Євген Малуха про поширення українського контенту

Мій шлях до таких висот як пан Сімпсон почався з 1961 року. Мені казали різне. Ти розмовляв таким голосом прямо з дитинства? Тобі порізали зв’язки? Тобі по життю так доперло, що ти почав тільки так розмовляти? Всі, звичайно, хочуть почути якісь акторські голосові прояви, тому що на певному етапі не тільки я це відчуваю, а є група фанів, навіть у Польщі, які відкривають сайти з продажу футболок саме «Сімпсони» українською. Я підкреслюю, – це цікаво сьогодні, в час, який буде, і в час, який минув. Завжди є дуже сильна увага до українського контенту в кіно, на телебаченні й у житті також.

Я віддав десять років Театральному інституту імені Карпенка-Карого, який закінчив у 1982 році як актор драматичного театру і кіно. Так сталося, що я віддав дев’ятнадцять років театру, спочатку Сумському театру юного глядача, куди ми поїхали вперше в історії українського театру майже усім курсом театрального інституту у 1982 році. В театрі було вже десять акторів і ми поповнили трупу. Це був новий Сумський театр для дітей та юнацтва. Він був російськомовний. Зазвичай, всі театри тоді переходили на російську мову, тому що це була така політика русифікації, про неї мало говорять, вона була повільна. Я вчився в українській школі на Сирці, у 93 школі міста Києва, я до третього класу не знав ні одного російського слова. І повільно-повільно, аж до 1979 року, вже почали набиратися російськомовні класи. Русифікація починається ще зі школи. Українізація почнеться, може, через 25 років існування незалежної України, теж зі школи, а краще – з дитячого садочку. Скоріш за все, коли викладач, вихователь будуть отримувати європейську зарплатню. Хоча б тому, що ціни в нас у магазинах європейські вже роки три. Ось те співвідношення, як ми хочемо українізувати російськомовний простір, зросійщений тим, що ми не платимо людям, які цим мають займатися. Результату не буде.

Поговоримо про телебачення. Театром я хотів займатися завжди, але мене цікавить зараз телебачення. Я на ньому працюю і я його дивлюся, на відміну від тих людей, які кажуть, що «я ящик не смотрю, я на нем работаю». Це не правильна позиція. Я думаю, треба порівнювати себе з іншими каналами, тому що замовники різні бувають, з різних каналів. Є програмна політика кожного каналу, є замовник, навіть з-за кордону. За три роки, ще до всіляких подій, у нас було замовлення на передачу для каналу СТС, яким володіє зараз наш співвітчизник, він був і засновником Плюсів. Він замовляє наших акторів, ми працюємо російською мовою. Вони хотіли зробити дуже смішну передачу, називалася вона «Животный смех», сюжет з інтернету розігрували нашими голосами. Ми сказали, що це іноземна мова і ми хочемо російську подвійну платню. І як ви думаєте? Звичайно, вони на це пішли. Тому що вони хотіли саме нас в тому варіанті. І я підтримую, коли актори часто кажуть, що їм мало платять. «Як платять – так і працюю», – кажуть багато акторів. Дивуюся трошки тому, що мені пощастило з колективами, з якими я працював, мені взагалі пощастило з людьми. Або мене кличуть ті люди, які хочуть саме мене, а раз вони хочуть мене, значить вони зі мною якось цікаво існують. І фінансово, і емоційно. Є люди, які хапаються за будь-яку роботу. А я прихожу, сідаю, кажу: «А тепер давайте поговоримо. Що ви хочете?». Так, це займе якийсь час, можливо, заважатиме людям. Інколи мені відповідають, що я багато хочу знати, і моя справа лише робити, як кажуть. Буває й таке, це ж життя.

Але я за те, щоб наш інформаційний, художній простір наповнився українським, нормальним, природнім контентом. Ось і все. Для цього багато не потрібно. Я працюю останні п’ять років з людьми, які роблять матеріал, що виходить на основі волонтерства. Є LostFilm, який робить піратські копії, з дозволом або без дозволу, русифікують іноземні фільми. Такої української студії не було. Були якісь самодіяльні. Зараз є великий сайт «Гуртом», з яким співпрацюють студії UA team та «Омікрон» – вони працюють в такій зв’язці для того, щоб наповнити інтернетівські запасники саме фільмами, які робились колись на Україні, дублювалися, перекладалися, друкувалися художні твори. Це дуже цікаво і я гордий, що для нього працюю. Ми зробили, наприклад, серіал «Доктор Хаус», який там виходить за американським часом, за цей проміжок часу наші перекладачі перекладають тексти на добровільній основі. Редактор редагує, актори сходяться на чотири години, роблять матеріал і вже ввечері він у нас. Якщо ми випустимо українське раніше, значить і росіяни подивляться український варіант, тому що п’ятдесят відсотків росіян – це наші люди. Вони добре розуміють українську, але не хочуть її розуміти. Якщо навіть грузин Саакашвілі її розуміє! Роки чотири тому ми шукали одному персонажу з мультфільму «Сладкера» національне забарвлення, він такий на пів француз – на пів італієць, і ми зробили йому грузинський акцент. І тут раптом я дивлюсь телевиступ Саакашвілі і він точно попадає в ті інтонації, які я робив в цьому мультфільмі. Я пожартував, що, напевне, Саакашвілі подивився цей мультфільм і взяв собі таку публічну форму спілкування.

Навколо українізації серіалів відбувається дуже багато незрозумілого. Люди просто не хочуть робити цього. Коли засновувався телеканал ТВі, він запросив мене до студії Олександра Пономарьова, я вважаю, одного з видатних діячів не просто естради, а й телебачення, тому що його студія дуже багато працювала по адаптації матеріалу для ICTV. Він запросив мене, як режисера, редактора і організатора проекту дубляжу серіалу «Вулиці розбитих ліхтарів», в народі вони називалися «Менти». 150 серій, на той час зняті всі сезони. Вони купили у росіян цей серіал і зробили його в дубляжі українською. Він пройшов в ефірі, але тоді ТВі був тільки кабельною мережею і до широкого загалу там не дійшло. Але це було, це робилося і було дуже вдало. Приїхала ціла знімальна група програми «Максимум» з Москви і кажуть: «Нас, русских, будут переозвучивать в украинском дубляже? Как?! Это же знаковые персонажи нашей действительности». Потім до програми покликали артиста Конкіна і питають, чи зможе він себе дублювати українською? І Конкін, який чудово розуміє українську мову, каже, що потрібен інший україномовний актор, який зробить його дубляж. Потім питають у Крачковської, яку теж намагаються в якомусь фільмі зробити українськомовною. Крачковська говорить: «Как я… Зачем меня… Меня же весь мир знает». Да не знает ее весь мир. Її знає російськомовна, совкова аудиторія. І от Крачковська не розуміє нащо її дублювати, бо всі знають російську, а Конкін каже: «Не ребята, я не могу, это должен профессионал делать, я – артист, сам себя могу только оттонировать». Адже дубляж – це зовсім інша професія, нею повинні займатися зовсім інші актори, якщо дублюються іноземці. Якщо ми будемо вважати російську іноземною, а вона і є іноземною, то ми будемо підбирати акторів, які вдало, менш вдало, більш вдало, але будуть відтворювати персонажа, якщо, наприклад, серіал має якусь цінність. «Менти» мають ретро цінність. Або «17 миттєвостей весни», на який тоді запросили режисером Головко, а я керував процесом. Люди дали гроші, треба все реалізувати, бо я це вмію. Я знаю акторів, режисерів, я їх запрошую в одну студію. Вони роблять дуже вдалий, хороший варіант «17 миттєвостей весни». І тут обурення: як це так, Тихонова український актор буде озвучувати! Вибачте, у нас дуже багато акторів рівня Тихонова. Їм не дають тієї реклами, їм не надають того значення, щоб це проявити.

Я думаю, що і для значення, і для грошей – для цього потрібен час, щоб це все прийшло в Україну, щоб на це робився тиск. Совковість дуже глибоко сидить в нашому навколишньому середовищі. За якийсь час я вже, звичайно, буду старим дідом і не буду Сімпсона озвучувати, а якісь інші персонажі робитиму, але я буду теж на своєму місці і мене знайдуть. І всіх, хто потрібен, завжди знайдуть.

Вдячний вам, дякую за увагу.