Дмитрий Десятерик. «В нашем кино появился герой»

Нинішня ситуація в Україні: громадська, політична, соціальна, суспільна, як не дивно, страшенно багата темами, за які могли би взятися кінематографісти і просто черпати сценарії, буквально, довкола себе, звідусіль. Як сказав недавно наш видатний режисер Сергій Лозниця: «На відміну від російського кіно, у нас з’явився герой. Герой, який долає несправедливість.» Це дуже важливо. Наявність або відсутність такого героя задає взагалі шлях розвитку кінематографії, оскільки фільм – це наполовину сценарій. А сценарій – це історія, це певний герой. Якщо героя нема, то нема сценарію, нема фільму.

У нас є герой. І про нього можна знімати. Це – лише одна тема, лише один пласт тем. А таких тем, ще може бути багато, бо Україна знаходиться зараз в перехідному стані в набагато інтенсивнішому, ніж всі попередні двадцять з гаком років Незалежності після 1991 року. Тому потенціал зараз дуже гарний. Але ми стикаємося тут з одвічними проблемами нашого кіно, які на жаль, не вчора почалися і не викликані безпосередньо кризою останніх двох років. Ні, це проблеми більш давні, більш задавнені і перше – це втрата школи, тому що радянська школа, за зрозумілими причинами, вже практично, повністю зневірювалась і відсутня, а нова школа, незалежна школа, школа незалежної України…

Що я маю на увазі школа? Майстерність режисерів. Майстерність – дуже важлива, сценаристів, майстерність акторів – це все ще знаходиться в стадії такого непевного розвитку. У нас немає достатньої кількості гарних сценаристів, і це дуже важлива, і навіть кричуща проблема, і у нас бракує, на жаль, достатньо майстерних режисерів.

Перспектива нашого кіно за кордоном може бути тільки одна – фестивальна. Ніякої комерційної перспективи бути не може, бо міжнародний кінопрокат і більшість національних прокатів так, чи інакше належить голлівудському кіно. З цим нічого не зробиш, поганого в цьому нічого немає, американці просто навчилися робити масове кіно в достатній кількості аби задовольняти будь-які смаки. Тому міжнародна перспектива нашого кіно – це фестивалі, завойовувати фестивалі. Так, наприклад, як зробили румуни, в яких взагалі, здається, ніякої кіношколи не було, навіть такої, як у нас. У них, знається, не було ані своїх «Тіні забутих предків», ані «Своєї землі». Як у нас було цих два шедеври. Тим не менш, румуни створили свою школу з нічого практично, і тепер ця школа гребе просто призи на всіх найпрестижніших фестивалях, прославляючи цим країну, сприяє цим приходу нових свіжих імен. З цими перспективами у нас фестивальними теж не все гаразд, оскільки така ситуація, яка у нас в країні, не сприяє просто розвитку ані жанру, ані фестивального, на жаль, кіно. Ще фестивальне кіно, це більше питання не грошей, а особистого таланту. Але у нас і грошей не дуже багато для кіно, а зараз, здається, взагалі немає. І талантів у нас можна перерахувати по пальцях однієї руки. За великим рахунком. Тому перспективи у нас не певні. Лишається покладатись, наприклад, на все тих же, відомих нам людей, на те, що Мирослав Слабошпицький зніме новий фільм, не те, що Сергію Лозниці дадуть хоч якусь копійку, щоб його новий фільм бодай формально був зарахований, як продукція держави Україна. Є ще кілька менш відомих імен, які стоять на порозі своїх повнометражних дебютів, таких, як, наприклад, Марина Врода, які теж могли б щось зробити, якось просунутись там, у Каннах, в Венеції, в Берліні, але це поки що все.

Гострий брак професіоналів кіно – це проблема і освіти, і соціальних, і економічних умов. Водночас і там, і там. З одного боку – хто вчить? Чи достатньо у нас, дійсно, кваліфікованих вчителів, які би вчили, наприклад, писати сценарії? Ні, не достатньо. Тому багато молодих людей, як і раніше їдуть вчитися в Росію за цим ділом, бо там вистачає і університетів, і майстерень. З другого боку, ну, дивіться, ось вивчилася людина на нашому кіно факультеті режисер або сценарист. Які в неї перспективи після отримання диплому? Телебачення, реклама – у найкращому випадку. Або їхати в країну з більш розвиненими кінематографією, телебаченням і рекламою, тобто, в Росію. У нас попиту на професіоналів кіно, на професіоналів візуального мистецтва, на жаль, не вистачає, щоб забезпечити всіх, бодай, гідною зарплатнею. По суті, цим випускникам нема, куди діватися, тому, що вийшов, так би мовити, в широкий світ і пішов, по суті, можна сказати, з торбами. Жебрати собі на новий фільм. Тобто, мало цьому режисеру думати над тим, як зняти фільм, він ще має думати, де знайти гроші. Вибачте, але режисерів не вчать на економістів, на фінансистів. Цим мають займатися продюсери, менеджери. Мають займатися люди, які обізнані в цьому, але їх ще менше, ніж фахових сценаристів, або режисерів. А ті, що є, в першу чергу мають думати про якийсь мінімальний, навіть, не те, що прибуток, а щоб хоча б вийти з цим кінопроектом у нуль.

Що є? Небажання держави створювати якийсь стабілізаційний фонд для кіно, тобто, створювати якусь грантову систему для підтримки національного кіно. Це те, що існує у всіх європейських країнах. Україна – невелика кіно-держава, окей. Але у країни з таким розміром має бути така середня європейська кінематографія, десь, ну, фільмів тридцять повнометражних художніх на рік. Приблизно так, умовно кажучи. Трохи більше, трохи менше. Але в усіх країнах, де це можливо, виробництво національного кіно підтримується спеціальними законами. В тому числі, податковими пільгами для меценатів і благодійників, які вкладають в національне кіно. Плюс система грантів для молодих кіномотографистів. Плюс система грантів від різних фестивалів. Той же Слабошпицький, наприклад, отримував на попередні фільми, і зараз може отримати гранти від Роттердамського, наприклад, фестивалю, від інших якихось закордонних кіно фундацій. Чому у нас такого зробити не можна, я не дуже розумію. Зрозуміло, що там війна, криза і таке інше, але я вас прошу. При такій кількості державних грошей у тіні, ну, можна було б знайти хоча б пару мільйонів. Тим паче, прецедент вже був. І прецедент був при злочинному режимі. Це всім відомо. Ніхто це не приховує. Коли молодший син Януковича раптом зацікавився українським кіно. Біла віддана команда на найвищих щаблях, і раптом у нашу державну агенцію з питань розвитку кіно пішли гроші. Реальні живі гроші. І, практично, всі, хто приходили з більш-менш притомною ідеєю для фільму, всі ці гроші отримували. Саме тоді було отримано фінансування, як на патріотичні фільми, так і на фільми експериментальні, і авангардні, і космополітичні. Саме тоді були сформовані бюджети і, по суті, зняті і «Поводир» – супер-патріотичний, і «Плем’я», яке так обурило частину нашої патріотичної спільноти. І багато інших фільмів. В підсумку, в тому 2014, здається, році вийшло майже 20 фільмів, забезпечених фінансуванням злочинного режиму. Ми можемо гадати про причини. Скоріше за все, це було банальне відмивання грошей, але, принаймні, було прийнято рішення відмити ці гроші через національне кіно. Я не кажу, що треба спонукати наших олігархів відмивати гроші через кіно, але це можна зробити набагато більш приємними, легальними і законними способами. Будь ласка, робіть. Ми же реформатори, ми же тепер у Європу йдемо. Так давайте, щось знайдемо для цього, щоб в Європу рухатися швидше. Бо Європа – це не тільки відсутність корупції, це – і відповідна культура, в тому числі, і відповідне мистецтво.