Дмитро РІзниченко: “Система втратила герметичність”

Для мене вона почалася в 2004 році під час Помаранчевої революції в Дніпропетровську, коли  вперше зрозумів, що я не просто можу терпіти те, що відбувається з суспільством від влади, а можу якось впливати в зворотньому напрямку. Тоді я був студентом, я вийшов на Майдан, до Києва не доїхав, але в Дніпропетровську брав активну участь, навіть вляпався в стрьомні історії і відчув натхнення від цієї діяльності. Після того переїхав в Київ після закінчення університету і зрозумів, що це найпрекрасніше і найцікавіше, чим можна займатися в цій країні. Саме намагатися вплинути на владу, стоячи ногами на землі. Тим і займаюся досі.

Після повернення з армії ми з побратимами створили громадський рух, назвали його «Новий Вогонь». Поки сиділи на фронті, написали програмну книжку і скликаємо людей під наші прапори. Принаймні, просто скликаємо людей, які не бачать серед наявних політичних сил тих, за якими можна піти і тих людей, які не вважають, що справа завершена і треба розслабитися і просто отримувати задоволення від того, що відбувається. Отримати задоволення від того, що відбувається, дуже важко навіть мені, тому намагаємося щось робити. Тут є два варіанти: або приєднуватися до якоїсь існуючої сили, або озирнутися навколо і створити власну. Можна ще сидіти вдома і чекати чогось.

Менш за все хочеться в парламент. Сказано, що «блаженний муж не іде на раду неправедних». Як там Шевченко писав: «І не стане на путь злого, і з лютим не сяде». Якщо ти заходиш в одне приміщення з відвертим ворогом, на руках якого кров, причому буквально, причому кров твоїх побратимів по Майдану. Люди, які організовували війну проти України, а ти заходиш і сідаєш в одному приміщенні з ними, і говориш з ними, з людьми, з якими говорити не можна, то мені здається, що ти ставиш себе з ними на один рівень, можливо, хтось думає, що це виправдано, можливо, хтось думає, що це корисна дія. А я вважаю, що це недостойно, я вважаю, що так робити не можна, навіть спроби діалогу з людьми, які нас, беззбройних, розстрілювали колись на Майдані, я вважаю зрадою, але багато людей вважає, що ні, що говорити з цими людьми можна. Вони з нами говорити не стали. Те, що вони зараз якось терплять, це тільки тому, що ми їх перемогли на Майдані і вони потроху повертають собі силу і владу, тому вони ще намагаються з нами говорити. Як тільки вони захоплять силу і владу, яка у них була до революції, а вони, судячи з усього, це зроблять, тому що ми їм дозволяємо зараз, нам всім кінець, вони не будуть говорити. Треба звертатися до тієї єдиної сили, яка два з половиною роки тому змогла їх перемогти – це український народ. Ми на революції з’ясували, що проти нас міліція, це закономірно, на те вона і міліція. Проти нас весь олігархат – в українського народу, в національних силах, як виявилося, нема власних олігархів. В українського народу нема власної армії, армія відстоювалася в сторонці. В українського народу нікого нема, крім, власне, українського народу. Це здавалося, що це дрібно, але виявилося, що коли український народ збирається в одному місці і виставляє свої вимоги, нема такої сили в цій країні і, навіть, в іншій країні, на яку ми не будемо показувати пальцем, яка могла цю силу переламати. Тоді в українського народу вистачило сил знести владу, взяти владу у нього організаційних здібностей не вистачило, бо занадто ми незріле суспільство. Але зріємо, війна допомагає в цьому. На це, власне, наш розрахунок. Ми прагнемо не просто знести владу, тому що зносити владу можна безкінечно, а побудувати структуру, яка може взяти на себе таку історичну відповідальність. Ми б з задоволенням приєдналися до якоїсь іншої структури, але ми прийшли з війни два місяці тому і побачили, що головні революціонери у нас – це Ляшко, «Народний фронт», Петро Порошенко революціонер у нас, Юлія Володимирівна у нас вічний революціонер, хто ще там у нас в парламенті є, а також позасистемні сили, які нагадують більше збіговисько, що вижили на війні алкоголіків, так в середньому. Тут знов такий варіант: або бігати по вулицях, як ми звикли, десь там плутаючись під ногами у високих і великих людей, або все-таки зрозуміти, що війна і революція – це вам не кіт чхнув, і очевидно, процеси йдуть великі, і очевидно, нам у них є місце. Якщо ми досягнемо своєї мети, то виявиться, що ми і є головними суб’єктами цих процесів. Якщо ні, то український народ знову буде жертвою, а українська державність і суверенітет знову буде історичною химерою, яка прилетіла на певний час, поки в Москві відволіклися на якісь інші внутрішні проблеми і відлетить, як тільки в Москві розберуться з внутрішніми проблемами і знов візьмуться за нас.

Процеси йдуть прекрасні. Просто люди не пам’ятають, як ця історія, як ці процеси виглядали до революції, як виглядала ця країна до революції. І думати, що за два роки можна поміняти все, що було раніше, нашаровувалося десятиріччями, радянською владою, потім цією бандитською владою, під час псевдонезалежності, яка почалася десь з часів Кучми, коли тільки Росія згадала знов про нас, потроху завертала до себе у владу. Це не була незалежна країна, по суті, це була кріптоколонія, якою керував призначений ставленик. Ставленик був дискредитований абсолютно, але оскільки він влаштовував Москву, то він і був нам президентом. Національні сили тоді вважалися маргінальними фашистами, їх було мало, вони, як правило, складалися з публіки, яку решта українського народу побоюється і поняття не має, про що мова, а гасло «Слава Україні» було майже як «Хайль Гітлер», нацизм страшний. Це та ситуація, в якій ми були до революції. В принципі, на щось розраховувати ми навіть не могли. Це було об’єктивно, вважалося, що  національна боротьба – це стиль життя. Ми будемо проти, ми радикальні хлопці в оселі, а якщо нас якийсь обиватель не розуміє, то це проблема обивателів. І ось сталася революція і з’ясувалося, що український народ, ті самі обивателі, вони геть не дурні і все прекрасно відчувають і розуміють. Вони вийшли на площу і виявилося, що їх багато, що вони сильні, благородні, жертвенні. Вони не вузенький прошарок національних революціонерів, а вони винесли на собі головну тяжкість революції, принесли найбільші жертви. І це вони знесли владу Януковича, а не змова якихось національних ідеалістів. Значить, ми помилялися в народі, народ, очевидно, помилявся в нас. Те, що зараз після революції йде процес реакції – це нормально. Всі революції проходять процес реакції. І те, що суспільство, яке об’єдналося, знову розпорошилося, це знову ж таки нормально, це тимчасово. Вони знову потім будуть об’єднуватися. І тому ми, власне, започаткували наш рух. Ми хочемо мати до цього відношення. Досвід революції показав, що часто  для того, щоб почалися об’єднавчі процеси, достатньо просто підняти власний прапор, і на нього будуть сходитися люди, якщо вони тобі вірять.

Я служив в батальйоні «Донбас», який складався з маленьких груп, які охороняли Донбас і намагалися протистояти російському вторгненню, тоді було нормально, але батальйон «Донбас» почався з того, що просто людина в масці, яку ніхто не знав, як він під маскою навіть виглядає, просто сказала правильні речі. Цього виявилося достатньо, щоб до нього прийшло дуже багато людей, які принесли йому своє життя, не більше не менше, розпоряджайся. Тому, ми думаємо, і народ з часом все правильно зрозуміє. Він і зараз все правильно розуміє, тільки толком не знає, що робити. Оскільки ми і цій движусі давно, то у нас є певний досвід і бачення шляху, як зробити так, щоб ця революція пройшла недарма, і щоб вона закінчилася нарешті.

Як слимачок на схилах гори Фудзі, повзи собі в тому напрямку, колись видерешся на гору. Це реакція. Реакція – це коли суспільство, яке зробило два кроки вперед, як казав Ленін, робить крок назад, танго. Ленінське танго – два кроки вперед, крок назад, два кроки вперед, крок назад. Очевидно, суспільство зараз думає, трошки злякавшись результатів, а може не трошки злякавшись результатів, суспільство думає, що можна щось відіграти або, принаймні, зупинити  історичні процеси. Як воно є, хай воно і буде. Процеси не будуть зупинені, принаймні, наші вороги точно не збираються їх зупиняти, ми це бачимо.

Два роки тому, я пам’ятаю 2013 рік, приїхав в Київ Патріарх Кирило, людина, яка називає себе Патріархом Кирилом. Він приїхав перед революцією, тоді на майдані Незалежності не можна було підняти навіть український прапор. Я це пам’ятаю прекрасно, тому що коли він приїхав на запрошення тодішнього президента Януковича, людям, які підіймали на майдані українські прапори, відразу крутили руки і кидали до цюпи. Тоді були побиті люди з руху «Фемен», бо найбільше боялися цицькастих протестів, які могли дискредитувати цей процес. Тоді прямо під під’їздом їхнього організатора «Фемен» покалічили кастетами так, що він заїхав в лікарню дуже надовго. Їх всіх арештували і знайшли в них в офісі чи пістолет, чи гранату. Оп – і все, і нема ніяких «Фемен». За будь-який транспарант, неважливо, що на ньому написано, одразу арештовували. Ти виходиш з транспарантом, тебе крутять одразу. Це окупована країна. Це було три роки тому. Здавалося, пройшла революція, все помінялося. Ось, будь ласка, знов повзуть. Значить, процеси не зупиняються. Принаймні, наші вороги не збираються ці процеси зупиняти, їм знову хочеться взяти нас під контроль. А нам знову не хочеться до них під контроль. Нам сподобалося на свободі. Тому не треба думати, ніби процеси зупинилися і що назад як було не повернеться – повернеться. Але і процеси боротьби продовжуються з новою силою. Значить, найцікавіше нас чекає попереду, дай Бог дожити.

Раніше у нас не було вибору. Ми тут, міліція там, всі менти ублюдки, тому що просто припустити, що можна якось інтегруватися в цю систему, це було неможливо. Там стояли перепони на всіх рівнях. Тепер нормально те, що між наказом і совістю людина, скоріш за все, вибере наказ, це я уже з’ясував і в армії, і під час боротьби з цією системою. Але те, що там є нормальні люди, потрошку туди просочуються, це добре. Це значить, що система втратила щільність і герметичність. Це значить, що я ніяким краєм не вірю в патріотів, які йдуть служити всередину системи,  намагаючись її змінити зсередини. Це все лажа, це все брехня собі і це все спроба виправдати своє бажання просто отримувати нормальну зарплатню і вважатися, як раніше, борцем за національну гідність. Це справді нормальне служіння системі. Але те, що система потрошку роздовбується, розгойдується, і туди вже йдуть не просто сини прокурорів, сини суддів, міліціонери у третьому поколінні, вся ця шобла, яка живе під Києвом у маєточках, і своїх дітей і онуків відправляє в Школу міліції і на юрфак імені Ярослава Мудрого. Якщо туди потроху приходять якісь інші люди, це значить, що система втрачає єдність зсередини. Це набагато страшніші процеси, ніж атомізація українського суспільства. Українське суспільство дуже легко збирається назад, якщо має якусь проблему або нагальну потребу. А от забезпечити єдність карального апарату – оце набагато важливіше для влади. Вона не може забезпечити його єдність. Вона вже не впевнена, чи буде цей каральний апарат її захищати. При Януковичі вони захищали, тому що, по-перше, це була кастова єдність, по-друге, це була непоборна віра в сакральність влади, а значить треба стояти до кінця, бо влада завжди була, є і буде. А от ці менти навряд чи будуть захищати цю владу, значить уже процес хороший.