам зрозуміє, чи Тимощук віддав гарний пас, чи Ярмоленко вдало вдарив по воротах. Мені здається це не моя функція розповідати про те, чи той удар був вдалим, чи цей удар був невдалим.

В журналістиці інформаційна війна, я бачу, наприклад, агресивну інформаційну політику Росії. Живучі в Європі я її бачу. Я абсолютно не бачу української інформаційної політики, на жаль. Я розумію чому, я розумію, що бракує ресурсів, як фінансових так і людських. В Україні, на жаль, мені здається, дуже мало людей фахових, які можуть розповісти про Україну світу так, щоб світ її побачив такою як вона є. В цій інформаційній політиці, орієнтованій на зовні, домінує підхід «Давайте покажемо позитивну Україну». Бо всі знають про Чорнобиль багато років тому, і всі знають про Андрія Шевченка. Всі знають про жахливу корупцію в Україні, і всі знають про чемпіонів Кличків. Я не хочу розповідати про Чорнобиль, я не хочу розповідати про видатного футболіста Шевченка. Я хочу показувати Україну такою якою вона є. Бо насправді вона прекрасна, вона жахлива, вона сіра, ніяка, вона зелена, квітуча, талановита і бездарна. Вона настільки багатогранна, а показати цю багатогранність не вдається.

Журналіст має дуже серйозну відповідальність, насправді, за те, що він говорить і як він говорить. Але журналіст, це моя особиста думка, має завжди говорити правду і не боятися, що ця правда може зламати, я не знаю, засади суспільного існування, державного існування. Ви знаєте, коли стався Уотергейтський скандал у Сполучених Штатах, журналісти розуміли, що це підриває довіру громадян до інституту президенства, не лише особисто до президента Ніксона, а до цілого інституту президентства, якому більшість американців абсолютно довіряють. По ідеї, імпічмент президента за таких обставин, тобто, відставка президента за тих обставин, коли країна веде війну – Сполучені Штати воювали у В’єтнамі – країна веде дуже серйозну «холодну» війну, бо протистояння з Радянським Союзом і комуністичним блоком в цілому було дуже серйозним. Якби журналісти думали, що вони розхитують державний лад, державний устрій, стабільність державну, в той час як держава, і, до речі, на той час перебувала ще і в доволі серйозній економічній кризі, пов’язаній з нафтовою і енергетичною кризою початку сімдесятих років. Чи має це стримувати журналістів від того, щоб казати правду? Я не думаю. Мені здається що ця правда і болючі наслідки цієї правди вони все одно сприяють очищенню і суспільства, і держави, тих інститутів держави, які роз’їдені неправдою або корупцією. І, з рештою, це сприятиме позитивному розвитку і поступу і держави, і суспільства. З одного боку, суспільство буде більше вірити цій четвертій владі, якою називають пресу, журналістику. Вони будуть вірити в те, що ця влада може змінити, виправити, поставити на місце, якщо інші – перша, друга, третя – починають трошечки втрачати орієнтири і вважають, що хапають «Бога за бороду». В підсумку це все одно позитив, це сприятиме вдосконаленню суспільного організму, державного організму. Довіра ніколи не шкодила людям. Вона іноді буває болючою і некомфортною, але і в середній, і в довгостроковій перспективі правда і довіра не можуть бути апріорі негативними речами і, якщо думати про те, що буде, якщо ця правда вилізе, Боже, це ж буде якась катастрофа. Ні, катастрофи не буде. Суспільство і народ, люди, як сукупність маленьких організмів, вони все одно будуть сильніші будь-яких катаклізмів, бо люди пережили лише за останні сто років дві страшенні війни. Страшенні світові. Людство втратило десятки, якщо не сотні мільйонів людей найкращих, найхоробріших. Вижило, вдосконалилось, пішло далі. Знову десь заблукало, його десь ставлять на місце.

Розумієте, коли в Україні сталася, наприклад, Революція Гідності, люди сказали, які вийшли на Майдан і Києві, і в інших містах, вони сказали, що вони не можуть далі жити в умовах абсолютної, тотальної корупції, продажності, залежності від політики, від грошей, тотальної брехні. От не можуть далі люди жити. Зараз два роки минуло – у людей зневіра. Розумієте, я не знаю, що гірше. Чи гірше те що настає якась суспільна апатія, зневіра, переконання, що нічого змінити не можна, якесь безсилля, я не знаю. Воно пригнічує. Такий суспільний песимізм. Якась суспільна чорна смуга, яка, з одного боку, примушує людей починати думати виключно про те, як я завтра заплачу за електрику, як я завтра відведу дітей до школи і чи в мене вистачить грошей купити для родини достатньо їжі на стіл. Втрачається бажання робити щось не лише для себе, а для суспільства і для оточення свого, щоби якось покращити своє життя хоча би для тих самих дітей, не думати лише про те, чим я їх сьогодні нагодую, а про те в які вони школи ходитимуть завтра, які знання вони отримуватимуть, хто і як їх лікуватиме, уже про себе, мабуть, це покоління, можливо, не дочекається цього.

Розумієте, чи варто говорити зараз журналісту про те, що за два роки в Україні після Революції Гідності, те, що краще не стало, це, можна, звичайно, журналісту казати, що стало набагато краще, але коли люди відчувають, дев’яносто дев’ять відсотків людей відчувають, що стало гірше, то журналісту просто це не гарно намагатися розповідати, що стало краще. Якщо журналіст каже правду, що нова влада, я не кажу лише про цю країну, нова влада погана. Вона не робить достатньо для того, щоб змінити життя, як я кажу, нехай вже не наше, але закласти якісь засади, які змінять життя наших дітей. Журналіст зобов’язаний це робити. Інакше це може бути болюча правда, якщо журналіст розповідає про корупцію в системі державних закупівель в Міністерстві оборони, що зараз безпосередньо впливає на боєздатність української армії, на постачання навіть теплого одягу для тих солдатів, які сидять на лінії розмежування в Донбасі. Це може підірвати довіру до армії в цілому, в людей які перебувають в тилу? Може. Не треба про це розповідати? Треба. Бо я би в такій ситуації думав не про те, як пересічний читач, слухач, глядач, отримувач цієї інформації, як він поставиться до цих фактів і подумає: «Боже, то це ж вся вертикаль, все таке гниле. В якій же країні ми живемо, ми такі приречені» і так далі, і так далі. А я хотів би подумати про тих людей, які сидять в тих окопах на лінії розмежування. А вони за що сидять? А вони чим заслужили, що десь в міністерстві на етапі постачання від якихось там тиловиків до передової зникла половина зимових берців теплих і половина теплого одягу. І людям мами там вишивають чи в’яжуть шалики і шкарпетки шерстяні, щоб ті солдатики, які не відомо. Вони ж уже запитують: «А ми за що сидимо тут? За що? Тобто, кого ми захищаємо? Що ми захищаємо? Ми країну захищаємо? Здається ми систему захищаємо. А система неправильна. Навіщо ми там сидимо»? Я би про тих людей думав, а не про те, що якась правда, гірка дуже правда про нас самих, зрештою, ця правда про нас самих. Якщо журналіст розповідає про масштабну корупцію в системі забезпечення Міністерства оборони, це він про нас розповідає, це ми, ми – частина цієї системи. Це таке замкнене коло. Ми принесли лікарю коробку цукерок. Лікар відніс цю коробку цукерок до школи вчителю, щоби дитині лікаря поставили нормальну оцінку. Вчитель по дорозі до дому перейшов дорогу на червоне світло, його зупинив патрульний, тепер це вже поліція, або раніше це міліція, даїшник, хто завгодно, і віддав цю коробку цукерок міліціонеру, щоби не виписували йому штраф. Міліціонер так зрадів, з’їв цілу коробку цукерок, у нього розболівся живіт і він пішов завтра до лікаря, купивши йому по дорозі нову коробку цукерок. І це оце коло, яке абсолютно вважається нормою в цій країні. Абсолютною нормою. Ну а що тут такого? Я не знаю, я за все своє життя на заході ніколи нікому, лише на початку, я пам’ятаю, я приніс квіти в вересні, коли я відводив дітей до школи, я приніс квіти вчительці. Вона страшенно обурилась, попросила мене забрати ці квіти і ніколи цього більше не робити. Я був здивований, але це на самому початку, я лише перший чи другий рік жив в Англії. Я запитував, навіть, потім у сусідів своїх, а чому це? Що тут такого? Мені сказали, що цю вчительку можуть покарати, якщо вона візьме ці квіти від мене. От з цього починається боротьба з корупцією. Коли вчителька не хоче, і лікар не хоче, і даїшник не хоче. Сам не хоче. Тоді і мені не захочеться їм давати. Зараз вже, це вже абсолютно, настільки ввійшло в звичку, мені дивно навіть думати про те, що ідучи до лікаря, чи до вчителя в школі, чи ще кудись, мені треба там шоколадку, цукерочку. Це повний нонсенс, повний.