Дмитро Вовнянко про міфи, якими живе пересічний українець

Міфотворчість притаманна будь якій нації, тут українці не виняток. Наприклад, Франція, Жанна Д’Арк. Існує ціла низка свідчень про те, що ця особа після страти в Руані ще тривалий час жила, і навіть якийсь з дворянських родів Франції веде свій родовід від неї. Тим не менше, пересічний француз твердо упевнений, що вона була спалена.

Міфи бувають конструктивними і деструктивними. Якось я замислився, а якими міфами живе пересічний українець, які міфи створює його світогляд? Перше, що спадає на думку, просто постулат – Україна житниця Європи. Принаймні, колись була, а потім кляті більшовики повводили колгоспи, зробили колективізацію і все накрилося. Мушу розчарувати, ніколи в житті не була. Згідно з довідником «Росія 1913 року», тоді найбільш урожайними були саме території України і Кубані. Середня урожайність тоді з українських полів була десь приблизно дев’ять – дев’ять з половиною центнерів з гектара в нинішній одиниці. Для порівняння, Німеччина, Швеція, Бельгія – порядку двадцяти чотирьох і більше. Чому так? 1945 рік, околиці Кенігсбергу, точніше Східна Прусія. Туди приходить радянська влада, приходять радянські аграрії і не надто мудруючи,лани, які нещодавно залишені німцями, переорюють на глибину до 20 сантиметрів, як у нас прийнято. Після чого сварячись і лаючись, ходять по полях і збирають економічні трубочки, які дурні німці туди навіщось запхали. А потім не можуть зрозуміти, як же так, у німців тут все росло і якось себе харчами забезпечували, а у нас взагалі ні чорта не росте. В чому фокус? Виявляється, німці землю орали всього сантиметри на п’ять – шість, щоб поживний шар не перемелювати з непоживними землями, наші одразу все зіпсували. Це ще пів-біди, наші переорюючи ці землі, дренажну систему зламали, по якій це все поливалося, оті самі трубочки. Причому те, що для німців було в порядку речей, наші навіть не розуміли, навіщо воно.

На початку 20 століття було все те саме, причому в більш складній ситуації, тому що ми навіть і по кінофільмах знаємо, що український селянин поле орав конячкою, в той час, як німці освоїли перші трактори. Машини тоді Україна не просто не виробляла, вона їх імпортувала. В моєму рідному місті Запоріжжі нинішній автозавод «Комунар», а тоді завод Міхельсона, виробляв на той час високотехнологічну продукцію – борони, віялки, сіялки і подібне. Прибутковий, судячи з усього, бізнес був. Радянський Союз, звісно, доклав свою руку до такої ситуації. Чому Радянський Союз так визвірився саме на селян? Причина не тільки в тому, що селяни справді дуже важко приймали радянську владу, була ще одна причина. В Росії двома головними експортними одиницями були хліб і ліс. Більше Російська імперія у великій кількості для формування бюджету нічого не виробляла. Тому більшовики фактично повернули панське господарство, тільки якщо раніше панів було багато, то тепер став один – компартія, і зігнали величезну армію зеків валити ліс. Все логічно.

Наприкінці Радянського Союзу, це любима тема комуністів, що в Радянському Союзі все ж таки була створена ситуація, коли Україна справді годувала може не всю Європу, але весь Радянський Союз. Порівняємо: на 1990 рік, врожайний, рекордний. українські поля показують врожайність 35 центнерів з гектара, в Німеччині і в Швеції – за п’ятдесят. Отакий міф, справді, ми сидимо на чорноземах, на дуже родючій землі, ми маємо шикарні перспективи для аграрного бізнесу, але ми не використовуємо їх на всі відсотки. Це правда, яку просто треба знати.

Міф другий – українці дуже щирі, дуже відкриті, останню сорочку знімуть, поділяться. На жаль, міф теж розбивається об реальність, а реальність така. У 2010, здається, році робили в світі рейтинг благочинності, наскільки ті чи інші люди, представники того чи іншого народу готові допомагати безкорисно іншим людям. Знаєте, на якому місті були українці? Третє з кінця. Гірше нас були тільки Бурунді і Мадагаскар. Я чудово розумію, що все це має якесь підґрунтя під собою, ми не від хорошого життя такими стали, скажімо так, у нас справді жахлива історія, як казав Володимир Винниченко: «Не можна сприймати без заспокійливого», а потім зробив все те, щоб і після нього без заспокійливого сприймати не можна було, це зрозуміло. Проблема є.

Поширений міф про те, що українці жаднючі, на жаль, має підстави. і тут далеко ходити не треба. Я дуже хотів би глянути на Романа Шухевича, який би побачив, що нащадки повстанців УПА гноблять Поліські ліси в пошуках бурштину або вирубують Карпатські ліси. Чесно, я не знаю, що б він сказав на це, і як би там не стверджували, що приходять представники інших регіонів або щось таке, місцеві валять переважно. Причому спілкувався я з місцевими, чесно кажуть, в кожній хаті цим займаються. Те, що нащадкам прийдеться жити просто в пустелі або на болотах, нікого не цікавить. І це не питання влади чи інтересу держави, питання моралі самих людей, про що вони думають, про яке майбутнє. Вони не думають, їм треба тут і зараз, а там якось буде. Це жахливо, насправді. Значить, із цим треба щось робити. Ще один приклад можу навести. Напередодні війни мені трапилась інформація, що по оцінках експертів на руках українців було близько 70 мільярдів доларів. Можливо, я помиляюсь, але здається саме така цифра. Це реально більше річного бюджету України. Мене вразила ця цифра тим, що люди просто сидять «над златом чахнуть», над оцими грішми. Так, в нашій країні вкласти ці гроші в бізнес – це ризик, певною мірою.Може, краще вкластися в освіту дітей, покласти на депозит і в такий спосіб пожвавити банківську систему, зробити ремонт у квартирі, щоб квартира радувала очі, а в той час інший українець щось заробив, такі прості примітивні речі. Хоча мушу зазначити, з іншого боку, саме ця риса нас певною мірою і врятувала, тому що гроші, які потрапили до волонтерів, це оте саме, що лежало в загашниках. Правда, знов- таки, не всі відкрили свої загашники. По оцінках експертів, приблизно до чверті населення України в тій чи іншій мірі брали участь у волонтерському русі. Чверть брала, а три чверті що?

Ще один міф – українці дуже працьовиті, дуже дбайливі, дуже турботливі, вони дуже люблять працювати. Світовий банк постійно веде підрахунок різних показників, в тому числі, показник ВВП на душу населення. Ми там плентаємося позаду не тільки Росії і Грузії, але навіть Молдови. Я розумію, що показник ВВП на душу населення Росії чималою мірою формується ціною на нафту, але ж і в нас теж не гончарне виробництво – основна галузь в економіці. На мій погляд, нашого пересічного громадянина дуже погано знають наші журналісти, дуже погано знають інтелектуали. Його краще за всіх знає кілька категорій населення – це прораби на будівництві, майстри на виробництві, це прапорщики в армії і ще кілька таких категорій людей, які працюють в полі. Вони ціну нашому народу знають дуже гарно. Я, оскільки сам достатньо довго працював і на заводі, і в приватних фірмах як інженер, можу привести кілька прикладів. Наприклад, на моїх очах відбулась ситуація: виробнича фірма, величезна лінія ЧПУ, часового програмного управління, на неї потрібен другий оператор. Один оператор є, але замовлень багато і він не встигає, а в другого чи то вихідні, чи то лікарняний, чи то відгул – нормальна ситуація, треба знайти другого оператора. У нього чотири підручних, які знають, як це працює, приблизно бачать. Майстриня зразу їм пропонує, давайте хтось до оператора в підсобники і за якийсь час у вас зарплата, як у нього, приблизно вдвічі чи може більше, ніж була. Як ви думаєте, скільки з них відмовилося? Всі чотири, бо навіщо така відповідальність, коли і так якась копійчина є. Мене ця ситуація тоді просто шокувала.

Інша ситуація, яка була на заводі, коли німці по умовах контракту монтували обладнання. Не буду уточнювати, яке, це довго розповідати. Сам факт, як це виглядало. Перший день чи два, вони збирали прилади, які були просто потрібні в процесі, різні домкрати, якісь лебідки, такі от речі. Потім сам монтаж у них зайняв від сили години три, тому що все було підготовлено, все було на підхваті. Ми, спеціалісти – я, майстер ремонтної зміни, майстер цеху – ми компанією дивимося на це все і один одному з сумом говоримо: «Дали б нам таке обладнання, дали б нам такі можливості», а потім подивившись один одному в очі, чесно сказали: «Розкрали би ці всі прилади наші підлеглі, ще в процесі». І таке теж є. Я, борони Боже, не хочу сказати, що всі українці такі, хай мене Господь милує. Я сам стикався з людьми дуже працьовитими, дуже відповідальними, дуже дбайливими, але варто поговорити з будь-яким бізнесменом українським, який займається виробництвом. Він, звісно, почне жалітися на кредитування, на податки, на все інше, я думаю з дуже простої причини, тому що кадрову проблему всі давно вже сприймають, як хрест, на яку скаржитися, навіть якось незручно, бо і так всі в курсі, а вона є і вона серйозна.

Власне, коли оце все до купи потім збирається, стає зрозуміло, що ці всі складові є частинами одного величезного міфу, який виглядає приблизно так, що ми всі з себе такі хороші, працьовиті, щирі, відкриті і ми ще сидимо на родючій землі, але чогось ми так погано живемо. Оце, мабуть, влада винувата, тому що нам постійно з владою не щастить. До анекдоту дійшло, після останніх виборів один відомий журналіст у себе на Фейсбуці запитав: як же так, ми всі такі чудові, в кожного «садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями», вся наша ідилія, а от з керівництвом нам отак не щастить. Він чесно сказав: проблема не в тому, що нам не щастить, а в тому, що ви геть свого народу не знаєте.

Ще один міф, який теж йде поруч, і який, я думаю теж дуже сильно впливає на свідомість мас, я його для себе називаю махновський міф. Це міф, який зводиться до того, що сама по собі влада – це апріорі зло, можливо ситуація появи такого собі мудрого батька, за якого можна буде жити по-козацькі, нікому нічого не бути винним, податків не платити, міліція не потрібна, все буде добре. Міф, набагато старіший, він від Запорізької Січі йде, просто так склалося, що Махно на певному етапі, точніше не стільки Нестор Іванович Махно реальний, скільки Нестор Махно, створений радянським кінематографом, в більшій частині його підмінив. Тому що міф Махна ніхто не поширював так, як радянська культура, починаючи від «Хождения по мукам» Толстого і закінчуючи останнім російським опусом «Девять жизней Нестора Махно», який, мабуть, просто валить в смуток будь-якого історика, зате знятий красиво, тут я маю визнати. Звідки, взагалі, взявся махновський міф? Дуже просто – більшовикам треба було якось вибити з пам’яті людей отаманщину. Все-таки, навіть за даними, які наводили ОГПУ, ЧК, НКВД, абсолютна більшість загонів, які діяли по всій Україні, охопленою отаманщиною десь до першої половини двадцятих, а окремі загони проіснували геть до самого голодомору, були або штатними частинами армії УНР, або це були загони, які визнавали УНР, як кінцеву мету того, за що вони воюють – незалежну Україну. З цим треба було боротися. Тому було створено два міфи – петлюрівці, до яких нічого не прив’язувалося, наче так було, але не деталізувалося і Махно, а з ним також батько Ангел з «Адъютанта его превосходительства», отаман Бурнаш з «Неуловимых мстителей», анархічні, напівбандитські отамани, які мусили оце все закрити собою, привернути до себе увагу. Щодо реального Махна, то достатньо почитати мемуари Володимира Антонова-Овсієнко, командувача Українським фронтом, в якому на першу половину 19-го року, він Махна інакше, як своїм союзником, не називає. Махно своєю появою і своїм подальшим існуванням багато чого завдячує галичанам. Несподіваний такий поворот, тим не менше, з’явився загін Махна на територіях, де основними представниками влади на 18-й рік, на період гетьманату Скоропадського, була група ерцгерцога Вільгельма, того самого Василя Вишиваного, кумира січових стрільців, і там же знаходився легіон січових стрільців. Що характерно, оті знамениті повстанські дії, описані Махно в своїх мемуарах, січові стрільці якось не помітили. В їхніх мемуарах нічого подібного і близько нема. Їх читати дуже легко, вони українською написані.Якщо Котик, Гулий-Гуленко, Самокиш і багато інших отаманів з самого початку орієнтувалися на Україну, Махно конкретно взяв орієнтацію на більшовиків і дуже довго її тримав, аж до штурму Криму через Сиваш. Другий випадок в серпні 1919 року, коли Махно відступав під ударами генерала Слащьова і уперся в позиції армії УНР. Мало відомий факт, що уперся він насправді в позиції Української галицької армії, і саме це його врятувало, тому що армія УНР мала до нього такий довгий рахунок за першу половину 1919 року, що навряд вона з ним вела б переговори.

Головний наріжний камінь цього міфу в тому, що були класні козацькі часи, коли можна було геть без влади і якось жили. В цьому міфі є тільки один великий недолік – це все відбувалося на тилах із якоїсь з воюючих армій. Звісно, якийсь період, коли приходить сила, за якої можна нічого не платити, а потім ще сказати «У нас нічого нема, нас пограбували», це здорово, але довгий період так існувати не можна. Зрештою, можна згадати, чим закінчив Махно, а з ним і всі інші отамани, їх згубила відсутність тилу, відсутність бази, яка могла би їм забезпечити боротьбу. Втративши Україну як державу, як ту конструкцію, яка могла годувати армію, забезпечувати призовниками, вивозити поранених, взагалі забезпечувати всім, Махно розпочав повстанський рух, це була дуже героїчна сторінка в нашій історії, але явище абсолютно приречене на поразку. Звісно, вони сподівалися на вторгнення зовні, але його не сталося. Навіщо я акцентую на цьому увагу? Простежується аналогія – а звідки ідуть популярність наших добровольчих батальйонів, їхніх лідерів, і, власне, розмови на кшталт того, «А навіщо нам ця влада, от є класні хлопці, хай вони будуть владою і у нас з ними все буде добре». Запитання «А скажіть, яким бізнесом або яким регіоном ці класні хлопці хоч колись керували» сприймається як зрада. Знайома історія.

Навіщо я все це перелічую? Уявіть собі на секундочку, прокидаюся я зранку, бачу свою квартиру, пошарпану, як помешкання в Пісках на Донбасі, тільки ще пляшки скрізь розкидані, бачу якихось незрозумілих типів, які ломляться в двері з криками «Відкривай, це ми, твої друзі» і розумію, що я алкоголік. І розумію, що немає ніяких змов, якихось там інтриг, які мене до цього довели. Просто я до цього дійшов і з цим треба щось робити. Що робиш в таких ситуаціях? Йдеш умиваєшся, йдеш потім хату мести, починаєш думати, як з цього вишкрябуватись. Але спочатку треба усвідомити, що це сталося і що це проблема.

Мабуть, наостанок, я скажу ще одну річ. Наговорив вже купу гидот про своїх же співгромадян, причому саме цікаве, сам такий самий, і все-таки заперечу ще один міф, який теж дуже сильний в нашому суспільстві, що за роки незалежності нічого не змінилося. Змінилося, сильно змінилося. Наведу тільки один приклад. Взяти хоча б дані Держкомстату і порівняти позиції дитячої смертності в Радянському Союзі і зараз в Україні. Вона упала просто шалено. Так, краща фармакологія, ми отримали доступ до іноземних технологій, але це досягнення. З 2002 року, після довгого провалля ,у нас почала зростати народжуваність, і до самого початку війни вона зростала щороку більше. З 2006 у нас почала падати смертність. Я навів ситуацію з рекордним 1990 роком по врожайності 35 центнерів з гектара, в рекордному 2011 у нас було 38 центнерів з гектара, наче небагато, але у порівнянні з 2000 роком, коли в нас врожайність упала до 19, за шість років у два рази. Радянський Союз мусив би від заздрості сконати.

Стосовно технологій, розвинулися ми чи ні. Перед війною з’явилася ціла серія статей «В пошуках Made in Ukraine» де наводилися вироби, які робляться в Україні, буквально все – від електроніки до косметики і, звісно, національними символами, сувенірами і подібним. Я багато чим був вражений, що в нас ще і це робиться. Війна цю ситуацію підкреслила ще сильніше, я як інженер все-таки більше тяжів до груп виробників, там де виробляли щось для фронту, я був просто вражений, чого в нас тільки не робили. У нас і броню якусь клепали буквально на коліні, варили тобто, у нас якісь додатки до автомобілів робили, і електроніку. Останній випадок – це з безпілотниками, які скидали листівки на Донецьк. Мене дуже вразило, що наші волонтери створили техніку, проти якої виявився безсилим російський ВПК, читайте радянський, всі їхні глушилки, всі системи радіоелектронної боротьби їх не затримали. Це говорить про те, що українська приватна ініціатива фактично просто обвалила путінську вертикаль. Це досягнення. Звісно, це досягнення не стільки держави, скільки громадського суспільства. Але саме з цього і буде виростати успіх держави – з громадян, які тягнуть свою державу до успіху.