Егор Стадный о реформе образования

Я хотів розповісти про хід реформи вищої освіти, а, власне про те, де вона зупинилася. Проте, мій виступ я б не хотів, щоб розцінювали як якийсь песимізм, а радше як певний елемент кризового менеджменту, коли дійсно в кризових умовах мова йде про пошук тих інструментів, які допоможуть, власне, зрушити з місця цю реформу і йти далі.

Отже, для того, щоб пояснити, власне, кризові умови, я розділю їх на дві категорії. Є зовнішні умови і є внутрішні умови. До зовнішніх умов я відношу безперечно війну. Війна впливає на всі наші сфери діяльності, в тому числі, і на освіту. У вищій освіті це, в першу чергу, питання доступу до вищої освіти, доступу до вищої освіти внутрішніх переселенців, доступу до вищої освіти як студентів з окупованих територій і викладачів на роботу, так, зокрема, і питання переносу інституцій на підконтрольну українській владі територію. Наступна зовнішня обставина, зовнішні умови – це, безперечно, економіка або більше мова про фінанси. На жаль, на даний момент у країні немає ані додаткових коштів взагалі на якісь суттєві вливання у сферу вищої освіти, ані навіть тих додаткових коштів, які в принципі передбачались новим законом про вищу освіту, ну і, власне, реформою вищої освіти. Третім елементом цих зовнішніх умов є система правоохоронної влади. Для когось це, можливо, дивно прозвучить, але, насправді, правоохоронна система, суди, прокуратура, міліція, вони впливають практично на хід усіх реформ, виконуючи або не виконуючи свої обов’язки. Ну і якраз сфера вищої освіти зазнає негативного впливу тому, що свої функції правоохоронці тут не виконують, для них це не є пріоритетна сфера, і, власне, ті, хто є винними, порушники, корупціонери вони залишаються непокараними. І четверта обставина – це ефективність владної коаліції. Владна коаліція – як уряд, так і парламент – злагодженість цієї роботи, якої ми насправді не бачимо, тут можна згадувати дуже багато прикладів. Кілька місяців тому, наприклад, був прийнятий закон про ліцензування господарської діяльності, який суперечить новаторському закону про вищу освіту. Це означає, що принаймні два комітети у Верховній Раді між собою не синхронізувалися і, власне, не вирішили, як це має бути разом. Діяльність у межах уряду – так само несинхронізованість різних міністерств у своїй роботі. Це можна побачити на прикладі прийняття того ж самого переліку галузей і спеціальностей, який у рамках реформи мусив був і був прийнятий, але він приймався дуже довго, скасування застарілих постанов, які вже не відповідають новому закону. Хоча б згадати постанову про працевлаштування, тобто скасування цього обов’язкового відробітку студентів, які вчилися на державній формі. І таких прикладів є безліч. Тобто незлагодженість у самій коаліції.

Є внутрішні умови. Внутрішні умови – я на них зупинюсь трохи детальніше. Отже, перше – це розуміння стейкхолдерами інструментів реформ. Інструменти реформ, які передбачалися і передбачаються новим законом про вищу освіту. Для того, щоб не заглиблюватися у деталі, я візьму приклад викладачів, як однієї з груп стейкхолдерів, і їхнього розуміння одного з основних інструментів – це автономія. Автономія вищих навчальних закладів, можливо, це найпотужніший інструмент. З новим законом в університетів з’явилися адміністративна автономія, фінансова, академічна – вони самостійно можуть моделювати свої навчальні програми, самостійно вирішувати кадрові питання, розпоряджатися власно заробленими коштами, розміщувати їх, в тому числі, не лише на рахунках державного казначейства. І це, відповідно, несе за собою певну відповідальність. Тобто, автономія – це не просто красиві слова, вона супроводжується великою відповідальністю.

Наш центр CEDOS, ми проводили у 2013 році загальнонаціональне опитування викладачів ВНЗ 3-4 рівнів акредитації, і в цьому опитуванні було питання: вкажіть, будь ласка, на найголовніші проблеми вищої освіти, на вашу думку. І викладачі в основному відмічали матеріально-технічні аспекти, фінансові аспекти, погане забезпечення, і лише 15% опитаних викладачів вказали на те, що централізованість системи вищої освіти є однієї з найголовніших проблем. Що це означає? Це означає, що станом на 2013 рік лише 15% від всього загалу викладачів розцінювали автономію як щось необхідне. Причому найголовніше – викладачі не вбачали в автономії, наприклад, того інструменту, за допомогою якого можна якраз вирішити таки нестачу коштів, залучаючи позабюджетні надходження, залучаючи надходження з додаткових джерел, використовуючи більшу маневреність, можна поліпшити свій матеріальний стан. Це доведено багатьма моніторингами, є пряма кореляція між кадровою і фінансовою автономією і тим рівнем додаткових коштів, які залучає університет. Проте, викладачі цього інструменту не розуміли і, мені здається, що і зараз такого розуміння серед загалу викладачів немає. Автономія зараз найбільше сприймається як щось несвоєчасне. Побутує переконання, що викладачів і студентів кинули напризволяще так званим ректорам-феодалам, які нібито розвели повне свавілля з набранням чинності закону про вищу освіту, і раціональні аргументи проти цього зазвичай не діють.

Коли ви намагаєтесь пояснити людині, що новий закон не змінював жодної літери Кримінального кодексу, Кримінально-процесуального кодексу України, або Трудового кодексу України. Тобто він не зачіпав жодної тої сфери відповідальності, де реально ректора можна притягнути до відповідальності або когось з адміністраторів. Але викладацький загал, в принципі, є дуже стійке таке переконання, що автономія є зайва. Я не здивуюсь, якби ми зараз зробили таке опитування, то серед найголовніших проблем, можливо, й опинилася б таки автономія вищих навчальних закладів.

Наразі з розумінням різних інструментів закінчимо і перейдемо до другого внутрішнього аспекту – так званий попит на неякісну вищу освіту серед студентства. Для багатьох прозвучить дивно, але є чимало різних досліджень, факторів, які вказують на те, що серед української молоді є сталий попит на неякісну освіту. Найбільш популярними є опитування про рівень хабарництва в університеті. Фонд «Демократичні ініціативи» регулярно опитує студентів, і з року у рік регулярно кількість студентів, які безпосередньо стикалися з хабарництвом у ВНЗ, тримається на рівні щонайменше третини. Є і інші сигнали, які нам говорять про цей попит на неякісну освіту. Більше ніж 40% студентів розцінюють хабарі в університетах як один з можливих варіантів вирішення проблеми. Його в принципі сприймають таким чином. Де, власне, заритий собака? Проблема у тому, що боротися з хабарництвом в університеті абсолютно немає сенсу. Через що? Тому що це похідна від спайки між викладачем, який готовий брати хабарі у тих студентів, які не здатні самостійно скласти екзамен знаннями, і, власне, тими студентами, які ці хабарі готові давати за те, щоб вирішити цю проблему. І насправді, ті випадки, коли ми чуємо про хабарництво в ВНЗ, коли нам медіа про це повідомляють – це певні екстреми, коли, наприклад, викладач перегинає палку і вимагає хабарі з тих, хто здатен скласти самостійно. Отже цю спайку перемогти неможливо.

Але як же вирішити цю проблему? Питання у зниженні попиту на неякісну освіту. І, насправді, здебільшого все вирішується поза межами університету, на вході в університет і на виході з університету. І тут ми говоримо про середню школу і про нашу економіку. На цьому я зупинюся трошки далі детальніше. Наступний аспект – це внутрішній аспект. Це – брак внутрішнього менеджменту на усіх рівнях, починаючи з міністерства освіти і закінчуючи інституційним рівнем, університетами, факультетами, кафедрами, який переплітається дуже тісно із браком даних. У нас в аналітичному центрі CEDOS є вже величезна колекція, коли ми збираємо дані з декількох офіційних державних джерел, але вони між собою розходяться. Причому інколи розходяться у рази, це не одиниці, не якась похибка, а реально у рази. Це означає, що у багатьох аспектах, у багатьох питаннях у нас немає достовірних даних, на які ми можемо спиратись. При цьому розраховувати на якісну аналітику не варто насправді, коли у тебе немає даних. Багато питань у нас навіть не охоплюються різноманітними моніторингами, статистичними зрізами, і це, навіть, не проблема, що дані розходяться, їх просто немає.

Але подивимося на іншу проблему. Якщо ми хочемо від системного рівня, від рівня міністерства якісну аналітику мати, ми, очевидно, маємо говорити про рівень зарплат у міністерстві. За дві тисячі гривень зарплати головного спеціаліста у Міносвіти вам в принципі ніхто не буде робити якісну аналітику. Багато хто говорить, що апарат Міністерства освіти роздутий. Це дуже популярний міф. Наприклад, апарат Міністерства вищої освіти і науки у Польщі є приблизно у два з половиною рази більший, ніж Міносвіти в Україні.

Щоб теж не було ілюзій про роздутість апарату, подивимося, власне, на те, чим зайняті у міністерстві. Один з основних видів діяльності – це відповідь на звернення громадян. Так от, з 2013 по 2014 рік кількість звернень від громадян зросла вдвічі – з 6,5 тисяч до 13,5 тисяч. На ці звернення хтось готує відповіді, їх опрацьовують, вирішують питання, і це займає величезну кількість часу, величезний ресурс. Брак якісного менеджменту на інституційному рівні.

CEDOS проводить щорічний рейтинг прозорості університетів, де серед цілого гамузу індикаторів ми вимірюємо наявність стратегії університету. Так от, зі ста університетів, які мають статус національних у нас в Україні, лише 10 з них, тобто 1/10, мають стратегії, які можна зрозуміти, прочитати і оцінити хід, власне, розвитку університету за цією стратегією. Це означає, що у стратегії закладені конкретні кроки, індикатори і таймінг досягнення цих цілей, які поставлені. Відповідно, якщо університет не має цієї стратегії, загальному колективу академічному, викладачам і студентам, їм важко оцінити, зрозуміти, куди рухається університет, їм важко планувати.

Наступна внутрішня умова, яка, власне, гальмує хід реформи вищої освіти – це брак ефективної комунікації. Причому цей брак комунікації, він присутній також на усіх рівнях. Це пов’язано з відсутністю довіри. У нас відсутня довіра між викладачами, які працюють в одному університеті, у нас відсутня довіра між адміністрацією закладу та викладачами або ж студентами та викладачами. Що породжується, у першу чергу, браком достатньої кількості інформації і браком достатньої кількості інструментів для верифікації цієї інформації, перевірки інформації, чи відповідає вона дійсності.

Отже, чи найближчим часом зміняться ці зовнішні і внутрішні умови, які я перерахував?

Очевидно, що, незалежно від того, який буде розвиток війни – чи вона буде у замороженому вигляді, чи вона буде в активній фазі – питання доступу до вищої освіти внутрішніх переселенців буде завжди актуальним. Економіка. Чи з’являться фінанси у держави для того, щоб вливати додаткові кошти у вищу освіту? Насправді, наш економічний стан, він досяг такого стабільного дна, як це прийнято говорити, і це означає, що вже зроблено немало. Спостерігається інколи навіть підйом після цього спаду, але ми не розпрощалися з багатьма нашими родовими проблемами. І, наприклад, станом на зараз, у переддень опалювального сезону очевидно, що енергетична криза – це найголовніша економічна проблема, так як у нас зараз елементарно не вистачає запасів природного газу та вугілля для того, щоб спокійно увійти в опалювальний сезон. Правоохоронна система. Очевидно, що реформа правоохоронної системи розпочата з рівня патрульних. Наразі ми очікуємо рівень районних прокурорів. Це – не та ланка, яка активно могла би протидіяти корупції і іншим зловживанням у сфері вищої освіти, і, відповідно, карати тих, хто винний, для того, щоб відчуття неминучості покарання було стабільно присутнім. Коаліція. На жаль, на мою думку, коаліція і далі буде існувати як така формальна оболонка, у якій будуть діяти чимало різноманітних протиріч, тому що, в принципі, ті формальні документи, з якими коаліція сформувалась – коаліційна угода та програма діяльності уряду – вони багато у чому суперечні між собою навіть, і багато чого не узгоджено між самими міністерствами всередині Кабінету Міністрів.

Переходимо до внутрішніх умов. Чи з’являтиметься розуміння інструментів у, наприклад, викладачів? Так, очевидно, що з часом розуміння того, на що покликаний кожен з інструментів, що він може дати, воно буде з’являтися. Але секрет у тому, що не факт, що після появи цього розуміння, опір буде залишатися на тому ж рівні і не буде зростати. Наприклад, ситуація з переліком нових галузей і спеціальностей – це один з основних підзаконних актів, який забезпечував автономію університетів. Ситуація з цим документом показала, що частина академічної громади чинила йому опір якраз таки через те, що прекрасно розуміла його наслідки, боячись конкуренції, боячись цієї відповідальності, зростав тиск. Чи буде покращуватись менеджмент? Очевидно, що на рівні органів влади це багато у чому залежить від реформи державної служби як такої, її імплементації, зміни взаємодії між міністерствами у Кабінеті Міністрів і від наявності додаткового фінансування для того, щоб не було ні у кого ілюзій, що скорочений апарат міністерства або укрупнені ставки у міністерствах вони дадуть більш потужний результат, тому що будуть більш мотивовані чиновники. Ні, інколи проблема у тому, що не вистачає робочих рук, і інколи ці руки не можна замінити програмним забезпеченням, наприклад, софтом і так далі. Хоча, звісно, багато випадків, коли це можна оптимізувати за допомогою сучасних технологій. Чи буде на інституційному рівні, чи буде зростати якість менеджменту? Питання досить спірне, і я тут наведу приклад з Національним агентством забезпечення якості, на яке реформа теж покладала і покладає багато сподівань. Це – новий орган, який повинен почати впроваджувати акредитацію навчальних програм за новими стандартами. Акредитацію нового покоління, коли оцінюється не сам факт наявності певного забезпечення, а акредитація стає рекомендацією, допомогою для вищого навчального закладу, коли йому показують на ті проблеми, які треба вирішувати. І для того, щоб забезпечити таку акредитацію, у цьому нацагенстві має з’явитися понад 300 експертів галузевих, які не замішані у попередніх схемах круговою порукою, які не брали, скоріш за все, участі у попередній акредитації старій, які розуміють, що потрібно робити не як факт дозволу, а як факт оцінки процесів в університеті, які забезпечують навчальну програму, і надавали б певну рекомендаційну допомогу вишам для того, щоб вони їх вирішували проблеми, і коли вся Україна зосередиться довкола того, кого університети обрали у корінний орган, у саме нацагенство, то це – лише верхівка айсбергу те, що туди потрапили непрофесіонали, те, що туди потрапили замішані у корупції люди. Справжня проблема – де знайти ці понад 300 експертів, які б забезпечили своєю роботою цю акредитацію нового покоління. Чи зростатиме рівень комунікації? Багато у чому, так само, залежить системний рівень від реформи державної служби і від відкритості інформації.

Отже, що ми маємо у цих умовах? У цих умовах ми маємо дуже обмежену кількість інструментів і ресурсів, які можна застосовувати для того, щоб реформа рухалась далі. І серед них, можливо, навіть, залишається відкритість та доступність інформації, яка у свою чергу породжує довіру. Відкритість та доступність інформації дає нам більш мотивованих вступників через те, що вступник може ознайомитись із програмою навчальною, що вона передбачає наприкінці, які результати навчання можна досягнути, які перспективи міжнародної співпраці університету, співпраці із роботодавцями. Якщо ця інформація буде доступною, якщо будуть ці, так звані, паспорти програм доступною мовою описані, ми отримаємо більш вмотивованих вступників, бо їхній вибір буде більш усвідомлений. Доступність інформації про наявність вакантних посад в університетах, що є передумовою до відкритості конкурсів на ці вакантні посади, породжує справжню конкуренцію між претендентами на ці посади, а це означає більш якісний добір персоналу. Зрештою, доступність інформації, наприклад, на системному рівні, коли ми багато різноманітних даних можемо отримати у зручному для нас вигляді і оцінити перспективи розвитку галузі вищої освіти певного університету, наприклад. Оцінка незалежна цього університету – це дороговказ для роботодавців, а роботодавці – це альтернативне джерело для фінансування університету. Роботодавець, який може зрозуміти, що відбувається на тій чи іншій програмі, і яких результатів там досягають в університеті, він може наважитись на офіційну співпрацю, вкластися у цю програму, бо він розуміє, який результат задекларований і якого результату слід очікувати та вимагати.

Відкритість і доступність інформації, я, можливо, повторюсь, але треба на цьому наголошувати, це – запорука для процедури акредитації, яка передбачає не просто звіряння різноманітних табличок, як це відбувалося до цього, коли акредитаційна комісія приїздила на місце. Це – можливість оцінити дійсно, об’єктивно, тому що, в принципі, усі твої дії винесені на загальний розсуд, усі можуть побачити, як ти оцінив цей навчальний заклад, які рекомендації, чому відкрилась ця програма і чому отримали цю державну акредитацію чи недержавну акредитацію. Зрештою, відкритість – це один з найнеобхідніших елементів дерегуляції. Тобто дерегуляція – це модне слово, яке лунає зараз все частіше. Якщо ми робимо децентралізацію певних повноважень, дерегулюємо і передаємо ці повноваження на місця, таким чином ми мультиплікуємо центри прийняття рішень, і якщо ми ці центри прийняття рішень не супроводжуємо належною відкритістю, то дерегуляція має великий ризик бути неефективною. І навпаки, якщо центри прийняття рішень між собою конкурують у вільній конкуренції, і є відкритість і доступність інформації, ми здебільшого якраз-таки підвищуємо шанси до ефективної дерегуляції. Отже, завершуючи, я хотів би наголосити ще раз, що мій виступ, він покликаний не згустити фарби, не описати в каноні, так би мовити, зради, а показати, які інструменти у нас залишилися у наявності в умовах справді кризової ситуації, як зі сторони зовнішніх чинників, так і зі сторони внутрішніх чинників.